Абрахам Ян Хосебр — ім’я, яке вже кілька років викликає подив і суперечки в українському літературному середовищі. Автор роману-лабіринту «Тетраморфеус» не з’являється на публіці, не публікує своїх фотографій, живе на Франківщині й обрав анонімність не як втечу, а як творчу стратегію. Його тексти одночасно викликають захоплення й розгубленість: у них поруч живуть міфи Шумеру й біблійні історії, гуцульський фольклор й індуїстські божества, цитати з Джойса та алюзії на Борхеса, сміливі сцени тілесності й багатошарові апокрифічні підтексти.
«Тетраморфеус» — книга, яку важко назвати романом. Це радше ритуал у формі літератури, текст, побудований як розклад Таро: персонажі — аркани, сюжетні лінії — ініціації, мова — густий бароковий потік, який змушує читача чи читачку або піддатися, або залишити книжку посередині. Про самого автора відомо небагато. Він —блогер, рецензент, автор ґрунтовних есеїв про Джойса й Юнга. Його творчість виростає на перетині академічного знання, особистої міфології та інтенсивної читацької практики.
Ірина Лазоревич поговорила з автором про анонімність і «смерть автора», Таро як структурний код роману, тілесність і брутальність мови, яка сусідить із найвищою естетикою, міфи й архетипи, які лягають в основу книги, і про зв’язок Хосебра зі Станіславським феноменом. Це не інтерв’ю з «відповідями на питання». Це радше спроба разом зайти в лабіринт і зрозуміти, чому «Тетраморфеус» не відпускає тих, хто вже у нього ступив.
Абрахам Ян Хосебр — це псевдо. Чому ви обрали саме таке ім’я? Хто ховається за образом Абрахама Яна Хосебра?
Ім’я «Авраам» для мене підсвідомо важливе. Я перечитував біблійні тексти багато разів і завжди мене зворушувала історія, де Авраам дивиться на небо й розмірковує про існування божеств над собою. Його відвідували ангели, він спілкувався з Богом — один із перших великих постатей після Адама, Еноха й інших допотопних мудреців. Тому це ім’я я взяв радше інтуїтивно, ніж із чітким розрахунком.
Багато хто каже, що це ім’я мені не пасує. Коли люди бачать мене вперше, то шокуються. Я виглядаю дуже молодо — це генетична риса, успадкована від батьків. І для багатьох це перше зрушення парадигми: вони не вірять, що я можу писати такі тексти, що блог справді мій. Це мене тішить. Є чудова цитата у Джойса: «I am the boy that can enjoy invisibility» — «Я той юнак, що може за так тішитись недовпійманністю». Це повністю про мене.Я хотів сховатися за максимально архаїчним ім’ям. Це був і свідомий, і несвідомий вибір.
«Хосебр» — анаграма від імені мого улюбленого письменника. Але я залишу простір для гри й не розкриватиму, від кого саме. Хай це спробує розгадати читач.
Мені більше подобається, коли мене називають просто Яном. Наприклад, із Володимиром Єшкілєвим ми добре знайомі, я буваю в нього вдома, і він називає мене так. З погляду це ім’я мені підходить повністю.
Ви насправді доволі непублічна людина. Я шукала ваші фото — й не знайшла жодного. Це свідома стратегія? Чи пов’язано це з тим, щоб у читачів та читачок виникав дисонанс між образом автора і текстом, який він читає?
Ще в тринадцять років я читав Кастанеду. Як і багато молодих людей, я був вражений його стратегією повного зникнення. У нього є лише одна фотографія, і він вважав: мудрець має зникнути з цієї землі, залишивши після себе тільки тексти. Бо для письменника не існує більшого оголення ніж, власне, письмо, якщо це добрий письменник.
Щодо фотографій існують дві стратегії: або навмисне уникати їх, що стає своєрідною в’язницею, або просто не надавати цьому значення. Я обрав друге. Я не закриваю обличчя, не тікаю від камери й не шиплю, коли мене хтось фотографує. Але виставляти свої фото у публічний простір не бачу сенсу. Як казав Епікур: «Живи непомітно». Мені це подобається.
