Лід до тексту

Зупинка №1

Лишега на фестивалі «Покрова» ім. Мельничука
Обласна філармонія, вул. Леся Курбаса, 3

ДОДАТИ ФОТО ПОСТЕРА НА ЛОКАЦІЇ

Восени жовтіє листя — і в той же час відбувається фестиваль імені Мельничука. І на цей фестиваль до Івано-Франківська приїжджає Олег Лишега. Лишега був одним з головних учасників «Покрови», його символів. Його присутність впливала на дух події. До того ж Олег і сам перетинався з Тарасом Мельничуком. Цікава деталь — обидва носили бороди, тож візуальні асоціації доповнювали антураж подій.

У 2012 році Олег Лишега став лауреатом фестивалю «Покрова», отримав нашого «Оскара» — сирного коника з села Брустури «за високоестетичну поетичну творчість і відданість фестивалю». Саме відданість є ключовою — адже фестиваль був створений, щоб популяризувати поезію Тараса Мельничука. Я вирішив, що буде цікаво, коли різні автори будуть ще у біографіях писати, що вони лауреати фестивалю імені Тараса Мельничука.

Зі спогадів Василя Карп’юка

Зупинка №2

Лишега говорить про джаз і читає вірші Грицька Чубая
Колишнє приміщення АРТ-Клубу «Химера», вулиця Чорновола, 23

ДОДАТИ ФОТО ПОСТЕРА НА ЛОКАЦІЇ

Перша подія з Лишегою відбулася у кафе «Химера». Свого часу це був сильний мистецький об’єкт у місті, там проходило багато і виставок та літературних зустрічей. Олег практично весь час розповідав щось. Його було цікаво слухати, тож я записував ці розповіді на диктофон. 

Зі спогадів Василя Карп’юка

ТРЕБА ВСТАВИТИ ВІДЕО https://drive.google.com/file/d/1r6bGsxSYf2jycS_HHyMM2J9JilZqI7mw/view?usp=sharing 

Уже після публікації книжок, участі у фестивалях, і візиту в Америку в Олега з’явилася якась така жага говорити, бо перед тим він був дуже відділений… Було таке кафе «Химера» на Чорновола, і Олег там виступав. Він вперше проявив себе як доволі експансивний і агресивний декламатор-перформер.  Часто таке було, що він читав не своє, а Франка, Вінграновського, Чубая — входив у певний транс, був готовий до шаманського танцю.

Зі спогадів Тараса Прохаська

Зупинка №3

Лишега співає пісень
Готель «Брістоль», вул. Лесі Українки, 4

ДОДАТИ ФОТО ПОСТЕРА НА ЛОКАЦІЇ

Поки фестиваль тривав, Олег проводив багато часу в Івано-Франківську. Коли фестивальні події закінчувалися, публіка та більшість учасників розходилася спати — то решта збиралася у готелі на вулиці Лесі Українки, ви побачите його зліва, якщо стоїте спиною до памʼятника «Руській трійці». Там ми співали пісень — про Довбуша та й багато інших. Часом Олег виконував фрагменти з Чеслава Нємена, польського співака 80-х, якого певно чув у молодості по радіо.

Зупинка №4

В гості до Лишеги
Пасаж Гартенберг, вулиця Сотника Мартинця

ДОДАТИ ФОТО ПОСТЕРА НА ЛОКАЦІЇ

«Під горіхами» це була така відкрита кав’ярня коло теперішнього Пасажу. То уже був занепадницький період. Перед Першою світовою війною Пасаж був люксусовим, про нього писав Вальтер Беньямін у своїх дослідженнях, але у Першу світову війну його завалила російська артилерія і тих будинків не відновили. Натомість намурували новий пасаж і накрили його шклом. Потім його почав потрохи освоювати бізнес, і місце знов ожило. 

Збоку між Пасажем і тодішнім Медичним інститутом був посаджений ряд горіхів. І там якийсь дрібний підприємець поставив маленьку будку, в якій варив каву. І там, власне, від 1992-го року постійно кипіло редакційне і богемне життя. Туди час від часу приходив Ярослав Довган, який знав голову області Миколу Яковину. 

