18 травня у Книгарні-кавʼярні Старого Лева відбулась зустріч з письменником Тарасом Прохаськом. Приводом стало перевидання «Лексикону таємних знань» через майже 20 років після першого виходу в світ. Розмовляла з письменником Анна Шиманська, ми занотували головне.
З нами сьогодні Тарас Прохасько, якого Франківськ дуже добре знає. Ми будемо говорити про цю яскраву в усіх сенсах книгу «Лексикон таємних знань», яка вийшла нещодавно у «Видавництві Старого Лева».
Це одна з книг з серії «Новітня класика», яку видавництво започаткувало минулого року — перевидання творів культових письменників часів початку Незалежності. Отже, Тарасе, «Новітня класика». Твій колега, всім відомий письменник Юрій Андрухович, не любить визначення «Новітня класика». Чи вважаєш ти себе новітнім класиком?
Якщо без особливої скромності, мені здається, що поняття «класика» і «новітня» є безсенсовними, тому що класика є класикою, якою б вона не була — старенькою чи новенькою. Бо класика — це поняття, які не стають старими чи новими. «Новітньою» вона може бути у тому сенсі, що «щойно прийшла», «недавно долучилась».
Разом з тим я не маю нічого проти. І я дійсно вірю, що коли якась книжка, написана 30 чи 40 років тому, і далі присутня у читацькому полі, це добре. Бо ще до того, як українське книговидання стало більш-менш потужним, як тепер, однією з наших бід було те, що щойно вийде якась книжка — і все, вже її нема. Все нове, нове, нове. У світовій культурі є практика, що певний канон, ця класика, повинен постійно бути у продажі. Бо коли я, скажімо, недавно шукав оповідання Данила Кіша і прийшов у нову прогресивну книгарню, вони такі: «так востаннє Данило Кіш видавався у 2017 році». Це ще, як казали мої бабці (а тепер і ми так будемо казати) перед війною було.
Тому мені приємно, коли деякі книжки з’являються ще і ще. Коли вони присутні і їх можна знайти не лише в бібліотеках чи в букіністів. Бо книжка, яку я тримаю в руках, мені найважливіша зі всіх, які я написав. У ній — моє сконцентроване уявлення про те, якою має бути література. Вона має бути позачасовою, не прив’язаною до конкретних речей, а стосуватися буття, вічних людських переживань, незалежно від декорацій.
Хоча коли перечитував цю книжку, починаю ловити себе, що, наприклад, зловживаю там такими прогресивними на той час технологіями, як запис з диктофона на магнітофон. Я розумію, що це може бути для декого незрозумілим, як це працювало. Але, в принципі, закони звукозапису, хоч і розвиваються, але не є аж такими невідомими.
Зрештою, проблема ще така, що тепер завжди легше читати історичну белетристику. Коли ми читаємо історичний роман, ми не запарюємося усіма деталями: чи ми це знали, чи не знали. Ми апріорі знаємо, що в історичному романі все так, як тепер.
А ця «коротка» памʼять — найтяжча. Я вже не пам’ятаю, що тут було за совєтської влади в цьому будинку, чи що тут було 20-30 років тому. Ми не пам’ятаємо різних речей, які з нами бували. Але література ще й полягає у тому, щоб не тільки розказати про те, що відбувається, а й зафіксувати, як ми сприймаємо свої спогади, свою пам’ять. Як ми пам’ятаємо самі себе. Тому проблема в тому, щоб пам’ятати себе у певний час свого життя. І мені здається, через страшенну інтенсифікацію нашого життя ми погано пам’ятаємо не тільки те, що було за Кучми, але не пам’ятаємо, як ми себе почували 10-20 років тому.
А це ж дуже важливо. Ми є немов деревом: ті, які ми тепер, це верхівка росту. Ми з тої точки росту дивимося і усвідомлюємо себе. Але ми стоїмо на всьому, що було з нами перед тим. Література діє подібно до психотерапії: у психотерапії є важливим пригадування себе. Мені здається, що література недавнього минулого є тепер дуже важливою, щоби змогти згадати себе. А також допомогти тим людям, які виросли без тієї реальності і тієї літератури, змогти собі уявити, що ж було до них. Або що було тоді, коли вони були маленькими. Або якими насправді були їхні батьки, і вуйки.
