«Я хотів би згадати тут ще багатьох — і серед них поетку Аньку Середу, яка одного разу прийшла в поезію нізвідки і пішла з неї в нікуди»

Юрій Андрухович
Станіслав і феномен ферментації

Про Станіславський феномен більше написано через спогади (про) Юрія Іздрика, Юрія Андруховича, Тараса Прохаська і Володимира Єшкілєва. Для мене ж важливо говорити не тільки з їхньої оптики, а чути інших, зокрема жінок. Тому я взяла інтерв’ю в Марії Микицей, а тепер сиджу поруч з Анною Кирпан. В часи, коли розгортався Станіславський феномен, вона писала під псевдонімом Анька Середа.

Пані Анно, ви казали, що читали інтерв’ю з Марією Микицей.

Так, воно досить адекватно відображає час, про який йшлося, ситуацію, доволі точні формулювання. Тому не розумію, навіщо в мене брати інтерв’ю. Мені виглядає, що тему висвітлено цілком добре. 

Думаю, що кожна людина, яка була дотичною до Станіславського феномену, — а ви були, — може принести щось своє. І феномен буде повніше висвітлено, бо ви — інша людина зі своїми досвідами. 

Марія доволі чітко схарактеризувала явище. Це моє бачення, але не тільки моє, бо друзі також відгукувались на це інтерв’ю подібно. Вона висловила думки кількох людей з того середовища, з того часу. 

Чому саме вам це важливо, чому ви хочете про це написати? 

Напевне, бо я також пишу як поетка, організовую літературники у Франківську, тому мене цікавить той час, люди і як стався Станіславський феномен. 

Але спочатку хочу розпитати про вас: ви народились у Львові. Як так сталося, що переїхали до Франківська?

Батьки мами жили у Львові, тому я пов’язана зі Львовом. А вже мої батьки за розподіленням отримали роботу в Івано-Франківську. Далі все було пов’язано з цим містом. Але загалом я з цими двома містами поєднана — і з Франківськом, і зі Львовом. 

Коли ви почали писати?

Зважаючи на те, що вважати твором. З дитинства щось собі придумувала, якусь гру слів — як діти бавляться. В школі непогано писала твори, часом, може, віршики чи казки. Але, напевне, багато дітей так пишуть, це не є чимось винятковим. У нас в школі навіть був гурток юних поетів; правда, він проіснував недовго.

Добре, то коли ви серйозно почали писати?

Та ніколи (сміється). Напевно, тепер треба починати. 

Література завжди була поряд, не треба було в неї входити. В нашій родині, в нашому домі, завжди було багато книг, традиція читати вголос, обговорення прочитаного. Батьки читали нам спочатку казки, потім твори світової літератури, і не конче українською. Тато часто давав можливість спробувати, як звучить казка чеською чи болгарською. Батьки зібрали достатньо велику бібліотеку. Писати було нормально, вони підтримували завжди. Складала віршики, казки й не думала, що роблю щось особливе. 

Десь у підлітковому віці, періоді ранньої юності, багато хто пробує писати, бо є чимало емоцій, людина стає дорослою, переживає якісь катаклізми.

1992 рік

Як ви пізнали людей, яких зараз зараховують до Станіславського феномену?

Було два етапи. Коли була школяркою, з тих всіх людей з самого початку знала лише Тараса Прохаська: це був старший брат мого однокласника (Юрія Прохаська — прим. авт.). Потім уже з книжок знала Андруховича, трохи старше покоління місцевих письменників, але то все були чужі люди. Хіба батько познайомив мене з Ярославом Довганом.

У 1987-му закінчую школу. Це збігається з різними подіями в країні: починається демократизація, свого роду вибух, особливий час. У суспільстві зразу відчувається трохи більше свободи, відбувається багато цікавих культурних подій. Засновуються перші громадські організації. Це все ще радянське, на все ще потрібно отримувати дозволи, але це вже абсолютно нові речі. З’являється культурно-наукове товариство «Рух», яке мало й мистецьку секцію. Мені розказала про це Марія Федущак. Я прийшла туди і познайомилась з багатьма цікавими людьми. Наша мистецька секція певний час збиралася на вулиці Франка в кав’ярні «Медівня». З них раніше була знайома тільки з Левком Боднарем.

