Ми зустрічаємося з Міреком Боднарем та Христиною Михайлюк у барі в середмісті Франківська. Мірек — український поет і перекладач, головний редактор видавництва «П’яний корабель». Христина — перекладачка і директорка.
Засновники видавництва «П’яний корабель» попередили, що зазвичай дуже рідко і неохоче вибираються зі свого району до центру, тож одразу домовляємося про довгу розмову, яка розпочнеться тут, за столиком, триватиме дорогою на мікрорайон Позитрон, де вони живуть, і завершиться на кухні у них вдома.
На різних етапах до нас приєднуватимуться друзі Христини та Мірека (багато з них згадуються у тексті). Адже, як говорять герої цього інтерв’ю, Франківськ не потребує літературного фестивалю, бо він сам собою вже — місто-фестиваль.
Як змінилося ваше життя за останні пів року? Чи є у вас відчуття, що повернення до тих ваших версій вже неможливе?
Мірек: Особисто в собі не бачу жодних психологічних змін, але відчуваю, що суспільство дуже змінилося, взагалі — вся нація. Ця зміна стосується насамперед повного відторгнення російського.
Христя: Міреку, але в тебе 24 лютого теж відбулось відторгнення у власній бібліотеці. Мірек зробив їй дерусифікацію.
М: Ну, все ж таки це не була «повна дерусифікація». Якогось Достоєвського і Толстого я залишив, хай собі стоять. Може, колись їх ще прочитаю.
Х: Ти їх ніколи не читав?
М: Ні.
Х: Прохасько, до речі, каже, що він їх не викине, тому що ворога і його спосіб мислення треба знати.
М: Але я викинув усі книжки російською, про які знав, що вони вже були видані українською. І навіть якщо я їх ще не маю, то згодом придбаю.
Х: А я відчуваю, що мені явно не хочеться зараз жодних гучних подій, бо воно мені недоречне і некомфортне.
Чимало людей, з якими знайомий особисто, розповідали, що після 24 лютого тривалий час не могли повернутися до читання книжок, хоча раніше це було щоденною практикою. А як у вас склалася ця ситуація із читанням і що читали впродовж цих місяців?
Х: Мені завжди дуже бракує книжок. Маю потребу, щоб мені хтось їх дарував, підсовував і казав: «Маєш прочитати обов’язково». Я читаю дуже швидко. Навіть зараз, попри те, що очі хворі. Роблю це, попри заборони лікарів.
Знаєш, є ситуація, коли купуєш багато книжок і ніколи їх не читаєш? У мене зворотна: дуже багато всього купую, але швидко прочитую і мені потрібно ще. Прочитала від початку ескалації книжок двадцять, але одна мені особливо запала. Це, мабуть, буде книжка року — «Війна і спокій. Французький щоденник 1940–1944» Анджея Бобковського. Геніальний текст, в якому він змальовує, як французи ніфіга надзвичайного не роблять під час окупації. Це нагадує мені те, що відбувається у нас, коли сидиш в умовному тилу, де немає бойових дій, і переживаєш за когось, хто деінде. Читала і розуміла, що з того часу нічого не змінилося.
Мірек не прочитав жодної книжки з 24 лютого, тільки редагує ті, над якими ми працюємо. Проте має таке заняття: виписує дві новини за день, які вибирає з інформаційних сайтів. Це може бути всього декілька рядків, але між ними прослідковується неочевидний зв’язок. І ці рядки, починаючи з 24 лютого, творять своєрідний вірш-хронологію. Спершу Мірек думав, що цей вірш закінчиться з війною, але тепер каже, що припинить фіксувати новини, коли помре Путін. Я не очікувала від Мірека такої постійності, але думаю, що це буде у його наступній книжці.
У вас сформований образ людей, відсторонених від літературного середовища. Ви — наче зумисне тримаєте дистанцію. Чи це помилкове враження?
М: Так історично склалося, відколи я пишу вірші, видав кілька книжок і так чи інакше був включений у літературний процес. Ніколи не любив їздити на презентації, виступати, знайомитись з іншими поетами. Мені це просто ніколи не було цікаво.