І от він якось запропонував попросити у нього транспорт, щоб поїхати до Лишеги. Ми тоді поїхали великим товариством, а потім вже почали туди їздити вже без тієї машини. 

Зі спогадів Тараса Прохаська

Славко Довган вирішив нас познайомити з Лишегою. Запакував нас у машинку, такий «пиріжок» з будкою закритий — він її десь був знайшов. У нього була така звичка злапати будь-кого, креативу вистачало на всі ці речі. І він нас усіх туди запакував — був, здається Іздрик, Андрухович, я, ще хтось, як не пам’ятаю точно, здається Тарас був. І ми там сиділи на підлозі всі в темноті, і та вся «карета» відвезла нас в Тисменицю. І відкрилися ці двері задні в світ, світло появилося – і ми побачили чоловіка, який сидить в закочених штанях по коліна, голий до пояса, бородатий, худий, як Ісус Христос, і шось там руками робить. Довган, який сидів у кабіні, він засміявся, показав, каже «О, знайомтеся, це – Олег Лишега! Він ловить рибу руками!» І все, отак познайомилися.

А потім купу разів зустрічалися. Я мав щастя, незаслужене абсолютно, я вважаю, бо Бог дав чуття поезії – і ти не можеш його нікуди подіти. Є з собою і все, це ж не заслуга людини, коли ти розумієш поезію, відчуваєш її. І тому мені було дуже легко з ним говорити. Весь час було просто дуже легко говорити. Така кундерівська «нестерпна легкість буття» — вона дуже приємна.

Зупинка №5

Художні майстерні Володимира Гуменного і Василя Вільшука
Приміщення Спілки художників України, вулиця Незалежності, 53

Володимир Гуменний — це був його основний друг. Тобто Франківськ у нього був пов’язаний з Гуменним. Дуже майстерний художник і графік.

У Будинку художників, який від кінця 60-х років на вулиці Незалежності, роздали майстерні. І Гуменний теж там отримав. Інша його майстерня була на вулиці Сніжній, у районі теперішньої вулиці Матейка, у забудові 30-х років. Лишега зависав у Гуменного. Той дуже, дуже моцно пив, Лишега так не міг. 

От крім нього, я не знаю якихось таких спеціальних колєґ. Олег з багатьма знався, з багатьма говорив, але щоб, як писав Шевченко, кинути якір, то це був Гуменний.

Олег часто приходив до мене додому, коли вже пізніше не було цих барів. Він міг багато годин сидіти, щось говорити, попивати, їсти. Йому було дуже важливо мати час на неквапливу розмову. 

Він дуже поважав те, що в мене малі діти, і розумів, що я не можу цілковито відволіктися від них, але волів, щоб вони кудись пішли погуляти, бо йому важливо було, щоб бесіда була повноцінною і не перерваною, не фрагментарною. 

Зі спогадів Тараса Прохаська

Унизу є виставковий зал Спілки, а на поверхах було чимало майстерень. Можна було зайти до Вільшука, а далі потрапити по коридору ще до когось, а потім піднятися поверхом ще до когось, але у Вільшука була одна з наших точок.

Майстерня за тих часів було найбільш відповідне місце для зустрічі. Одним із таких місць була майстерня скульптора Василя Вільшука. Він — один із творців нашого великого театру, виконував керамічну, скульптурну частину інтерʼєру. Дуже своєрідний тип, вкрай філософського складу. Вони з Лишегою, звичайно, дуже непогано порозумілися, зійшлися.

Зі спогадів Юрія Андруховича

Зупинка №6

Кафе «Блюз»
Чекаючи на Прохаська або коротка історія барів Франківська.

У 1995-96 роках я працював всередині у Пасажі. Там був філіал знаменитого закладу «Снік». Там було таке місце, куди приходила найголовніша франківська патріотична бригада бандитів. Вони там щодня сиділи, пили каву, чекали на якісь вказівки, лідери робили переговори, і от час від часу туди приходив Олег, всідався там собі на кріселко і сидів цілий день. Туди до нього приходили різні художники і письменники.  