Я прихильник ідеї «смерті автора». Вважаю, що коли книга вийшла у світ — автор помер. Вона вже належить не мені, а читачам. Іноді сам перечитую власні тексти й не впізнаю себе. Це нормально. Книга — це одне, автор — інше. Та й публічності я ніколи не прагнув. Тому й вибрав максимально андеграундне видавництво [Руслана Халікова — прим. ред.], яке не рекламує своїх книжок. На «Тетраморфеус» не було витрачено жодної копійки на промоцію. Тираж був зовсім невеликий — триста примірників. Я й досі дивуюся, коли щотижня мені пишуть п’ятеро людей із питанням, де можна купити цю книжку. Уже ніде.
Разом із Нестелєєвим [Максим Нестелєєв — літературознавець, перекладач, культурний оглядач і колумніст — прим. ред.], літературним редактором книги, ми мали цікаві бесіди. Він, на мою думку, один із найпотужніших інтелектуалів в Україні,як і Єшкілєв. Якось ми говорили про «Тетраморфеус», і він сказав: «Це слова у безодню». Я відповів: «Ні, це плювок у безодню». Він засміявся, а я додав: «Але іноді буває, що з безодні проноситься вітер, і цей плювок повертається в обличчя плювача». Ми довго сміялися.
Я жартував, що буду дуже розчарований, якщо ця книга стане популярною. Бо для мене це була би поразка. «Попса» — це те, чим я не хочу, щоб став «Тетраморфеус».
Тому в нього ніколи не буде великих тиражів і однакових видань. І текст, і ілюстрації завжди будуть відмінними. Зараз ми готуємо друге видання — воно теж буде інше.
Ви не прагнете публічності у класичному сенсі, але водночас активно працюєте з різними платформами. Що стало поштовхом до створення блогу-простору й як вам вдалося сформувати таку різну й водночас віддану аудиторію?
Насправді я б не сказав «блог», радше «блоги». У мене є Facebook, Instagram, Telegram і WordPress — усі вони працюють по-різному, і кожен важливий по-своєму. Найбільша аудиторія — у Facebook, близько 2,5 тисячі людей. Далі — Instagram, понад тисяча, Telegram теж майже тисяча. І ще є WordPress. Найцікавіше — спостерігати, наскільки різні реакції й аудиторії на кожній платформі.
У Telegram я роблю багато постів із картинами, бо у мене є окрема англомовна група Galeria Perpetua ex Abraham Hosebr, де було близько 40 тисяч людей. Там довго трималася гарна активність, поки Facebook не закрив сторінку через оголеність. Власне, з картинок усе й почалося.
Я завжди працював через групи, а не від власного імені. Не хотів публічності — навіть коли писав перші рецензії. Моя перша стаття була на комікс «Бійцівський клуб» Чака Паланіка (саме на комікс, не на роман), і я робив до нього рецензію ще під псевдонімом.
Зараз на WordPress у мене близько 300 великих статей. І, мабуть, це найцінніше, що я зробив у цьому форматі. Там є мої розвідки присвячені Джойсові, проєкт «Юнґіанські студії», велика колекція статей-оглядів античних українських перекладів і окремий проєкт присвячений американському постмодернізму. Якщо йдеться не про «Тетраморфеус», а про мої рецензії — то вся основа саме там.
Facebook і Telegram — радше для цитат, нотаток, коротких думок. Instagram подобається за можливість додавати музику — виходить такий колаж: картинка, музика, фраза. У мене є своя естетика: кольори, фільтри, стиль. Це мені теж важливо. Тож у результаті це радше не один блог, а різні інструменти для різних цілей.
Складається враження, що у вашій добі більше, ніж 24 години. Ви працюєте, водночас пишете такі ґрунтовні рецензії й дослідження, ведете блоги, займаєтеся текстами. Коли ви все встигаєте?
Почнімо з того, що в моєму житті завжди було багато паралельних процесів. Я намагався видати книгу в кількох цікавих видавництвах, але концепція їм не підходила. Тому довелося вкладати десятки тисяч гривень у роботу з художниками, створення ілюстрацій. Наприклад, ми два роки працювали з Nightgrowler над дизайном для «темних Тетраморфів». Одного разу я прокинувся о п’ятій ранку і нарешті зрозумів атрибуцію, яка є в Біблії і відповідає чотирилітернику тільки в темній іпостасі (це епізод з бенкетом Валтасара з книги пророка Даниїла). Інше наше спільне відкриття — поєднати імена Тетраморфів і телемічну волю. Вийшло лаконічно — Віл, Орел, Лев, Янгол.
