Цього року резиденція імені Олега Лишеги об’єднала трьох учасниць — Марту Мохнацьку, Аміну Ахмед та Євсевію Зякіну (Ксюшу), — які вивчали творчість митця, документували, працювали над власними проєктами. Курувала процес Анна Ютченко. post impreza поспілкувалася з резидентками та кураторкою про формати роботи, результати дослідження й міфологізацію постаті Олега Лишеги.
Анно, у якому форматі цього року проходила резиденція? Який у вас був фокус дослідження?
Анна: Цього року резиденція була у форматі дослідження. Окрім того, що резидентки, як завжди, мали змогу працювати над своїми текстами, творчими проєктами, пошуками довкола постаті Лишеги, це також була спроба дослідницько-експедиційного руху. Ми записували спогади людей з кола Олега Лишеги — Тараса Прохаська, Василя Іваночка, Анатолія Пастушенка, Ростислава Кондрата, який робив фотовиставку, присвячену Лишезі, і збирав архіви від різних людей. Він з нами поділився цими фотографіями.
Ми приділяли увагу малодослідженому напряму — художнім роботам Олега Лишеги, скульптурі, малюнкам. Цим мало хто займається. Резидентка Аміна сфокусована на дослідженні візуальної культури. Дівчата ходили в обласну бібліотеку, де багато чого зберігається у фондах. Є цікаві знахідки, каталоги й інтерв’ю, про які я не здогадувалась. Це все оцифровано. Ще окремо ми мали розмову з представницею напряму оцифрування Харківського літмузею Мариною Грачовою. Цікаво, що в літературній сфері дослідженнями усної історії, архівуванням, оцифруванням мало хто займається.
Окремі музеї, які мають багато творів, рукописів, архівних фото, їх оцифровують. Мало хто записує спогади про постаті, які не є далекими від нас.
Яку мету ви ставили перед резиденцією і чи вдалося її досягти?
Анна: Ми плануємо створити цифровий архів, присвячений Олегу Лишезі. Місяць [а саме стільки тривала резиденція — прим. ред.] — мало, щоб створити сайт. Це потребує збору інформації, впрядкування. Резиденція була спрямована на пошук матеріалів.
Окрім того, що дівчата займалися творчими проєктами, якщо говорити про більш абстрактну мету, то це — спробувати поглянути на інший бік текстів Лишеги; спробувати зрозуміти, яка це була людина, побачити його за текстами, тому що цю постать міфологізують.
Мені як кураторці важливий людиноцентричний погляд на письменників. Тарас Пастух працює з листами Лишеги, готує книжку, де автор відкривається ще інакше — як людина вразлива, геть інша, ніж у текстах.
На фото Тарас Пастух
Марто, Ксюшо, Аміно, чому вирішили взяти участь у резиденції?
Марта: Я поетка і досліджую всіх, хто був переді мною або водночас зі мною. Є цікаве явище, малопомітне в українській літературі, — Витіснене покоління. Олега Лишегу відносять сюди, хоча він належав і до Лаврської школи поезії. Ця резиденція мала б стати моїм особистим оприсутненням Олега Лишеги.
Ксюша: Я взяла участь у цій резиденції, тому що мене в цілому цікавить тема Витісненого покоління. Ми до цього з Анею Ютченко робили декілька проєктів про витіснене покоління: зустріч з Миколою Воробйовим у Києві, рейв-вистава за віршами Тараса Мельничука в Харкові, перегляд відеопоезій з Витісненим поколінням. Олег Лишега був одним з тих авторів, з якими я взаємодіяла до резиденції найменше. Мені було цікаво більше заглибитися в його творчість. Побачила опенкол і подумала, що це класна можливість цим зайнятися. Це було моє перше заглиблення і у Франківськ.
Аміна: Ми всі в школі чули історії про Станіславський феномен, тож класно було б зрозуміти, як це все працювало насправді. Без занурення в контекст, це зрозуміти складно. Тому для мене однією з мотивацій взяти участь у резиденції було більше дізнатися про це явище. По-друге, перед резиденцією я відкрила для себе одну з робіт Лишеги. Всі про нього говорять як про художника, скульптора, але почитати про це немає змоги. Тому мені теж було цікаво зануритися в цю тему.
Що під час дослідження найбільше вас захопило / вразило?
Аміна: Процеси, які відбувалися в Івано-Франківську у 1980 — 1990-х рр. Імпреза і її вплив потім на художнє коло.
Марта: Чогось конкретного не назву, але маю свій проміжний висновок. Чим більше ми досліджували, займались документальним форматом роботи, тим більше я розуміла і перебуваю на цій точці зараз, що ці всі спогади і оцифрування, вони насправді лише віддаляють від Лишеги. Тому що кожен чи кожна з тих, хто говорить, відображають лише якусь частку Лишеги.
Це як мати маленьке дзеркальце і намагатися відобразити гору. Вихоплюється лише маленький шматочок тієї великої постаті. Гора має ще щось під землею. Тобто Лишега дуже об’ємний. Спогади — суб’єктивні, і часто навіть суперечать одне одному. Чим більше ми туди заглиблювалися, тим більше мені здавалося, що ми кожного разу захоплюємо невеликий ракурс. Для себе зрозуміла, що найбільше спогадів про Лишегу містить те, що він зробив.
Найкраще — це перебувати в діалозі з тим, що він зробив: зі скульптурою, текстами. Там його набагато більше, ніж у спогадах. Хоча я жодним чином не нівелюю спогадів, вони цікаві, сюжетні й різні.