А потім з 96-го я вже працював у «Блюзі», воно було недалеко, якихось 100 метрів звідти, коло катедри, і він також туди приходив. Вулиця, напевно, Лесі Українки, шість. Воно там дотепер є, то приміщення, але там продають якесь взуття і модельний одяг.

І «Блюз» — це вже було не бандитське, а музично-артистично-студентське кафе. Олег також туди приходив, сидів і чекав, коли закінчиться мій робочий день.

Там відбулася зустріч Лишеги з Марком Андрейчиком, описана у книзі спогадів про Олега.

Зі спогадів Тараса Прохаська

Зупинка №7

Знайомство з Франківськом через мистецтво
Дитяча художня школа, Павлика, 17

«Найперше — це те, як Лишега познайомився з Франківськом. Він ходив тут у Художню школу, тому я раджу піти туди — на вулицю Павлика. Вони там навіть мають його роботи. Його ж мистецьке зростання без Франківська просто неможливе, тож починати треба звідти. Була навіть виставка на вул. Чорновола — там я бачив ці роботи».

За різними свідченнями сучасників Лишеги, художня школа декілька разів переїздила. От холєра, це для мене є загадкою дотепер. Можливо, вона була на вулиці Сірика.

Він мені розказував, що часом добирався мало не пішки з Тисмениці в ту художню школу. Але вона була у кількох місцях. Спочатку у колишньому Будинку піонерів, потім перенеслася на Сірика. Там зберігаються дотепер якісь дипломні чи залікові роботи молодого Олега Лишеги.

Зі спогадів Василя Іваночка і Тараса Прохаська

Зупинка №8

Книжка для Лишеги – хатка для хрона
Книгарня видавництва ​​«Лілея-НВ», Незалежності, 18

Коли я познайомився з Лишегою, я дуже хотів зробити йому книжку. Я намагався запалити його цією ідеєю, та на неї він не дуже реагував — не вівся. Ми два місяці з Прохаськом їздили щотижня до Лишеги. Я купляв пляшку коньяку й закуски, ми їхали до Лишеги й розкручували його. «Книжку? — питав він. — Це як хатка для хрона?». Якось так він реагував. Але мені сподобалися його тексти, і я казав, що я зі шкіри вилізу, але зроблю все так, як він хоче. Так і вийшла «Снігові і вогню». Лишега сказав, який має бути папір, яка обкладинка — матерію для неї ми притягнули з Польщі. Я зверстав, а він каже: «Що ти? Не можна отак просто якимось шрифтом заголовки робити». Усі малюнки мали бути виконані в певному стилі. Тож він шукав матеріали, бігав, памʼятаю, якимись горищами, стайнями, вулицями, шукав дошки, сам ті дошки випилював, обробляв, ґрунтував їх по-своєму. Це все робив він у своїй хаті в Тисмениці. Усі ілюстрації, зрештою, він підготував сам. Я думав, що ми книжку на одному диханні зробимо — за пару тижнів — я насправді ми десь рік її робили. Але коли нарешті зробили, то він був дуже втішений.

Франківська презентація проходила у «Петерсі», на куті вул. Січових Стрільців та вул. Чорновола. Оце була хохма. Презентацію мав вести Прохасько. Я чекаю на пʼяту годину, дивлюся на годинник — Лишега вже мав би бути. А знаючи Лишегу, вже думаю — щось не те. Народу ще стільки зібралося — нема де сісти. Кажу Прохаську: «Забавляй публіку, як хочеш, розказуй, що хочеш. А я — в Тисменицю». Поїхав, бо точно Лишега щось вчудив. Я приїжджаю до Лишеги. А в нього там попід хатою тече річка Ворона. І він собі там в ній плаває. Я кажу: «Олег! Ти що, здурів?! Лізь у машину!». Ледь не копняками вдалося мені його витягти з тієї річки, запхав його в машину, привіз. Не знаю, що там Прохасько розповідав про Лишегу, але тривало це фактично годину. «А от і сам Лишега!», — сказав він, коли ми нарешті зайшли.

Зі спогадів Василя Іваночка