Це не був «Рух» як політична партія. Спочатку так називалась громадська організація, яка була зареєстрована в Івано-Франківському міському комсомолі. Я не прийшла туди першою чи другою, але була однією з перших. Пізніше вже було багато людей. Вже не боялися вступати, все було по-іншому. Я там була наймолодшою. Такі шляхетні стосунки були — вперше відчула, що до мене ставились як до леді.

Такі речі, напевно, можна порівняти з Майданом: всі хотіли бути кращими, хотіли бути такими, якими мали б. Відчували себе особливими людьми, але і думали про майбутнє, щоб робити в тому майбутньому великі й прекрасні речі. Це був чудовий романтичний час. 

Після школи я двічі не вступила в інститут, тому працювала нянею в дитячому садку. А на третій рік — вступила. Цей час — між закінченням школи і вступом до ЛДІПДМ (Львівський державний інститут прикладно-декоративного мистецтва, зараз Львівська національна академія мистецтв) — був наповнений мистецтвом, спілкуванням зі старшими товаришами з товариства «Рух» та іншими. Ще була своя тусовка людей, які були пов’язані з авторською піснею. 

Коли була в десятому класі, побачила оголошення на стовпі: «Хто хоче відвідувати гурток мультиплікації, приходьте в клуб кіноаматорів». Він розташувався у підвалі сучасного кінотеатру «Люм’єр». Це мене страшенно зацікавило. Виявилось, що гурток вигадав Станіслав Щербатих або Тризубий Стас, як він пізніше взяв собі сценічне ім’я. Це була непересічна людина. Я трохи ходила на гурток, ми пробували робити мультфільм. Не могла тій справі віддати стільки часу, скільки б хотілося, бо це був випускний клас, але познайомилась зі Станіславом і він на мене справив величезне враження. Станіслава не включають до Станіславського феномену, приписують до театру «Не журись!», але я б сказала, що він також був Станіславським феноменом.

Співробітники клубу кіноаматорів мали надавати консультації з кіновиробництва. Наприклад, хтось з області має 8-міліметрову камеру і сидить в горах, знімає фільм про свої вівці. Може, він не знає, як технічно зробити чи як мистецьки правильно, то може приїхати до Франківська, щоб йому це показали.

Там був маленький кінозал і приміщення для звукозапису і монтажу. Але насправді це було місце зборів неформальної молоді, дотичної до кіно та авторської пісні. Станіслав Щербатих не тільки творив мультфільми, він писав пісні та виконував їх під гітару. Пізніше дізналась, що він писав і прозу, був дуже творчою людиною. Там гуртувалися й інші творчі люди, той же Левко Боднар, і мене це дуже притягувало. Відтак дізналась, що вони ширше спілкувалися з бардами зі всього Радянського Союзу, згодом організували фестиваль авторської пісні у будинку культури на вулиці Шевченка, 1. Кінець 1980-х і початок 1990-х був розквітом авторської пісні та співаної поезії.

Це була ще одна множина творчих людей, але всі вони перетиналися. Станіслав Щербатий — це феномен, який не оцінений належно. Він — етнічний росіянин, його батьки приїхали до Станіславова і місто їм сподобалось, на його честь вони й назвали сина. Це росіянин, який був більшим українським патріотом, ніж чимало українців. Спочатку він потрапив під вплив Володимира Висоцького, але пізніше розвинув власний стиль. Тризубий Стас — один з найсильніших творців авторської пісні в нашому регіоні. Мені дуже жаль, що його вже немає з нами. 

А потім ці всі множини, нитки почали зв’язуватись, сходитись. Перша — пов’язана з авторською піснею, друга — з товариством «Рух». І третя — фестиваль «Вивих».