А щодо часу… Що більше з’являється професійного навантаження, то сильніша потреба в іншій діяльності. Людина не може бути повноцінною, якщо займається тільки чимось одним. Як казав хтось: любові недостатньо. Так само недостатньо лише роботи, лише хобі чи мистецтва. Коли є любов, робота, що приносить гроші, хобі й спорт — тоді людина цілісна. Якщо хоча б один компонент випадає — усе руйнується.
Звідки береться час? Я просто використовую його на те, що для мене важливо.
Найцікавіше, що весь світ кричав мені в обличчя: «Ти не письменник!». Тобто, це були не окремі люди, бо ніхто з моїх колег на роботі не знає, що я видав роман, як і більшість моїх родичів не знають, що я пишу і перекладаю. Суть в тому, що я отримав визнання в своїй професії, яка зовсім не пов’язана з письменництвом, навіть став на керівну посаду. Найбільша якість, яку я розвинув, — це спокій. Він не приходить одразу, але коли приходить — це найцінніше. Бо успіх чи невдача перестають порушувати баланс. А баланс дуже важливий. Я невротик, більше двадцяти років працював із собою, лікував психосоматику, безсоння. І розумію: якщо баланс втрачено, все інше руйнується.
Ви кілька разів наголошували, що вам говорили: «Ти не письменник». Але я знаю вас саме як автора, тому постійно повертаю нас до книжки. Хочу підсвітити саму його структуру: чому основою ви обрали саме Таро?
Дуже просто: тому що Таро — колекція архетипів. Якщо одним реченням, то це універсальна система, яка дозволяє інтерпретації з будь-якого боку, будь-якими людьми. А якщо довше — то Таро є скарбницею всієї європейської культури.
Я не поділяю думки, що воно походить з Єгипту (хоч із Єшкілєвим ми постійно про це сперечаємося). Я вважаю, що Таро виникло в епоху Ренесансуз філософських концепцій на перетині неоплатонізму й християнства. Тоді й сформувалися ці ікони — без перебільшення.
Таро неймовірно універсальне: воно може бути і попсою з Hello Kitty, і підґрунтям для «Тетраморфеуса». Кожен знаходить у ньому своє. Це одна з небагатьох речей, які мене захоплюють постійно. Я можу годинами розглядати старі колоди: особливо люблю Марсельські версії, «Таро В’євіля». Наприклад, є дивовижні варіації карти «Маг»: десь поруч із ним зображена мавпа, десь діти, які кидають у нього каміння, або він схожий на фокусника з ярмарку. Є випадок, коли в Марселі заборонили друкувати «Папу» і «Папесу» — їх замінили на Юпітера та Юнону. Або історія з В’євілем: він переплутав «Повішеного», зобразив його догори ногами, ніби він переступає через щось, і назвав карту «Обережність». І ця колода існувала, її навіть видавали.
Дуже цікаво також простежувати, які війни точилися навколо Таро. Адже це були насамперед гральні карти. Гільдії друкарів конкурували між собою настільки жорстко, що доходило до вбивств.
У книзі поруч живуть біблійні, шумерські, індійські, гуцульські мотиви — і це тільки те, що я встигла знайти. Це синтез чи хаос? Що ви мали на увазі?
Для мене це — не хаос, а синтез. Звісно, багато хто сьогодні критикує Джозефа Кемпбелла й ідею мономіфу, і мені зрозуміло чому. Люди вказують на надто загальні конструкції, на те, що все нібито «підганяється» під один шаблон. Але я юнґіанець — не практикуючий психотерапевт, а радше зацікавлений у цих речах як у способі мислення — і бачу під собою іншу логіку.
Архетипи універсальні саме тому, що їх можна пояснювати по-різному: з езотеричної точки зору, окультноїабо ж через нейробіологію — так працює наш мозок, він селекціонує опори для мислення й культури. Ці опори — ініціації, сюжети, образи, що допомагають людині зростати, переходити з одного рівня на інший.