Молодше покоління, здається, навпаки цього прагне — потрапити у коло наближених.
М: Та навіть старі цього хочуть.
Х: Як казав Буковскі: «Як мухи на одній какашці». З людьми зі своєї сфери інколи цікаво поспілкуватися, але зазвичай ти чуєш тільки те, що й без того знаєш. А люди з дотичних сфер раптом можуть тобі відкрити щось неочікуване про літературу.
М: Як писав Буковскі:
«Письменник — це остання людина, з якою я хочу зустрітися випити й про щось поговорити».
Х: Але є ще момент: ми ж намагаємось бути такими незалежними, а для цього потрібно мати ресурси. Розуміємо, що коли виходимо з дому, щоб з кимось побачитись, витрачаємо купу ресурсу, як фізичного, так і фінансового, тому що ми не можемо просто випити один коктейль за вечір, а замовимо кожен по п’ять.
М: Ми не вміємо пити в міру і не маємо жодного інвестора. Тому, коли знаємо, що готуємося видати книжку, вона — пріоритет. Це нас дуже дисциплінує.
Відсутність тусовок — це радше про прагматичність. Попри те, що ми можемо справляти враження людей, які багато двіжують, таких трохи вар’ятів, в нас є розписані бюджети і ми знаємо, що інколи треба себе обмежувати, щоб вийшла книжка.
Х: Ми ще з перших днів «П’яного корабля» придумали правило, що на всі листи, які приходять впродовж робочого тижня, відповідаємо в межах доби. Здається, жодного разу не порушили його, де б нас не носило. Навіть під час пиятики можемо почати відповідати. А з похмілля — то навіть мови нема, мусиш відповісти.
Ви створили своє книжкове видавництво, щоб видавати авторів, про яких вам йшлося. Але з фінансової точки зору хіба не простіше було знайти такого ж божевільного видавця і запропонувати йому проєкт чи ідею видання?
М: Ми не продаємо ідеї.
Х: Так, ми будемо мучитися, але це ж наші ідеї.
Це питання якоїсь свободи: ми не затверджуємо ні з ким жоден макет чи автора, якого видаємо. Самі вирішуємо, що нам подобається, а що — ні. Ця свобода деколи нам дорого обходиться, але ми це робимо.
Як у випадку з появою першої книжки.
Ми цю історію ще публічно не розповідали, але вона почалася в середині 1990-х, коли я була маленькою. Одного дня я гралася вдома поруч з татом, який дивився телевізор. Показували сюжет, як Нацбанк помилково надрукував і випустив в обіг партію банкнот номіналом 50 гривень, на яких був зображений Грушевський, але з водяним знаком, як на 100 гривнях, з Шевченком. Тато суто по приколу відкрив гаманець і побачив, що в нього є купюра номіналом 50 гривень. Підніс її до світла й зауважив, що до нього потрапила одна саме з цієї бракованої партії. Її можна було обміняти на нову, але тато відклав, логічно припустивши, що колись вона стане боністичною рідкістю. Вирішив віддати її мені (бо я в ту мить була поруч), коли у мене виникне якась особлива потреба.
І ось у 2015 році ми з Міреком розповіли батькові, що хочемо робити видавництво, є багато ідей, але зовсім не маємо стартового капіталу. Тато відповів, що, напевно, настав час цієї банкноти, про існування якої я і не здогадувалася насправді. Мовляв, якщо ми зможемо її продати, то всі гроші — наші. Після цього Мірек місяць сидів на різних боністичних форумах, дізнаючись її ціну і шукаючи покупця. Ми продали цих 50 гривень за 450 доларів, які вклали у друк найпершої книжки «Незакінчений хрестовий похід» Рафала Воячека. Нам радили зберегти цю банкноту ще на кілька років, бо ціна обов’язково зросте, але чекати ми не могли і зовсім не шкодуємо, що продали тоді. Більш особливої нагоди й так не було б.
Тому це видавництво — дуже егоїстична штука. Зрештою, сенс не в тому, щоб просто видати книжку, а щоб зробити це саме так, як нам того хочеться.