Власне, чому з’явилася серія «Новітня класика» — це була одна з ідей, що нам потрібно прокладати умовні між поколіннями та епохами, тому що світ настільки динамічно змінюється, ми в цьому світі змінюємося, що інколи аби зрозуміти, якими ми були 10, 15 чи 20 років тому, потрібні такі тексти.
Ілюстрація видання
Коли писалася ця книжка, яким ти тоді бачив свого читача і яким ти його бачиш зараз? Чи змінилось твоє уявлення про читача цієї книги за цей от період?
Я тоді уявляв, що пишу для своїх ровесників, які розуміють про що йдеться. Різні люди казали: «Слухай, я читаю і точно так само думаю, просто не встиг так сказати». Потім почали з’являтися все молодші читачі і я вже трошки переживав, чи не є ця література надто драстичною для молодших, чи повинен я робити якийсь морально-етичний декор стосовно того, кому це можна читати, а кому ні.
Це було покоління людей, яких, грубо кажучи, кидали у калабаню — і пливи. Але потім часи змінилися, і молодші люди почали бути більше плекані.
Принаймні в моєму середовищі, вони вже не були так кинуті на самовиживання. Потім я побачив, що є багато людей, для яких це дійсно вже майже інший світ. Вони читатимуть це не як свої записки або щоденники, а тільки з інтересу до давніх часів. Я писав, умовно кажучи, листи. Я уявляв собі людей, яким писав це послання. Уявляв, кому хочу це розказати. А тепер я вже не бачу тих і не знаю, хто читає.
Але бачу ще одну дуже велику проблему. Бо коли ми починали — Юрко Іздрик, Юрко Андрухович — ми з андерграунду вилізли, зі всяких безцензурних журналів. Була така стаття у Прикарпатській правді за результатами педагогічного семінару, де нас називали «Батьки духовної отрути». Уявіть собі, я люблю дітей. Я люблю людей. Я намагаюся їм давати якісь антидоти, рятувати, робити штучне дихання. А тут цій людині кажуть, що я — це батько духовної отрути. І якби ще хоч пояснили, що це — духовна отрута?
…То був момент, коли йшлося про українську літературу, яка не почуває себе неповноцінною. Коли потрібно було робити відважні речі. На телебаченні були страшні дискусії про нецензурну лексику в українській літературі. Але не в тому проблема. Проблема в тому, щоби зробити нецензурну лексику в Україні. Тобто щоби її присвоїти, якщо вона вже є, і не боятися своєї мови; розуміти, що нею можна розказати все.
Нас почали називати постмодерністами. Це було благодаттю для рецензентів, бо називаєш постмодерністом — і все. Тепер я на це дивлюся, і я розумію, що це є новою хвилею українського модернізму. Це є модернізм, це складна проза. Бо постмодернізм — це експеримент, це виклик. Мені здається, що постмодернізм запанував аж тепер. Тому що постмодернізм не пов’язаний з викличністю, це навпаки дуже консюмеристське ставлення до світу.
Мені важливо, що література того часу була складнішою — у побудові речень, образності. Теперішній постмодернізм йде до того, щоб текст було легше ковтнути. Не як колись продавали порошки в папірчиках, а в гліцеринових капсулах: ковтнув і навіть не відчуваєш, що воно зайшло. Література йде шляхом, аби говорити якомога доступніше і простіше. Я розумію, що у підручниках з того, як зробити вибуховий пристрій у домашніх умовах, потрібна дуже зрозуміла, чітка, проста мова. Але у художній літературі бажано все ж таки виховувати навички читання, проходження крізь складніший текст.
Я не нарікаю на українську ситуацію, бо це відбувається у цілому світі — тексти стають коротшими.
У першому виданні «Інші дні Анни» до тексту додавалася передмова Юрка Іздрика. Він писав, що твої тексти треба читати повільно, як ти їх і писав. На жаль, в подальшому виданні цієї передмови немає. Чи хотів би ти її мати? Чи думаєш, за 20 років всі зрозуміли, що Тараса Прохаська тільки так і треба читати?
Я не знаю. Я виробив останнім часом такий конформістський, але доволі біологічний спосіб писання текстів. Бо почав писати коротку прозу, і я її пишу скоро. Вона — як ідеальна порція пирогів чи пива. Трохи замало — погано, трохи забагато – ще гірше.