У «Тетраморфеусі» я зробив саме синтез: не хаотичне нашарування елементів, а складання споріднених історій поруч. Якщо придивитися, Давид, Самсон, Гільгамеш, Геракл — усі вони врешті репрезентують те саме: боротьбу з левом, перемогу над стихією, символіку сили й ініціації. Коли ці мотиви накладаються одне на одного, виникає відчуття самості — про що писав Юнґ: людина бачить у цих історіях «себе» й прагне інтегрувати їх у власну психіку.
Тобто для мене поєднання міфів — це спосіб знайти смисл у, здавалося б, безсенсовому світі.
Можливо, цей смисл умовний — можливо, ми себе трішки обманюємо. Але нехай так: краще бути обдуреним сенсом, ніж жити в переконанні, що його зовсім нема.
У книзі дуже багато тілесного: кров, піт, секс, лайка. Це брутальна тілесність, яка наче контрастує з піднесеним стилем. Чому так? Чому цей текст не боїться тілесного?
Усі сексуальні сцени там не випадкові. Це не просто описи — це сексуальна магія, ієрогамія, аж до реальних ритуалів, які існують. У цьому сенс. Якщо взяти концепцію Жоржа Батая: він вважав, що секс «для народження дітей» — примітивний і позбавлений логіки. А от секс заради самого сексу має свою внутрішню логіку. Ще глибше — це використання сексуальної енергії для пробудження сил і маніпуляції ними.
У «Тетраморфеусі» це цікаво тим, що персонажі не займаються сексуальною магією самі. Це роблять із ними. Вони стають інструментами в руках богів, які використовують їхні тіла для власних цілей. Тут працює ритуал: вивільнення енергії для того, щоб щось відкрилось. Найкраща ілюстрація цієї ідеї — сцена з третього сезону Twin Peaks, де Купер і Даян мають дивний секс: це не про пристрасть, а про ієрогамію, союз сил, що виходить за межі «людського».
Щодо лайки, крові та брутальності: це теж логічний прийом. У мені самому живе трикстер, і мені було цікаво, що станеться з читачем, коли він читає довгі гекзаметри, сивільські пророцтва, філософські пасажі — і раптом отримує удар у вигляді матюка чи грубого жесту. Це ламання пафосу.
І найцікавіше: усю лайку в книзі говорить персонаж на ім’я Спектатор. Це той, хто усвідомлює, що він у книжці. Він не любить автора, не хоче бути в цьому тексті й намагається перервати його «серйозність». Тому він втручається — матюками, провокаціями, тролінгом. І це буде продовжуватись у наступних частинах.
У вашому тексті є моменти, що здаються пастками для читачів та читаток: коли він захоплюється високим пафосом — і раптом отримує тролінг чи ламання цього пафосу. Це спосіб захисту чи спосіб втягнути читача в гру?
Це радше захист. Усе найкраще про цю книжку вже написано в самій книзі, і все найгірше — теж. Ніхто не здатен принизити її сильніше, ніж я сам зробив усередині тексту. І ніхто не зможе похвалити її більше, ніж я, бо працював над нею майже десять років і знаю, що створив. Тому всі межові оцінки — уже закладені.
Мені приємно читати розумні рецензії й аналітику. Але найцікавіше для мене — це саме аналіз, цікаві спостереження, навіть якщо вони будуть критичними.
Розгромна, але розумна стаття буде для мене цікавішою, ніж формальна похвала.
Єшкілєв писав, що «найкращий спосіб знищити будь-що — це його наукове дослідження». Вам не страшно, що «Тетраморфеус» колись почнуть «розтинати» академічно?
Я певен, що це станеться. І хай станеться. Але так само певен: повністю розібрати цю книгу ніхто не зможе. У ній кожне речення має чотири смислові рівні. Кожна сторінка — теж чотири. Це нескінченний процес, де можна розкладати все глибше й глибше, доходячи до, так би мовити, «убер-рівня». І навіть тоді щось залишиться нерозкритим. Хай дослідники пробують, але, як на мене, «Тетраморфеус» — це не стільки роман для раціонального «розуміння», скільки досвід занурення.
Наприклад, нове видання книги матиме зовсім інші ілюстрації. Я працюю з художницею, яка вкладає у свої малюнки стільки шарів відсилань — до картин, гравюр, символів, — що вони функціонують як окремий текст. В одній роботі вона зробила омаж Максу Ернсту. А я посміхнувся: у мене теж закладене посилання на Ернста, одне з найскладніших, у першому розділі. Вона не змогла його знайти навіть після моїх натяків. Це й показує: пасхалки працюють на інших рівнях, вони багатошарові.