У Львові?

У Львові. Після нього для мене почалось те, що називають Станіславським феноменом. На «Вивиху» я читала вірші на сцені в парку. Тоді Мирослав Яремак запам’ятав мене, а потім, побачивши на Стометрівці, запросив у свою компанію. Тут була кімната, де ми зустрічалися. Потім вони розказали, що зробили самвидав — це був журнал «Четвер». Перший випуск був ще дуже самвидавським, не знаю, чи ви його бачили…

Бачила, бо в бібліотеці post impreza є всі видання «Четверга».

І потім був ще один перший – 1(3). Але цей був найпершим. 

Який ще склеювався як колаж. 

Так. Мені було цікаво, що люди роблять. 

Так з різних боків познайомилась з різними людьми, які презентували нову культуру, нові підходи до мистецтва. Вони представляли щось цілком нове. Час був революційним, я б сказала. Всі хотіли більш свобідно себе виражати, заторкувати абсолютно всі теми без жодних табу і робити гідні речі. Робити так, щоб «українське» дорівнювало «високе, гідне, шляхетне». І не тільки високе, але й низьке, щоб були різні жанри.

Це було важливим бажанням — відкинути комуністичні зразки й класно робити українське на світовому рівні. Це всіх й об’єднувало. Було прекрасне відчуття свободи та багато позитивних емоцій. 

Було вужче коло, ширше коло, ще ширше — як завжди. Мені було дуже цікаво в тому часі жити. Не займалася творчістю спеціально — це все виходило органічно. 

Марія Микицей розповідала про ваш псевдонім: ви говорили з Юрієм Іздриком, він розповів про журнал «Четвер», а ви сказали, що тоді будете Анькою Середою. Чи це правда?

То було так: ми всі ділилися одне з одним, читали одне одному якісь тексти. І тут формується номер «Четверга», який вже буде повноцінним у поліграфічному сенсі як часопис, хоч і стилізований під самвидав. Збиралися тексти, Іздрик сказав і мені дати свої. Подумала, що хотіла б писати під псевдонімом.

Ми говорили, що «Четвер» — день тижня, то нехай всі, хто публікуватиметься, будуть днями тижня. Але з усіма не вийшло. Тоді Іздрик мені каже: «Нехай буде Середа». Я погодилась.

Але якщо людина бере собі псевдонім, навіщо всюди писати, як та людина називається насправді?! 

А писали?

Мій псевдонім розкрив Єшкілєв у своїй енциклопедії, яку видав. А нащо це? Недавно хтось в інтернеті розкрив псевдоніми багатьох актуальних письменників. 

Це зробила Національна спілка письменників.

Вважаю, що людина бере собі псевдонім або сценічне ім’я, щоб називатися інакше, і розкриття цього не є коректним. Можливо, я хочу бути іншою людиною. В мене є одне щоденне життя, а є інше. Може, хочу кілька ролей в житті прожити. Маю право мати цих кілька життів. 

Повернімось до вашого псевдоніма і того, що ви сказали, що це ніби інша людина, інша роль. Тому хочу спитати: якою була Анка Середа, якби ви розповідали комусь і описували цю людину?

Може, це не зовсім інші ролі. Але є щоденне життя, тут ти ходиш на роботу в державну установу чи ще кудись. Ось зараз займаюсь з дітьми, веду гуртки. Фактично все своє життя займаюсь позашкільною роботою з дітьми, виступаю в ролі вчительки. Відповідно, не можу бути пацанкою чи демонструвати свою творчу натуру, якісь фьолки. 

Є ще інша справа: з Марією Микицей ми багато писали в газету «Світ молоді», щоразу підписуючись іншим псевдонімом. Уявіть, мої батьки — серйозні люди, працюють в серйозних установах. А ми виписували такі бздури в ту газету. Чому співробітники моїх батьків, читаючи це, мають ідентифікувати написане з ними? Хочу творити окремо від обов’язків, роботи, щоденних справ; я не хочу, щоб це пов’язували з моїм життям чи родиною. 