А як повномасштабне вторгнення вплинуло на вашу справу — видання нових книжок? Чи довелося заморозити якісь із запланованих на цей рік проєктів?
Х: Навіть до повномасштабного вторгнення ми видавали дуже мало, одну-дві книжки на рік. Цьогоріч, як не дивно, в планах аж три — це наш рекорд. Мабуть, це своєрідна компенсація за попередній рік. Але це також нове усвідомлення цінності часу: не можна відтягувати втілення чогось важливого. Тож у липні ми нарешті видали книжку, над якою працювали п’ять років. Це — «Вірші останньої ночі на Землі» Чарльза Буковскі.
Друга цьогорічна книжка має бути готова наприкінці жовтня. Це будуть вірші Мірека Боднара, вибрані та нові. Вони виходять під назвою, яка дуже схожа на його першу книжку — «…ще, ще, ще, не зупиняйся!» (перша називалась «Ще, ще, ще, не зупиняйся!»). Загалом там 222 вірші.
Під кінець року плануємо надрукувати повість «Псалом 44» сербського автора Данила Кіша, чию повість «Мансарда» ми видали у 2020 році. «Псалом 44» особливо суголосний часові: він про війну, концтабір та втечу з нього таких собі Марії, Йосифа і Яна. Переклад українською зробила Олена Дзюба-Погребняк, яка працювала й над Кішевою «Мансардою».
Найбільша проблема, з якою стикаються сьогодні видавці — колосальне здорожчання паперу, яке почалося ще до війни, але зараз стрімко набирає обертів.
Наприклад, у середині серпня друкарня порахувала нам вартість друку книжки Мірека. За два тижні, поки ми готували макет, ціна зросла на 10 тисяч гривень. Але у нас не було виходу, тож ми погодилися.
Виходу не було ще й тому, що дуже багато друкарень, зокрема та, з якою ми працювали раніше, розташовані у Харкові. Після 24 лютого більшість з них якщо й намагаються працювати, то виходить це у досить обмеженому режимі. Вони фізично не можуть брати такі ж обсяги замовлень, як до [повномасштабної] війни. Відповідно, навантаження на друкарні в інших містах зросло. Друк книжки триває вдвічі довше: не три тижні, а шість, як у нас трапилося з книжкою Буковскі.
Ми дуже через це хвилювалися, почувалися незручно перед читачами, які зробили передзамовлення, та ніяк не могли вплинути на швидкість. Але наші читачі — класні, поставилися до ситуації з розумінням. Підбадьорювали нас, один читач навіть прислав вино, щоб ми розслабилися.
На наступний рік ми, попри все, запланували видати також три книжки. На деякі з них вже навіть отримали підтримку. Тож будемо робити все, що від нас залежить, щоб вони таки побачили світ. Навіть якщо цей світ зараз такий страшний і тривожний.
А як ви розподіляєте ролі у видавництві?
Х: У нас рішення приймаються 50 на 50. Я вирішую більш практичні речі та адміністративні питання: бухгалтерію, знижки з книгарнями. А Мірек працює з художниками та редакторами. У мене акцент на тому, як продати книжку після її виходу, як її позиціювати. А Міреку йдеться про те, який вона матиме вигляд і хто над нею працюватиме. Коли книжка виходить, Міреку трішки стає на неї вже похуй — що я там далі з нею роблю, що публікую в Instagram. Він уже думками в наступній книжці.
М: Видавництво «П’яний корабель» — це, по суті, тільки ми з Христею. Звісно, у нас є ілюстратори, редактори, коректори, але всіма адміністративними питаннями займаємося тільки ми вдвох.
Х: Ми вміємо і робимо все: вантажимо і запаковуємо книжки, знаємо усіх клерків на «Новій пошті», де добре відділення, а де — погане, яку коробку обрати, щоб запакувати.
Повернімося до Чарльза Буковскі, про якого вже не раз сьогодні згадували. Робота над виданням «Віршів останньої ночі на Землі» тривала п’ять років. Мірек встиг навіть попрацювати на заводі, як і їхній автор свого часу. У які ще досвіди ти ходив, щоб наблизитись до тих, над чиїми текстами працюєш?