Тобто сюжет усе ж є?
Так. Мені сумно, коли кажуть, що його немає. Він є і чітко виписаний. Там нічого немає випадкового. Є описи дитинства Давида, його подорожей — і все це важливе. Є психоаналітична символіка, мова квітів, мова птахів, руни. Просто треба вчитуватися глибше. Сюжет розкривається з другого, третього прочитання.
Хоч я й переконаний, що форма важливіша за сюжет — «як» важливіше за «що». Але сюжет теж має значення. Ідеально, коли читач може й збирати сюжет, і водночас насолоджуватися формою, мовою, ритмом. Бо «Тетраморфеус» можна читати по-різному.
Зізнаюся, мені здається, що просто взяти й одразу «зрозуміти» сюжет «Тетраморфеуса» — це якийсь рівень просвітлення. Я досі не певна, що все збагнула. Але щоб отримати хоча б базу розуміння, довелося зануритися в текст як у медитацію. Це було щось між реальним і нереальним, досвід повного симбіозу.
Абсолютно вірно. У книзі є спеціальні речення-занурення. Наприклад, одне з них складається з 4444 слів. Вони працюють як медитативний потік: заколисують, вводять у стан сну й концентрації водночас. Є мандрівки лабіринтами персонажів — це теж про досвід втрати орієнтирів, коли читач опиняється у своєму «Марієнбаді».
Я люблю цей ефект: читач почувається так, ніби потрапив у музей без виходу. Кожна зала — нове перевантаження сенсами.
Ось прекрасна картина, ось статуя, ось килим чи золота чаша, ось таксидермоване опудало тварини, ось величезна карта, ось полиця з книгами, а в кожній книзі — ще новий світ. І ти йдеш далі, йдеш, поки не стає боляче від перенасичення, але мусиш іти. Це лабіринт, який виснажує й божеволить.
Тут я надихався фільмом Алена Рене «Минулого року в Марієнбаді». У ньому є сцена, де тінь рухається нескінченними коридорами й порталами. Для мене це було образом післясмертного досвіду й водночас алюзією на «Тибетську книгу мертвих». Цей вплив теж присутній у романі: мандрівка, що водночас і життя, і смерть, і сон.
Коли я читала «Тетраморфеус», у мене виникло відчуття, що ця книга — дзеркало. Вона показує не стільки текст, скільки самого читача чи читачку. Ви закладали свої сенси, але кожен і кожна може відчитувати їх зовсім по-різному. Вам близька така думка?
Звісно, мені це подобається. Нєcтєлеєв казав, що цей текст відкритий для багатьох поглядів і критик. Його можна критикувати й хвалити з різних боків, і це добре.
Якщо порівняти з Єшкілєвим, він іде за методикою Умберто Еко. Там є класичний сюжет: монастир, убивство, детективна інтрига. Простий сюжет існує, але відчитати прихований сенс складно — і в цьому його сила. Так само працює Джойс: в «Уліссі» ще є певна прозорість, але у «Фіннеґановому Вікопомині» сюжет майже неможливо відчитати без глибокої підготовки. Там уже інший рівень — за межею літератури.
Я поки що залишаюся в зоні «класичного сюжету», просто захованого. У «Тетраморфеусі» є і сюжет, і гра слів, і приховані посилання, але не настільки герметичні, як у «Вікопомині». Мені важливо, щоб текст можна було переказати простими словами. Якщо цього зробити не можна, а лишається тільки повторювати «це шедевр», — значить, щось не працює.
Так, у «Тетраморфеусі» теж є елемент кічу. Але це високий кіч, такий, як у художника Ода Нердрума, який, спираючись на психоаналіз і традицію Рембрандта, створив надзвичайно деталізовані полотна й назвав цей стиль «кіч». І навіть коли люди в захваті, він каже: «Ні, це кіч». У цьому для мене є іронія, гра, і водночас — серйозна естетична заява.
Складається враження, що ви взагалі не хочете нічого доводити. Ви розумієте, що ця книжка для доволі вузького кола, і сприймаєте це спокійно.