Повертаючись до газети: дуже приємне відчуття, коли щось твориш зі своїми друзями, наприклад з Марією. Вона працювала в газеті «Світ молоді», там була сторінка «Первоцвіт» на останній шпальті. Писалось переважно про перші ніжні почуття молодих хлопців, дівчат: вони радяться, що робити, бо є різні ситуації, є нерозділене кохання. Були й реальні листи, але багато історій та ситуацій ми придумували і писали під багатьма псевдонімами, щоб людям було весело читати. Напишемо лист, а в наступному номері пишемо відгуки, які люди нібито надсилають на цей лист. Або: написали ми про бордель, що відкриють у Франківську, — і самі ж дискусію розводили. Леонід Гах працював у тій газеті редактором, він дозволяв нам писати, щоб газета була цікавішою.

Одного разу Іздрик і сам вирішив погратися, бо бачив, як нам добре йде ця забава. Але Іздрик переборщив. То треба трошки, а він написав, що в горах буде землетрус. Ніби мольфар якийсь сказав — і зрештою кілька бригад не виїхали на роботу, бо люди повірили в цю інформацію. Йому потім вже сказали, щоб таке не писав більше.

В газеті «Світ молоді» були літературні сторінки, де багато публікувалися поети чи автори прози, були літературно-мистецькі додатки. Так що свого часу ця газета зіграла свою роль. Ми там публікували власні твори, вірші, прозові мініатюри.

З одного боку був Станіславський феномен, а з іншого — люди, що сприяли йому та допомагали.

Леонід Гах був такою людиною. Також Наталя Асатурян. Вона закінчила Київський університет імені Шевченка, приїхала до Франківська, мала б стати вчителькою, але якось потрапила на обласне радіо і залишилася, дотепер працює в радіожурналістиці. Саме вона робила репортажі про тогочасні мистецькі події. Наталя знала всіх, хто тоді щось цікаве робив. Але є одна сумна річ: тоді всі передачі записувались на касети, на бобіни і потім стирались, щоб на їхньому місці зробити наступний запис. Майже все це втрачено і зараз не існує. Напевне, саме через Наталю я познайомилась з Галею Петросаняк. 

Олену Рубановську знала давно, бо з нею познайомилася ще в художній школі. Вона прийшла готуватися до інституту. А потім ми зустрілися, як почав робитися «Четвер». Вона на той час вміла макетувати на комп’ютері, на що мало тоді хто був здатен. Олена, власне, й зробила візуальний образ журналу «Четвер», а пізніше співпрацювала з видавництвом «Лілея-НВ» та іншими.

Вас зараховують до Станіславського феномену. Про це кажуть Тарас Прохасько, Володимир Єшкілєв, Марія Микицей. Ви самі себе зараховуєте до нього?

Я себе зараховую до гурту людей того часу. Була в той час, в тому місці з тими людьми і робила те, що вони. Оце можу сказати. Однозначно, що це було певне явище. Я була в цьому гурті, де відбулася така синергія, де обмінювались творчими ідеями, енергією і взаємодоповнювали одне одного, — це було важливо. Зараховую себе до тієї тусовки. Як це окреслити — справа літературознавців. 

Який це був період?

Всі речі відбуваються за певними законами: початок, розвиток, підйом, зрештою кульмінація — і після того все йде на спад. Так з усім.

Не раз думала: чому так вийшло, що нам разом було так добре, ми гарно проводили час, почували себе щасливими в тому спілкуванні, — і чому воно зникло? Чому деякі люди були такими класними, а потім змінилися? Невже це моя оптика, невже це в мене щось з очима? 

Щоразу ставлю собі це запитання. Напевно, Станіславський феномен, як і будь-яке літературно-мистецьке явище, мусив як вибухнути, так і згаснути. Але мені було дуже від цього прикро. Напевно, ті, хто були вже достатньо відомі, передусім Андрухович, а потім Іздрик, могли цілком йти в самостійне плавання, їм вже не потрібна була та тусовка. А мені з часом стало нецікаво брати в руки енний «Четвер». 