Х: То був завод пральних машинок, нічна зміна. Мірек працював там два місяці, а вдень перекладав вірші. Робота над цим виданням тривала дуже довго. Я собі вчора дещо перечитувала, обирала щось для публікацій, і Мірек мені каже: «Я цей вірш читав Тарасові на радіо декілька років тому». Ми його не публікували, але перекладений він був вже давно.
«Вірші останньої ночі на Землі» мають 768 сторінок, 396 віршів, а також 26 чорно-білих ілюстрацій до кожного розділу, які зробила художниця з Івано-Франківська Христина Пищ. Підбором, упорядкуванням і перекладом займався Мірек, а я була редакторкою перекладу.
М: Найбільша проблема, з якою я зіткнувся, полягала у виборі та структуруванні тих віршів. Бук був дуже плідним автором, у нього вийшло (як за життя, так і після смерті) близько 50 поетичних збірок, вірші в яких подекуди повторювалися. Я почав їх вивчати й зрозумів, що найголовніших збірок, скажімо так, номерних (які не є вибраними) існує 26. Далі виокремив з них в середньому по 15 віршів, які мені здавалися найцікавішими. Так вийшло 396 віршів, що розтягнулися в книжці.
А те, що наприкінці 2017 року мені довелося піти на завод — це був такий жарт від Буковскі, який пів життя пропрацював різноробом на всяких фабриках і заводах. І я зрозумів, що зв’язок з авторами, яких я люблю і перекладаю, таки існує. Бо рік перед тим, у 2016, якраз за тиждень, як ми очікували з друку книжку Рафала Воячека, я зламав собі ногу. Це був мій перший перелом в житті, і це теж був такий собі привіт від Рафала, який за життя постійно займався різного роду самокаліченням.
Здається, для вас з Міреком видати поезію Буковскі було не тільки професійним інтересом. З цим автором маєте ще й якусь дуже особисту історію.
Х: Я про Буковскі дізналася у наш з Міреком перший спільний ранок у Львові. Він просто взяв книжку і під ранкове пиво почав читати мені свої улюблені фрагменти — чи то зі збірки оповідань «Музика гарячої води», чи то з роману «Жінки». Самій дивно, що не знала про цього автора раніше. Але як виправдання, хоч і недолуге, можу сказати, що я тоді була ще досить мала.
Тепер думаю, що це був своєрідний тест: Мірек хотів перевірити мою реакцію: навмисне зачитав найгостріші, найіронічніші моменти, бо вони, власне, і є його улюбленими. Якби вони мені не сподобалися, то боюся, що нам з Міреком було б не по дорозі. Але мені справді дуже сподобалося, я щиро сміялася.
Потім, звісно, перечитала всі доступні мені книжки Буковскі, і деякі не один раз. Але того ж вечора, щоб закріпити успіх, Мірек повів мене у бар «Буковскі», і весь цей треш мені теж сподобався. Тобто, так, у нас є особисті історії, пов’язані з цим автором, але ми хотіли його видати передусім через круті тексти.
Х: У 2019 році ми видали щоденник останніх років життя Буковскі «Капітан пішов на обід, корабель захопили матроси» у моєму перекладі, цього року — його вірші у перекладі Мірека, але також хочемо видати ще дещо з його прози. Така своєрідна трилогія автора у «Кораблі». Щойно завершу переклад Гантера С. Томпсона, одразу знову візьмуся за Бука, але то буде десь за рік-півтора, я повільно працюю…
М: Моя історія з Буковскі така, що я спершу висів на його прозі, а в бік віршів майже не дивився. Але коли прочитав по кілька разів всі збірки оповідань і всі романи, почав занурюватися у його вірші. Зрозумів, що даремно їх ігнорував: там був той самий Буковскі — гострий, іронічний, смішний, але в малій, сконденсованій формі. І я вирішив перекласти його вірші для «Корабля».