Щось комусь доводити — означає намагатися когось навчити чи просвітити. Я в це не вірю. Мені часто кажуть: «З тебе був би хороший учитель, гарний лектор». А я відповідаю: ні, справа не в цьому. Людину неможливо навчити, у ній самій має бути бажання й намагання, тоді вона вчиться. А привести когось до знань зовні — неможливо.
У кінці «Тетраморфеуса» є список книг. Але він не для того, щоб сказати: «Ось, прочитай це, щоб зрозуміти роман». Він радше для гри: щоб читач глянув і сказав: «О, класні книги, я читав 10 чи 20, і знайшов ці відлуння у тексті». Якщо ж хтось візьме цей список і справді прочитає всі книги, а вже потім повернеться до «Тетраморфеуса» — це буде для мене дивом. Але, по суті, сам роман нічого не вартує в порівнянні з цими текстами.
Це як із «Уліссом» Джойса. Багато хто каже, що він сам по собі нецікавий. Цікавий — Ulysses Annotated Ґіфорда, у три рази більший за роман. Бо «Улісс» весь час відсилає до Данте, Гамлета, Іліади, Одіссеї. І якщо поставити питання: «Прочитати Джойса чи першоджерела?» — я без вагань оберу Данте, Гомера, Шекспіра.
Так само і з «Тетраморфеусом». Якщо вибір стояв би так: написати його чи прочитати сорок великих книг, які в ньому відлунюють, — я обрав би ці сорок книг. Без роздумів. Бо інакше воно не працює.
А от щодо «Станіславського феномену». Це для вас паралельні процеси, суміжні, чи ви від нього дистанціюєтесь? Чи можна говорити, що Єшкілєв мав вплив на появу «Тетраморфеуса»?
З Єшкілєвим ми дуже багато говорили саме про феномен Станіслава. Години розмов — і всі вони для мене були цінними. Вплив, звісно, є. Я прочитав усіх — Андруховича, Прохаська, Єшкілєва (крім Фаренго). Я їх обожнюю, кожного по-своєму. Якщо говорити про поетичність — тут Андрухович. Якщо про спосіб мислення, про філософію сільського життя — це Прохасько. Якщо про герметизм, прихованість, окультність — це Єшкілєв, тут у нього просто немає конкурентів.
Я вдячний за їхні тексти, за цей хліб, яким вони поділилися. Андрухович свого часу читав «Тетраморфеус» і навіть написав на нього потішний короткий відгук. Я мав розмови з кількома представниками феномену, намагався робити це максимально ненав’язливо, не як фанат, а як співрозмовник. І кожна така зустріч була для мене особливою.
Та найсильніший зв’язок — з Єшкілєвим. Бо ніхто так не любить книги, ніхто не має такої бібліотеки, і, я певен, ніхто з «станіславців» не читає стільки. Він читає неймовірно багато, набагато більше, ніж більшість письменників сьогодні. Часто буває так, що письменник перестає бути читачем, зупиняється на кількох десятках книжок на рік. Єшкілєв не такий — він читає безупинно й, думаю, буде так робити до кінця життя. Він — великий читач.
А для мене, якщо поставити на терези писання і читання, вибір очевидний. Якщо доведеться відмовитися від одного, я завжди залишу собі читання.
Як ви думаєте, чи має Станіславський феномен продовження сьогодні у когось нового?
Думаю, що ні. Час феномену був інший, не схожий на теперішній. Єшкілєв пояснював його тим, що всі вони читали Борхеса, і в цьому є логіка: вони були страшенно голодні до літератури. А тепер усе відкрите — кілька кліків, і книга вже в телефоні. Мені ж подобається атмосфера герметичності, коли текст важко дістати. Подобається, що «Тетраморфеус» зараз не купиш — і я хочу, щоб завжди так було. Бо коли щось недоступне, воно набуває цінності. Станіславський феномен саме на цьому й виріс: це була квітка, яка проросла на не дуже родючому ґрунті. І вдруге так не вийде.
Чи відчуваєте ви себе у діалозі не лише зі «станіславцями», а й із глобальним літературним полем — Джойсом, Борхесом, Еко?
