У 1993 році Тарас Прохасько та Олег «Мох» Гнатів показали у Франківську перформанс «Листи французького інженера». Документації перформансу не збереглось.
Про важливий твір франківського мистецтва ми поспілкувалися з одним із його авторів Тарасом Прохаськом.
Розкажіть, про що був перформанс і як ви його створювали?
Спочатку потрібен контекст. Це був 1993 рік. На той час з’явилися нові види мистецтва, тож у рамках «Імпрези» виформувалася «ЗаІмпреза».
На Бандери, 1 була галерея «S-об’єкт», де відбувалися події, які не потрапляли за жанрами в офіційну «Імпрезу». Тобто, це не було вороже чи контра- , а просто таке доповнення. Там, власне, відбувалися перформанси.
Ми якось з Олегом Гнатівим туди потрапили. Перформанс, точно не пригадую чий, можливо, когось з одеситів, нам видався нудним.
Ми подумали, що можна просто зробити щось несподіване, але дуже правдиве. А що — правдиве? Це тіло, кров і всілякі заборонені штуки.
Впродовж одного пізнього вечора поназбирували деталей того, що можна було б показати. Просто кажучи, це було ганебне бажання продемонструвати, що є щось справжніше, ніж всякі ігри інтерпретацій і натяків, культурологічних алюзій та асоціацій. Я придумав сюжет, назвали «Листи французького інженера». Чому так було — невідомо. Ми захоплювалися темою білих в Індокитаї, як французи там проживали. А до того я ще підплів не знану тоді в широких колах Софію Яблонську, яку на той час багато читав й захоплювався нею.
Перформанс виглядав так. Ми вийшли. Стояло кріселко. Я був голий до пояса. Я знав, що голий торс дуже файно виглядає, коли є заламані й зав’язані ззаду руки. Олег викрутив руки, зав’язав їх назад, щоб натягнулася шкіра, зав’язав мені очі пов’язкою. І я так собі сидів і розказував щось про Софію Яблонську — аж до того моменту, поки він мене зв’язував. Коли зав’язав повністю очі, я перестав, обірвав на пів слові. Тоді він взяв марлю (це все було придумано випадково, але ми знали, що ця марля буде потрібна для того, аби заліпити нею рани) і на ній чорною тушшю малював піктограми. І, що дуже важливо, курив ґанджу. Це також було одним із наших бажань у світі заборон: що мистецтво — це простір, де можна порушувати закон публічно. Він малював найпростіші піктограми — сонечко, людинку, дерево. У якийсь момент став і витягнув так звану небезпечну бритву. Я приніс для цього свій Solingen — найліпшу німецьку бритву початку XX століття. Він просто безжально наніс мені три шаблево-бритвинні удари по руці, грудях і через живіт. Тоді він взяв свої малюночки з піктограмами — і наліпив мені на рани. Через якийсь час семіотику всіх тих знаків залила кров. То також був один із задумів — що ці всі знаки зникають, коли йдеться про буття і екзистенцію. Та й всьо.
Потому ще така була ідея, щоб він мені запустив так званого паровоза: коли папіроса з марихуаною береться в рот і пускається через мундштук. Дав «покурити» цим моїм ранам. Це означало, що всі стихії об’єднані. Потім розв’язав мене і на тому все скінчилося.
Про що був цей перформанс?
Про справжність. Справжність тіла, про тілесність, здатність до інтерпретацій, знаки, знакові системи, інтерпретацію знаків. І про той поріг, коли інтерпретація зникає, тобто перебивається чимось зовсім іншим.
Ми хотіли показати сенсовність і безсенсовність мистецтва. Що може бути щось, що не можна пояснити, чому і нащо. Але що є справжні речі: життя, тіло, біль тощо.
Нас тоді дуже знервувала така продуманість наперед і те, що можна все пояснити. Що до кожного найскладнішого мистецького акту можна написати цілий супровід — що це означає, звідки взялося. А ми зробили щось таке, що придумали за один вечір і що не залишило жодного сліду. Лишень дотепер маю ті шрами.
Потім перформанс бачив видатний український режисер Сергій Проскурня, який в той час курував театральний фестиваль. Він сказав: «Холєра, та з цим треба їздити по Україні, це треба показувати». Я йому кажу: «Як це все заліплювати, я ж буду порізаний».
Нас запросили наступного року на «Мистецьке березілля». Ми зробили перформанс з музичним супроводом, але замість різання було грубе проколювання вух. То вже було ліпше, ніж порізи бритви, але все одно вражало.
Ми були варварами, які насправді не залишили жодного сліду в історії розвитку українського мистецтва. І лишилися такими.
Яка була реакція в глядачів?
Шок. Тому що побачили, як свого друга і улюбленого мирного Тараса, який всім був привітний, по-справжньому розрізає бритва. А це не були якісь надрізи, це були нормальні бойові удари. Більшість людей ніколи не бачили рани від бритви, і не могли глянути, що відбувається зі шкірою, плоттю, кров’ю, коли бритва розрізає тіло.
Ще дуже було смішно. Бо перформанс був без звуку, ми не мали музичного супроводу, було лише чутно кроки чи як залізне крісло шаргалося по бетоні. Але у передпокої залу, де сиділи вахтери, було увімкнене радіо. Дивовижним чином у цей час грала тема Морріконе з «Африки». Дуже пасувало.
Чому не збереглося документації про перформанс?
По-перше, тоді це не було так поширено. Є малесенький фрагмент у когось, хто мав камеру, але не знаю, де зберігається цей запис.
Це одна з ідей чи концепцій перформансу: зафіксований акт є менш важливим, тому що він зафіксований, і набуває ще якогось значення — як артефакт історії чи хронології. Тобто те, що не залишає сліду, також є справжнім. Про нього може бути тільки спогад, міф, легенда. І це ліпше, ніж достовірність.
Головне фото: Ростислав Шпук