Причина, чому немає бієнале «Імпреза», сумніша, бо насамперед — матеріальна. Може, не було гурту лідерів, які б займались маркетингом і лобіюванням на рівні регіону. Може, це й непрофесійність. Але економічний складник дуже важливий, бо ситуація в середині 1990-х була дуже важкою. Наприклад, книговидання, яке вибухнуло на початку 1990-х, через кілька років згорнулося. Видавництва починали банкрутувати, неможливо було працювати на ентузіазмі.

В 1995 році я закінчила академію, почала шукати роботу і було дуже складно щось знайти за спеціальністю. Почала займатися з дітьми в гуртку образотворчого мистецтва і так склалося, що досі цим займаюсь. Але це був удар по українській культурі, по українській книжці. Багато хто почав виїжджати за кордон на заробітки. Люди планували життя, а тут довелося відмовитись від багато чого і просто виживати.

Повертаючись до «Імпрези» і Станіславського феномену: яка, на вашу думку, подія була кульмінацією?

Складно сказати, очевидно це не була одна подія. З великою приємністю згадую наші виступи в рамках «Вивиху», поїздку до Києва і виступ в Будинку актора — це було дуже класно. В Івано-Франківській обласній філармонії був концерт-презентація «Четверга». Філармонія, певно, ще такого не бачила. 

Презентація журналу «Четвер» у Будинку актора. 1992. Фото: Ірина Коберник

Приємно було, що можна вести діалог з людьми, які тебе розуміють. Це було ідеальне поєднання: наша тусовка щось пропонувала, люди цього хотіли, їм заходило. Це було ніби наркотик: навіть не слава чи популярність, а оце відчуття потрапляння в ціль, єдність, злиття творців і публіки. 

Щодо літературної тусовки: ми виступали разом — може, такий був час, що за інтересами творилися різні гурти. Мабуть, було тяжіння, що примагнічувало людей, які подібно мислили, знаходили одне одного і подібно творили. Це був дух часу. Можливо, потім цей магніт перестав діяти. Цей період припав на мої студентські роки. Яремак та Іздрик були старшими від мене, я їх сприймала як старших товаришів, які були для мене авторитетами.

Іздрик був одним з тих, до кого всі тягнулися. Я до нього дуже добре ставилась, довіряла, він був моїм дуже добрим старшим товаришем. Ми гарно спілкувалися, писала йому листи зі Львова. Він видав мою збірку. Сказав: «У всіх є книжки, а в тебе нема, давай і тобі зробимо книжку». Відібрав тексти з великої купи паперу, що йому завезла в Калуш, сформував збірку. Олена Рубановська, перелиставши таку ж купу малюнків, зробила дизайн.

Іздрик до мене завжди добре ставився, але він змінювався. В мене складалося враження, що він випробовує все, що ще можна з собою зробити. Це трохи відштовхувало. Вже не могла з ним спілкуватися так, як раніше. 

Була ще інша річ, яка стосується особисто мене: вийшла моя збірочка, яку Іздрик впорядкував. Я була задоволена, як він це втілив, як Олена Рубановська зробила дизайн. Але після презентації відбулося щось таке, що я не могла писати. Все, що писала, — уявляла надрукованим: що люди це читають і воно ніби закам’яніло, забронзовіло. Не могла писати, бо мені весь час ввижалось, що це надруковано.

Це постійне відчуття присутності за спиною читача, який дивиться, що ти пишеш, було дуже неприємним і на довший час мене паралізувало.

Шкодувала, що погодилась на експеримент зі збіркою, бо психологічно потім важко думати, що щось роблю свобідно. Це мене дуже сковувало. Пізніше трохи писала в шухляду, але довший час, щойно виникала якась думка, бачила, як хтось це читає, — і вже не могла записати.

