28 березня у Франківську художниці Анна Потьомкіна, Зоряна Козак, Олеся Саєнко, Аліса Єпіфанова та Ксеня Погребенник вдруге показали інсталяцію та виставу-реенактмент, присвячену переосмисленню спадку сценографки Майї Симашкевич. Після перформансу відбулася дискусія про мистецькі методи дослідження спадщини. До розмови долучилася кураторка та ведуча подкасту «Перша жінка» Ася Цісар. post impreza зафіксувала головне.
Повну версію розмови можна прослухати у фонотеці post impreza.
Ася Цісар: Після минулого показу перформансу виникло багато питань. Цього разу ми вирішили повзаємодіяти з ними й самі собі поставили кілька.
Олеся Саєнко [дістає листок із запитанням]: Що ви дізналися про себе, досліджуючи цю історію? У якийсь момент у процесі творення , ми запитали, чи є у нас амбіції. Я зрозуміла, що вони в мене таки є.
Аня Потьомкіна: Чому ми почали думати про це? Бо Майя Симашкевич має велику історію, пов’язану з початком ХХ століття, коли вона проживала в Харкові, Києві, Одесі. Вона була художницею в перших кінематографічних українських роботах, працювала в театрі «Березіль». Це кар’єра, яку просто неможливо собі уявити. Після Другої світової її переселяють в Івано-Франківськ, де вона вже не може створювати такі авангардні роботи, як було до того. Панує соцреалізм, існують інші критерії, що таке «красиве» в мистецтві. Ми почали думати, чи була Майя амбітною. Так, але що вона думала про свої амбітні проєкти, живучи в цьому місті? І почали запитувати себе, чи ми є амбітними.
Ася Цісар: Майя Симашкевич померла у 1976 році. Коли я почала працювати, здавалося, що про неї можна знайти абсолютно все. Виявляється, що померла не тільки вона, а її діти, майже все покоління людей, які її знали.
Нам здається, все, що ми робимо, настільки неважливе, що ми не записуємо власну історію. Я знаю суперкласні проєкти, про які через 20 років ніхто не згадає. У найкращому випадку знайдеться якась божевільна людина, яка захоче дізнатися про це. (…)
Історія зародження ідеї описана в першому епізоді подкасту. В «Асортиментній кімнаті» був великодній сніданок. Ми обмінювалися думками, і я зрозуміла, що ми всі не звідси. Почали згадувати людей, яких асоціюємо з Франківськом, і намагалися зрозуміти, а хто тут народився. Театрознавиця Ірина Чужинова сказала: «А ви знаєте, що Майя Симашкевич — перша жінка-художниця в історії українського театру й кіно — працювала й жила тут?». Звідси все почалося.
Зліва направо: Анна Потьомкіна, Олеся Саєнко, Аліса Єпіфанова, Ксеня Погребенник, Зоряна Козак
Аня Потьомкіна: Ми складно підступали до Майї, бо неможливо було зрозуміти, з чим працювати, якщо немає архіву. Перейду до питання, як досліджувати історію, яку ніхто не знає і не пам’ятає, де починати пошук. Ми почали з психодрами [метод психотерапії, в якому людина досліджує внутрішні конфлікти, життєві події та стосунки через рольову гру — прим. ред.]. Ми обрали різні ситуації з життя Майї з того, що про неї знали.
Ми зрозуміли, чому вона працювала з дітьми, коли жила у Франківську, чому нічого про себе тут не розповідала.
Ще ходили на кладовище. Художник, учень Майї Орест Заборський поділився з нами схемою, де розташована її могила. Я казала: «Якщо ми не можемо дізнатися більше про неї, викличемо її дух і запитаємо». Дівчата мені дали зрозуміти, що це дуже нахабна ідея. Вирішили, що викликати Майю — дурне, і треба принести їй їжу.
Ми шукали її могилу, але не знайшли й сприйняли це як історію, яку Майя нам хотіла розказати. Мовляв, дівчата, класно, що ви мене хочете знайти, але…
Чого Майя не хотіла розповідати про себе? [запитання зі залу — прим. ред.]
Аня Потьомкіна: Вона переживала, що за нею слідкують з КДБ.
Ася Цісар: У третьому епізоді подкасту розповідається, чого вона боялася. Вона мала надзвичайно обґрунтовані причини, щоб боятися, ховатися і не розповідати свою історію.
Мені здається, що це дуже сильно впливало на те, як вона робила своє мистецтво й на амбіції, які вона в цьому мистецтві мала.
Це страх бути собою і взагалі якось оприявлювати себе в публічному просторі. Відчуття, що за тобою постійно слідкують. Тобі простіше бути сірою масою просто для того, щоб вижити.
(…)
Зоряна Козак: Дослідження Асі — основа всього, від чого ми рухалися. У процесі створення проєкту в кожної з’явилися особисті штуки. Мені, наприклад, заімпонувало, що вона вчила дітей театру тіней в Палаці піонерів. Майя робила у театрі сценографії, проте там нічого не збереглося. Але діти пам’ятають про це. Орест Заборський згадує про неї як про неймовірну вчительку.
Ася Цісар: Зоряна робила майстеркласи для дітей з театру тіней. (…)
Чи макіяж символізує свого роду захист?
Олеся Саєнко: Мені здається, що ми просто намагалися вжитися в роль 20-их, тому що вибрали макіяжі й сценічні образи. Начебто, ми також частина сценографії, костюмів і образів.
Ася Цісар: Які джерела для дослідження життя Майї ми використовували в перформансі? Перформанс наглядає саме так, бо про неї майже нічого невідомо. А те, що існує, не описано. Ми не усвідомлюємо, однак те, що ми знаємо про історичні постаті, насправді не їхня історія. Хтось прийшов і уклав їхнє життя в історію, яку можна розказати. Історія Майї не була ніким ні задокументована, ні написана.
Цей перформанс про те, як зберігати пам’ять; як історії людей, які жили в минулому, ми можемо перезібрати для того, щоб щось дізнатися про себе.
Можна це зробити так, щоб пам’ять не функціонувала як музейна колекція чи історія з підручника, а як щось, що тригерить наші особисті стосунки і вибудовує їх з персонаж_кою, собою або зі своїм місцем у мистецтві.
(…)
Дівчата, які взяли участь у перформансі — це художниці, яких представляє «Асортиментна кімната». Це коло людей, між якими є довіра в межах творчої взаємодії.
Механізми, які формують пам’ять про Майю, так само вплинуть на наше буття, майбутнє і пам’ять про нас в мистецтві. Питання, чи хочемо ми, щоб про нас пам’ятали.
Фото: Антон Куба