Хто читачі видавництва «П’яний корабель» і які ваші принципи роботи?
М: Ми не робимо приміток, наше видавництво їх ненавидить. Ми поважаємо своїх читачів і думаємо, що вони дуже розумні, тому все дізнаються самі.
Х: Так само й ми при роботі з перекладом тексту будемо все вишукувати, гуглити: кожного персонажа та історію, марку машини й коли вона була випущена. Взагалі ми уважні до таких деталей. Наприклад, буває, намагаєшся перекласти якийсь термін з американського футболу — це може зайняти три доби. Напрягаєш усіх друзів, які хоча б трохи у цьому тямлять. Зводиш всі версії до спільного знаменника.
М: Що це взагалі означає: «Він на третій базі»?
Х: Так, що означає ця «третя база». Може, це вжили в якомусь іронічному контексті. А ми собі часто обираємо для перекладу улюблених американських авторів і мусимо вдаватися у подібні деталі, розуміти, про що мова. Те ж саме з Буковскі: дуже багато всього треба було дізнаватися про кінні перегони, про іподром. Без цього ти не зможеш зрозуміти ні цієї культури, ні про що мова.
М: Це інша культура, для якої в нашій українській мові навіть не завжди є слова. І тобі доводиться інколи вигадувати їх, бодай щось споріднене. Це — головоломка.
Х: Точно, з художнім текстом ти можеш фрагмент перекласти за тридцять хвилин, а можеш просидіти над ним десять днів. І жодному замовнику ти не зможеш сказати напевно, коли завершиш. Тому коли працюємо з перекладачами, не ставимо дедлайнів.
Якщо нам кажуть, що потрібно більше часу, щоб заглибитися у якийсь фрагмент, то ми як перекладачі розуміємо, це — нормально. Це трохи вкурвлює, бо, з одного боку, в тебе є список на двадцять авторів, яких би ти міг видати за рік, але з другого, з таким темпом може постраждати якість.
Якщо говорити про видання збірки віршів Мірека, ти є водночас автором, редактором і видавцем у цьому проєкті?
М: Не почуваю себе видавцем. Бо не думаю: от ми зараз видамо мою книжку, як ми її продамо, як заробимо купу грошей. Десь рік тому усвідомив, що у мене є певний корпус текстів, які написав і видав у різних видавництвах, які вийшли у різних книжках. Багато з того, що було опубліковано, мені зараз уже не подобається. Водночас є нагода зібрати те, що, навпаки, подобається, щоб видати під однією обкладинкою. Тож чому б це не зробити у власному видавництві?
Насправді мені ніколи не диктували жодних умов у жодному з видавництв, в яких виходили мої збірки. Не було такого, аби хтось казав, що якісь тексти не підходять, щоб щось викинути.
Поговорімо трохи про те, яким було місто і культурно-мистецьке середовище, коли ви тільки починали знайомитися з сучасною українською літературою і з тими, хто її писав.
Х: Мірек тоді значно більше тусувався.
М: Я закінчив школу у 2002 році. Власне, тоді для мене почалася уся ця літературна тусовка, ще коли ми з Романом Малиновським вчилися у школі й жили з ним в одному під’їзді: він — на восьмому, я — на четвертому поверсі. З наших вікон було видно бібліотеку під будинком. Там ми натрапили на восьмий та дев’ятий номери журналу «Четвер». Взяли собі їх почитати й це, власне, був переворот літературного світогляду. Бо перед тим ми з ним сиділи хіба на шкільній програмі, класиці, фантастику читали — Рея Бредбері та Айзека Азімова. А взявши до рук журнал «Четвер», я відкрив собі постмодернізм.
Коли закінчили школу і вступили в університет, почали потрохи вибиратися в центр.
То у вас було життя таких районних дітей.
М: Так, я не пригадую, щоб ми до того кудись вибиралися. Можливо, раз чи два у книгарню. Був «Букініст» і ще одна книгарня поряд з тим місцем, де зараз «Лілея-НВ». Була велика книгарня «Знання» навпроти [будинку] Прохаська, де зараз якийсь магазин спортивного одягу, і книгарня «Арка» навпроти міських туалетів.