Значно пізніше була інша тусовка — журнал «Карпати. Туризм. Відпочинок». Я не працювала в редакції, а дописувала час від часу. Навколо журналу теж склалось коло друзів, але пізніше часопис зник з економічних причин.

Чи підтримуєте ви зараз стосунки з кимось з тих часів?

З Яремаком, звичайно. З Марією (Микицей). Це не означає, що можемо постійно, як колись, годинами сидіти за кавою та говорити, ні. Зустрічаємось на вулиці чи десь на пару слів з Тарасом Прохаськом. З Галиною (Петросаняк) спілкуюсь через інтернет.

З Андруховичем також можемо сісти поговорити, але зараз це буває рідко, має бути якась нагода. Щоб спеціально йому дзвонила і казала «ходімо на каву», то ні.

Роль Андруховича була важлива для Станіславського феномену, бо він вже мав певний досвід і нам всім трохи його передавав. Він нас трохи інструктував, як на сцені поводитись, як під час виступу дивитись на годинник, щоб знати, скільки маєш часу.

Взагалі Андрухович має таку добру рису: він завжди допомагає молодим, допомагає початківцям, якщо попросять або якщо відчуває, що треба. І робить це щиро. В той час, коли все починалося, особливо з «Четвергом», він сприяв, підказував, показував — я можу сказати про нього тільки найліпше. Він йшов своєю дорогою, йде нею і зараз. Це вже був час, коли в нього вийшла перша збірка, друга. Вже знали, хто такий Андрухович, і він своїм авторитетом десь посприяв, десь поміг і просунув. Думаю, це було дуже важливо, і вдячна йому за цю роль, яку він на той час відіграв. Це моє суб’єктивне бачення.

А в цьому й суть. Ваші спогади — це маленька частинка загального пазла.

Хочу ще спитати про ваші вірші, бо я читала.

Цю книжечку?

Не книжечку, а в інтернеті. Хочу спитати, чи пишете ви зараз поезію? Знаю, що ви писали дитячі книжки. 

Не сиджу і не пишу поезію. Це не так, що сіла і пишу. Спаде на думку щось занотувати — я сяду і напишу. Але це не систематично. 

Твори для дітей пробувала писати, щось писала в шухляду, писала для дитячого журналу «Зернятко». А те, що ми робили з Оленою Рубановською, було окремою історією у видавництві «Кашалот». Олена була головною, ми разом з нею придумали десять книжок. Коли починалось «Видавництво Старого Лева», ми співпрацювали з ними, я вже більше як художниця. З Оленою в мене були дуже теплі приятельські стосунки. Скоро буде рік, як її немає з нами.

(…)

Думаю зараз, як окреслювати межі Станіславського феномену. Якщо ви розпитаєте різних людей, вони, можливо, вам назвуть коло різних людей. Можливо, в кожного вони свої.

Я б не зовсім розділяла літературу і мистецтво, для мене це ніколи не було роздільним, процес був взаємопов’язаним. То була тусовка, де не було голої літератури, то була дійсно літературно-мистецька тусовка і в цьому також був феномен.

Тим було сильне це об’єднання, що гуртувало різних творців, де все було на стику. Іздрик є інженером-хіміком, Марія Микицей за освітою — фізикиня-ядерниця, Прохасько — ботанік. Андрухович закінчив літературний інститут, але до того вчився в поліграфічному на редагуванні. Широта інтересів, можливо, також відіграла свою роль. 

Івано-Франківськ — це не провінція, він ніколи не був провінцією. Ну і література літературою, а що «Імпреза» не триває і що Франківськ не настільки відомий як центр візуального мистецтва, я не можу простити. Є такі речі, що не можу простити. З літературою інакше: кожен відбувся, як міг, що міг, написав, що міг, опублікував. Це цікаве явище і воно потребує осмислення. Можливо, щоб сучасні проєкти були успішнішими. 

Головне фото: Тарас Яковин