…
У моїй літературі мені найскладніше наважитися писати відважно. Писати так, як хочу. Це є найтяжче. Бо усе думаю, щоб комусь не переїхати ровером по нозі, щоб когось не вразити, щоб якусь голку не запхати. Я насправді дуже зважаю, і дуже не хотів би когось непідготовленого вразити якось.
А у світовій літературі мені найскладнішим здається, як знайти і впізнати книжку, написану для мене. Вважаю, що читати всього не потрібно. Не тільки тому, що нема часу чи тому, що є багато дурного. Є прекрасні книжки, але вони не поможуть. Читати на силу, вважаю, художню літературу не потрібно. Це не спортзал.
Цей шлях підбирання книжок, які виявляються саме для тебе, що хтось їх написав, не знаючи про тебе, це найцікавіша дорога. І найскладніша. Бо можна прожити і не знайти своєї книжки. А можна знайти так багато, що вже не маєш більше сил тримати все у пам’яті.
Як відбувається процес писання?
Я насправді мало пишу. Коли ви казали про десятки книг, я собі подумав: «Боже, які десятки книг! Може, десятки оповідань».
Колись мусив поїхати кудись в гори, до своєї хати, і там хоча би почати перших кілька сторінок. Скажімо, з цієї книжки «Некрополь» я писав, коли у мене було двоє маленьких дітей. Коли вони лягали спати, я варив підгузки у баняку і друкував той «Некрополь». Було таке, що засинав. Просто щастя, що друкарська машинка така колюча, що починає свербіти чоло і ти прокидаєшся.
Мені було цікаво знаходити різні тактичні підходи до писання. Було таке, що друкарська машинка стояла на невисокому комоді. Я весь день щось робив, придумував речення, два, три, абзац — і підходив друкував. Виходило 12-15 підходів за день. Через те, що я маю певний день, коли публікується текст, я почав писати увечері напередодні. Потім почав вставати о 5-й ранку в день публікації. Тепер вже доходжу до 14-ї, 15-ї години. І знаю, що в 18-й вже має бути, нема куди відкладати. Але то вже психічні зрушення, коли людині потрібен цей екстрим. Коли не можеш зробити щось з власною волею, поки…
Поки не прийде дедлайн?
Поки щось там не свисне.
Я боюся тільки єдиного. Я вже близький до того, щоби зрозуміти, що дедлайн — це умовність. І насправді нічого у світі… Я боюся цього, бо це вже буде погано.
Що було поштовхом писати?
Мені бракувало кількох добрих текстів для читання. І я їх мусив написати для себе. Подумав, раз я їх пишу для себе, і я їх читаю, може показати комусь з найближчих? Ні про яку читаність, популярність друкування книжок мови не було. Не йшлося про те, що це буде книжка.Це був дійсно андерграунд. Жодних очікувань, що це принесе результати. Можливо, просто така потреба мистецтва для мистецтва. А може, просто аби щось робити і розуміти, що ти щось осмислюєш. Я мав багато приятелів, яким було цікаво це прочитати. І я для них то робив.
Тарасе, дякуємо тобі за цей текст, за всі написані тексти і авансом за всі майбутні.
Якщо можна, ще один малесенький спомин зроблю, бо він стосується цього перехрестя, де ми знаходимося.
Оце перше перехрестя вулиці Комарова з вулицею Радянської. Тут був деревʼяний паркан. Одного разу я приїхав зі Львова на вихідні і побачив оголошення. Там були різні оголошення, тоді ще не вміли їх друкувати, все написане від руки. І було оголошення, що часопис текстів та візій «Четвер» запрошує всіх, хто хоче писати, приходити в редакцію і подавати свої тексти.
І я собі подумав: цікаво, я про таке не чув. Я розумію оголошення «поміняю квартиру у Воркуті на Ялту» або «двокімнатну на Північному бульварі міняю на однокімнатну у Алупці» чи ще щось таке. Такі переважно були афіші. Або «купимо квасолю». І тут раптом щось таке дивовижне. Там був телефон Іздрика, я йому подзвонив. Він каже: добре, якщо хочеш, щось напиши. Так я написав перше оповідання. Іздрик сказав, що це банально.
Це було оповідання про модерністів у Парижі, які працюють з різними художніми стилями.
«Банально, але напиши ще одне».