Але навіть зі вступом в університет наші вилазки в центр були ще обережні, аж доки весною ми не побачили на дверях «Арки» оголошення, що в кафе «Петерс» буде зустріч з письменником Юрієм Андруховичем. Вирішили піти подивитися на живого письменника (нарешті). Це була перша презентація, на яку ми з Малиновським потрапили.
Відтоді ми почали регулярно ходити на ці «четвергові» презентації, які організовував Василь Іваночко з видавництва «Лілея-НВ». За ту весну 2003 року ми побачили цілу серію подій, а був там увесь «Станіславівський феномен». Ми вже знали, на кого ходимо: Іздрика, Прохаська, Єшкілєва, Лишегу, на Марію Микицей, на Анку Середу. Це все були представники цього легендарного «Станіславського феномену», про який ми дізналися з тих двох «Четвергів».
Х: Я молодша від Мірека на чотири роки. Ми дивилися на їхню тусовку як на дуже класних людей. Ми вже знали про «Станіславівський феномен», але я багато інформації почерпнула з газети «Галицький кореспондент». Особливо з останніх сторінок — про культуру і культ особи.
Я спершу прочитала Іздриків «Острів КРК». Знайшла цю книжку в бібліотеці дитячого табору «Смерічка» в горах, а вже потім дізналась про «Четвер». Що ця книжка там взагалі робила? Мені було 15, нічого не зрозуміла, але була страшенно заінтригована.
«Петерс» я не застала, але це були якраз самі початки «Химери», де також проводили ці презентації. Ми багато про що дізнавалися через музику. В ту ж «Химеру» я прийшла вперше на концерт «Пана Пупця». Чомусь ми спершу знали, хто такі «Карна» і «Фліт», і тільки потім — письменників.
М: Остання літературна подія у кафе «Петерс» була презентацією збірки «K» Андрія Жураківського.
Для мене на початку 2000-х Франківськ і мистецьке життя оберталися довкола зараз вже культової й легендарної формації «Сеанс 11», яка була побудована довкола Андрія Жураківського. Вони займалися музикою, літературою, перформансами, які тоді робили в кінотеатрі Франка (зараз — «Люм’єр»), або в Ляльковому театрі, де були концерти.
Х: Ми досі намагаємося, де можемо, популяризувати «Сеанс 11» і їхню музику. Коли видавали Вільяма Блейка, то зняли відео, як працює AR із зображеннями, що ілюструють книжку, але додали туди також їхній трек.
М: Вони були трошки старші за нас, але ми зі всіма дружили, це все було дуже цікаво. Андрій збирав всіх довкола себе і був, направду, дуже добрим письменником. Ми навіть планували перевидати всі його тексти: і прозові, і віршовані. Але це зрештою зробив Василь Карп’юк у видавництві «Discursus».
Один із таких найперших спогадів також пов’язаний із Романом Малиновським. 2002 чи 2003 рік. Ми йдемо по Стометрівці, а нам назустріч — якийсь чувак. Такий він крутий, так прикольно виглядає: в якихось лахах, розкуйовджений. Ми тоді подумали, що круто було б з ним познайомитись. А потім за тиждень чи два приходимо на презентацію Тараса Прохаська і розуміємо, що крутий чувак, якого ми бачили, і є письменник Тарас Прохасько.
В той період, коли ви зачитувалися «Четвергом», чи пригадуєте текст, який абсолютно зачепив, можливо, хтось з авторів мав особливий вплив на формування ваших орієнтирів у літературі?
Х: Це, мабуть, була «Перверзія» Андруховича. Я навіть йому про це розповідала: що мені страшенно заімпонував образ Стаса Перфецького.
Пригадую, як поїхала до Львова, на якийсь ювілей міста. Ми ще вчились в одинадцятому класі, можливості навіть у хостелі заночувати у нас не було. Спали на землі під касами. І тоді мені здалося, що на вокзалі я бачу Стаса Перфецького. Що це він — той чоловік, який там ходить і купує квитки серед ночі. Я на той час перечитала «Перверзію» разів зо три чи більше. І у мене досі якийсь такий магічний спогад про цей вокзал. Я собі думаю, що бачила насправді Стаса Перфецького.