Марта Мохнацька та Анна Ютченко
Чи не могли б ви поділитися, що створили під час резиденції?
Марта: Моя мета — зануритися більше в те, що робив Лишега. А інша — я хотіла повернутися до своєї власної практики письма, тому що я переживала творче мовчання від початку повномасштабного вторгнення. Я не могла відшукати потрібної мови для письма. Моєю метою було спробувати писати про незначні досвіди. Брати на себе чийсь досвід, вважаю, є неправильним. Не думаю, що мені це вдалося, хоча я написала три поетичні тексти, але вони радше є поверненням до того, як я думала і писала раніше.
Кожна з резиденток досліджувала Лишегу або занурювалася в те, що він робив, в свій спосіб. Ми всі мультидисциплінарні, тому продуктом кожної з нас вийшло щось зовсім не пов’язане між собою.
Аміна: Одним з проєктів, який був напрацьований, це — лендинг. Заплановано, що на ньому буде розміщено коротке інтро про те, що я знайшла. Найбільшу цінність становить напрацювання архіву, спроби зібрати докупи інформацію, яку вдалося знайти. Насправді, інформації у відкритому доступі мало. Для мене, для людей, які будуть повертатися до цієї теми, це зсув, бо є розуміння, де, що в кого можна знайти.
Над анімацією за мотивами вірша Олега Лишеги працювала Ксюша. Який вірш ти обрала і чому?
Ксюша: Анімація була пов’язана з віршем Лишеги про шовковицю. Ця рослина важлива для мене. Вона водночас і садова, і напівдика. Це і дерево, яке дає плоди, але наче трохи витіснене. Його двоякість мене цікавила. Я випадково в офісі «Текстури» побачила збірку Лишеги й розгорнула на вірші про шовковицю, і він мене розчулив. Потім ми поїхали в Тисменицю, я походила по ландшафту, де формувався Лишега. І так створилася ця анімація.
Чи будете ви далі займатися дослідження Лишеги? У яких форматах?
Марта: Коли повертаєшся за щораз до одного і того самого тексту, він може звучати по-різному, може відбиватися у свідомості по-різному, і може з читачем чи читачкою взаємодіяти по-різному.
Мені здається, це якраз спосіб, як би я хотіла говорити з Лишегою, взаємодіяти з тим, що він робив.
Ксюша: Думаю, що це точно буде, тому що мене цікавить тема Витісненого покоління. Це мої, мабуть, улюблені українські поети і поетки. Мені здається, що їхні тексти потребують розповсюдження. Під час резиденції я пройшлася маршрутом Олега Лишеги, я хотіла зробити щось з ним, але не встигла. Я займаюся перформативними та театральними проєктами, хотілося б з текстами щось зробити перформативно-театральне. Хочеться більше познайомити Харків з Лишегою.
Аміна: Мені хотілося б, крім систематизації інформації, яку я знайшла, попрацювати далі з цією темою, щоб для себе її закрити. Лишега тривалий час жив у Києві. В нього був тут налагоджений побут. Є згадки про його виставки в Українському домі. Поки що це був лише тизер, коли ти встигла лише зацікавитися й почала знаходити відповіді на свої запитання.
Як за міфами не втратити справжнього Лишегу?
Анна: Мені здається, що ми до кінця не знаємо, хто такий Олег Лишега, щоб його втратити. Зараз ми намагаємося скласти пазл його особистості. Ми його знаємо, наприклад, як поета, перекладача, скульптора, художника, але водночас говорять про те, що він був природженим актором. Він брав участь у зйомках фільму. Його тягнуло в бік фільмування, створення документальних фільмів. На львівській кіностудії з партнеркою Дарією Ткач вони створювали спільні фільми. Він писав сценарії. Це те, що нам відкрилося тепер. А що нам ще може відкритися далі, невідомо.
Міфологізація — це певна форма спрощення. Нам простіше накласти на митця певні стереотипи, які нам зрозумілі (наприклад, натурфілософ), кліше. Це один з найважливіших для мене поетів, тож відчуваю, що це не все, там складніше і глибше. Цікаво це досліджувати.
Ксюша: Я більше опираюся на тексти, з якими працюю, а спогади сприймаю як особисту думку. Для мене це доповнення до його образу.
Аміна: Я не відчула цієї проблеми, бо була сфокусована не на постаті, а на роботах і оточенні. Коли ти говориш про художника, письменника, левова частка того, що його формує, це оточення і контекст, в якому він перебував. Я набагато більше була сфокусована на зовнішніх речах, аніж на самій постаті Лишеги і на міфах довкола. Це було відчутно, коли приходиш на записи усних свідчень, і щоразу він постає якимось іншим. Важливо собі нагадувати, що люди різні, і в різних обставинах вони ведуть себе по-різному.
А ще пам’ятати про мету: наблизитися до людини, створити чіткий образ або ж зрозуміти її практику, контекст і так далі. Моя ціль була радше другою.
Марта: Мені здається, що ризик цього точно є. Те, про що він писав, наскільки він відкочувався хронологічно… Василь Іваночко вжив слово «первісний». Мені це резонує в розумінні того, як Лишега сприймав світ. Якщо йдеться про щось «первісне», то це легко міфологізувати, змішати з якимись уявленнями. Первісне пов’язане зі стихіями. Уникнути цього, мені здається, якраз допомогла б неопосередкована взаємодія з тим, що він зробив. Бо спогади і розмови навколо нього міфологізують його. Тим паче, що він був різним, тож складається дивний і складний пазл.
Фото: Антон Сорочак
