Франківська історія Олі Михайлюк почалась давно. Оля — міждисциплінарна художниця родом з Києва, засновниця фестивалю «АртПоле» — часто приїжджала сюди в рамках проєктів та на творчі резиденції. Анна Потьомкіна, співзасновниця та кураторка «Асортиментної кімнати», розпитала її, чому саме в це місто вдається повертатись та тут творити.
Вперше ця розмова була опублікована у виданні «Курс».
Олю, розкажи, з чого почалось твоє знайомство з Франківськом?
Франківськ — це історія з дитинства. Ще маленькою їздила в гори разом з батьками. Оскільки я з Києва, для мене Крим та Карпати були абсолютно чарівними територіями. Вже у дорослому віці це були подорожі в гори з етнографічними записами, з дослідженням ландшафту. І водночас — багато спостереження за руйнуванням та засміченням. Ось це сполучення свіжого й первинного з тим, що руйнується, з усвідомленням свого безсилля викликало болючі відчуття. На цьому ґрунті у нас з колегами виникла ідея провести в Карпатах «Екотопію» (міжнародний екологічний табір, до того я вже відвідувала його в Чехії та Шотландії). Паралельно з цим народжувалася ідея фестивалю музики та візуального мистецтва, яким став фестиваль «АртПоле». Фестиваль дуже близький до землі. Візуальна частина — це був лендарт, музична — від автентики до world music.
Тобто перший твій проєкт, який народився на цій території, був саме фестиваль «АртПоле»?
Так, тоді він називався «Шешори» (за назвою локації), і цьому певним чином сприяли люди — франківці, з якими познайомилась і які підтримали цю скажену ідею проводити фестиваль у віддаленому селі. Це були «Перкалаба», Олег Гнатів (Мох), Ярема Стецик. Все почало пульсувати. Стало зрозуміло, що тут ця ідея дійсно може бути втілена.
І як довго тривав фестиваль?
Фестиваль відбувався протягом 12 років. Перші три — у Шешорах, потім — по всій країні: на Сході, в Криму та на Поділлі. Це дивовижно, але в останні роки він все ж повернувся назад до Франківської області — в село Уніж.
Ти почала розповідати про людей, з якими тут познайомилась. Чи були ще важливі для тебе постаті, через яких сюди поверталась?
Так, паралельно з проведенням фестивалю продовжувала приїжджати у місто, з’являлися нові контакти. Серед них — Юрій Андрухович, визначна для моєї життєвої траєкторії особистість. Завдяки нашим спільним прогулянкам відбувся справжній дотик до міста. Тоді вигадала серію матеріалів «Міста і люди» та проводила інтерв’ю. Звичайно, інтерв’ю з Андруховичем супроводжувались довгими прогулянками франківськими вулицями.
Це знайомство вилилось в нашу співпрацю в рамках проєктів «Андрухович+Карбідо» — тоді вперше насмілилася показувати власні відеопоетичні твори. З того ж часу співпрацюємо з віджейгрупою «Куб». З Сергієм Пілявцем, учасником цієї групи, ми досі часто разом — не лише в межах міста, а і в міжнародних проєктах.
Восени 2020-го ви разом з мінським музикантом Сергієм Кравченком (SK.EIN) поїхали на резиденцію в Хату-Майстерню — семінарський будинок у Карпатських горах. Там створили кілька мистецьких об’єктів та перформансів, які вилились у виставку «Краплі» та тепер експонуються в «Асортиментній кімнаті». Розкажи трохи про цей останній період твоєї франківської історії.
З «Асортиментною» ми зробили вже два проєкти. Один — Remember nothing від «Розділових» взимку, та ось тепер — «Краплі». Донедавна могла б сказати, що постійно повертаюсь у Франківськ завдяки людям і ландшафту. Тепер до цього списку додалось ще дещо.
Останнім моїм відкриттям була, власне, «Асортиментна» і та довіра, яка між нами виникла. Коли тобі віддають ключ, лишають простір і довіряють його, у тебе вмикаються абсолютно інші внутрішні правила гри. Це якийсь новий вимір у моїй історії з містом, не пов’язаний буквально з людьми — а радше з атмосферою.
Що це за атмосфера? Чи можеш ти її описати?
Якщо підсумувати, то, думаю, завдяки цим просторам та людям в місті створюється якийсь особливий клімат. Не скажу, що він однозначний, і відчуваю себе цілковито комфортно і захищено. Але він максимально сприяє процесу.
Місто дозволяє (навіть спонукає) до нових свіжих рішень. Тут немає зайвої прискіпливості в момент, коли готова поділитися знайденим. Напевно, будеш ще вдосконалювати й допрацьовувати, але не мусиш робити цей процес герметичним. Навпаки, завжди знайдеш «союзників» і необхідні підказки — в кольорах, людях, фактурах. Словом, Франківськ — це велика майстерня, в якій мені добре.
18 серпня в «Асортиментній кімнаті» відкривається мультимедійна виставка Олі Михайлюк «Ніхто_не_острів».
Проєкт Олі Михайлюк розпочався на Херсонщині у 2021 році. З кількох аудіовізуальних композицій про Крим він виріс в медитативне споглядання трави й зірок та моря і неба над українським степом. Художниця також запросила до співпраці у цьому проєкті SK.EIN, музикантів з Маріуполя і Стамбула, та ініціювала тур Херсон–Київ–Франківськ.