Якось підійшла у «Ваґабундо» до Юрія Андруховича і кажу: «Слухайте, ви мені чесно скажіть. Може, в мені зараз говорить дитина, яка почала вас читати в ранньому віці, дуже цим всім захоплювалась і сприймала за чисту монету. Але, чи є Стас Перфецький? Бо мені здалося, що я його бачила у 2006 чи 2007 на вокзалі під касами. Це міг бути він?» І Андрухович мені говорить: «Та це точно був він, про що ти взагалі говориш». Тому для мене прикладна функція мистецтва і цієї франківської літератури знайшла у що втілитися.
М: Книжка, яку я досі вважаю ключовою — це «Воццек» Іздрика. Вперше я її прочитав у 16 чи 17 років і взагалі не зрозумів, що воно таке, але щось дуже круте. Після того я її кожні два роки перечитую і…
Х: І досі не зрозумів.
М: Ні, я щоразу відкриваю для себе щось нове. Це ідеально стилістично написана книжка. Про те, що можна робити з мовою, зі словами та зі своїм мозком. Як можна тасувати автора, героя, автора-героя, героя-автора, читача. Там є усе. Читаючи «Воццека», ти просто розумієш, що живеш у цій книжці: в авторові, героєві, ти живеш у мові. Не знаю, чи колись про це казав, але для мене це — найважливіша книжка усієї української літератури.
При цьому для мене так само цінною є «Інші дні Анни» Тараса Прохаська. Теж така книжка — абсолютний універсум, у якій є всі життєві ходи, всі стилістичні знахідки XX століття, увесь цей постмодерн і модерн. Вперше це було саме те видання «Смолоскипу» 98-го року. Всі думають, що це чотири оповідання, але Тарас у якомусь інтерв’ю сказав, що він собі думав про них як про мініромани. Вже потім «Кальварія» перевидала її з доповненням із двох оповідань: «Спалене літо» і «Лексикон таємних знань».
Але є ще третя книжка — «Перверзія» Андруховича. Для мене це — три найбільші книжки української літератури. Сучасної, чи ні — байдуже.
Х: А для мене зараз «НепрОсті» є таким текстом. Хоча прочитала їх вперше, коли мені було, напевне, майже тридцять. Я багато разів починала і не могла дочитати. А зараз я їх перечитую щороку, востаннє — ось навесні. Я зрозуміла, що деколи потрібно, мабуть, багато років, щоб дійти до цього тексту.
Поговорімо про місто і про те, як воно впливає на ваш спосіб життя, на роботу видавництва. Чому для вас важливо залишатися тут, чи не відчуваєте потреби досвіду життя за межами Франківська?
Х: Це взагалі якась така вкоріненість, над якою ти навіть не задумуєшся. Вона дуже природна. Є місто, де тобі найкраще, тому навіть немає потреби це якось вербалізувати.
Ми встигли рік пожити у Львові. Може, навіть я була тією, хто переконував Мірека переїхати назад. Хоча там все було добре: знайомства, які ми завели, досвіди, які проживали. Думаю, ми все ж найефективніше діємо у своєму місті. І тяглість поколінь тут відбувається дуже неформально: на якихось тусовках, виставках, презентаціях, подіях. Ти просто є разом з усіма, і це передається природним шляхом.
Чимало людей культурної сфери тягнеться до більших міст, столиць, щоб реалізувати себе, щоб взаємодіяти із ширшим колом колег.
Х: Я ніколи не відчувала, що Франківськ є провінційним.
М: Це ущербні люди.
Х: Це ніби у них провінція в голові, напевне.
М: Це буде скандальний матеріал.
Х: Боже, коли вже буде скандал на нашій вулиці, ми щоразу так стараємося, але не виходить.