Було би цікаво. Я навіть пробував перекладати деякі розділи англійською — і вони звучать дуже добре. Наприклад, «кам’янисте урочище орочі». Як це передати? Я довго думав і придумав «orochy rocky tract» — тут і «rocky», і «tract», і зберігається алітерація, зміїстість звучання. Тобто це можливо, але надзвичайно довго й складно.
Я впевнений: якби перекласти «Тетраморфеус», він мав би читачів і за межами України. Але контексти тут надто густі, надто українські: реальні події, реалії, відсилки. Це діалог і з моїми улюбленими іноземними авторами, і з «станіславським феноменом».
Чи матиме текст успіх у глобальному контексті? Я думаю, що так — у форматі андеграунду, просто масштаб цього андеграунду буде більший. Але довірити переклад і видання комусь? Це майже неможливо. Я контролюю все. Ми навіть з Nightgrowler створили іконки для нумерації розділів книги — кожна індивідуальна. Я робив чорнову верстку, бачив кожну сторінку, уявляв, як вона перегортається, як ілюстрації структурують текст. І я ніколи не дозволю, щоб це зробив хтось інший. Хіба що я помру.
Я хочу мати повний контроль над книгою. Це одна з причин, чому «Тетраморфеус» не вийшов у двох доволі відомих видавництвах, хоча переговори вже були. Вони наполягали на власній обкладинці, верстці — а для мене це критично. Якщо я не контролюю обкладинку, шрифти, верстку, папір, ілюстрації — книги просто не буде.
Але водночас є важлива річ: коли знаходиш свого художника, варто довіритися. Дати загальний напрямок і залишити свободу. Я це зрозумів, коли побачив роботу Ніни Костюшко. Два роки тому випадково натрапив на її картину з «Тетраморфами» в Instagram. Це було найсильніше візуальне втілення цієї теми в Україні, яке я бачив. Зрештою саме її робота стала новою обкладинкою.
Я попросив лише одне — додати чотири тіні тетраморфів і залишити все інше на її вибір. Вона зробила це олією, із золотою паталлю, з неймовірною деталізацією й глибиною. Іноді мені здається, що вона розуміє текст краще за мене. Нещодавно ми працювали над образом Спектатора — і вона настільки точно його схопила, що я відчув мурахи по шкірі.
Тому моя порада авторам, які працюють у самвидаві: якщо ви знайшли «свого» художника, не бомбардуйте його вказівками. Дайте йому волю. І він зробить щось, чого ви самі навіть не могли уявити.
Тепер я впевнений: ілюстрації першого видання залишаться унікальними, їх більше не буде. Друге видання матиме інші ілюстрації — іншу книгу. Десь вона буде кращою, десь інакшою. Але завжди живою. Воно вийде під назвою «Тетраморфеус Liber T. Друге пришестя». Це буде окремий, самостійний досвід. Уже самі ілюстрації можна буде аналізувати десятками сторінок. І ми над цим працюємо.
P.S. Ще раз наголошу, що не позиціювала цю розмову як інтерв’ю, радше як подорож у лабіринт текстів, ідей та мовчань. Хосебр говорить так само, як пише: у шарах, алюзіях, відсилках, де поруч із біблійними постатями з’являються Джойс і Борхес, а поруч із Таро — мінотаври, гуцульські мотиви й тіні Пінзеля.
Ми торкнулися його анонімності як творчої стратегії, де «жити непомітно» перетворюється на принцип існування автора, і водночас — на спосіб тримати текст відокремленим від тіла. Ми говорили про тілесність мови, яка не боїться крові, поту й сексуальної магії, і про той «трикстерський голос», що всередині книги сам здатен перервати пафос. Про читача як співучасника, що має втратитися й знайти себе в хаосі архетипів. Про Таро як універсальну структуру, де кожна карта — аркан, і кожен розділ — ініціація. У цій книзі немає «сюжету», який можна просто переказати, але є досвід, який потрібно прожити. Це не роман для розуміння, а ритуал для занурення. І коли він говорить про майбутнє перевидання — «Тетраморфеус Libert. Друге пришестя» — стає зрозуміло: ця історія не закінчується. Вона тільки змінює обличчя, зберігаючи суть.
Це була розмова про текст, який більший за самого автора. Але й про автора, який не боїться зникати у власному тексті.
Фото: EX Libris Abraham Hosebr