Х: Просто, щоб зробити книжку, тобі потрібно мати свого верстальника, дизайнера, бухгалтера тощо. Це все набагато зручніше мати у Франківську, де ти не витрачаєш три години на добирання в один чи другий бік. Рівень професійності — той же, ти все вирішуєш, просто марнуєш менше часу на логістику, і залишається більше на речі, які справді важать. Наприклад, посидіти отак з друзями, випити й поговорити.
Я не знаю жодного видавництва, з яким би не працював наш верстальник Ігор Дунець. Ми познайомилися з ним не тут, а на «Книжковому Арсеналі». Саме тоді, коли єдиний раз поїхали на фестиваль продавати свої книжки. Ігор просто підійшов до нас: виявилося, що він не просто з Франківська, а ще й живе за п’ять хвилин від нашого дому.
Для нас принципово бути присутніми при верстці. Це трохи такий зайоб, але Мірек має бачити роботу над кожною книжкою, тому ми це все робимо разом у нас вдома. Але, окрім нас, Ігор співпрацює з усіма українськими видавництвами. Дуже крутий професіонал, який живе з нами в одному районі.
Добре, що ти згадала про фестивалі. Попри те, що Франківськ має свою багату літературну історію, тут проживає і працює чимало письменників, перекладачів, дизайнерів, видавців, та інших учасників ринку, — у міста досі немає свого фестивалю, великої літературної події.
М: Тут щодня фестиваль, тому що це — місто-фестиваль.
Х: Фестивалі, вони ж орієнтовані на інституційну підтримку і визнання тощо. Ну яка інституційна підтримка під «ГОСТом»? Ти просто стоїш, п’єш, щось говориш, запитуєш у Тараса Прохаська, чи він нарешті напише той обіцяний роман.
М: Береш собі сидр і вже маєш фестиваль.
Х: Немає потреби в фестивалі, немає потреби все порозкладати по поличках. Навіщо, якщо все відбувається вже. Ми, згрубша, мали десь глибоко все, що відбувається навколо літератури. Можливо, це трохи снобська позиція з точки зору тих, хто у Франківську живе. Але для чого ми їздимо на фестивалі? Щоб продати книжки?
М: Ми їздили на фестиваль аж один раз за сім років існування видавництва. А у наступні роки чому не їздили?
Х: Тому що їбали їздити. Це забирає надто багато часу, який ми можемо використати на підготовку книжок.
М: Ось. Але таки брали участь ще в Porto Franko i Translatorium. Хоча з ними трохи інша ситуація, це не суто літературні фести. Перший з них дуже інтердисциплінарий, а другий — більше спеціалізований, зосереджений на перекладі.
Можливо, пояснення того, чому за всі ці роки нічого не з’явилося, — в незацікавленості, власне, самого літературного середовища? Тобто, якщо всіх все влаштовує, то сам по собі цей потенціал міста як майданчика літературних подій не реалізується.
Х: У Франківську, на щастя, зберігається відчуття того, що все і всі — на відстані витягнутої руки. Якщо хочеш побачити письменників, які тут живуть, нічого не треба робити: просто вийти на вулицю, пройтися середмістям, забрести, наприклад, в якусь з галерей чи бар, і когось з них точно зустрінеш. До всіх можна підійти і поговорити, якщо маєш, що запитати чи сказати.
Але якщо говорити про виступи чи літературні читання, то я просто не є їхньою прихильницею. По-перше, часто це нудно — не всі автори добре читають свої тексти. А по-друге, для мене читання — це своєрідне таїнство, те, що робиться наодинці з автором. Є ти, є автор і між вами книжка, все. У цьому сенс. Мені рідко заходить текст, зачитаний на публіці. Для того, щоб він повністю розкрився, я потребую тиші та зосередженості.
Потенціал Франківська як літературного майданчика полягає в іншому. Фестивалі й без нього є де проводити. А тут — тиха гавань, порт Франківськ, куди можна зайти перевести подих, випити рому, поговорити з важливими і подумати про суттєве.
А історією бієнале «Імпреза» ви цікавились? В останні роки спостерігаю чимало рефлексій, спогадів, матеріалів про ці міжнародні виставки у Франківську на початку 90-х.
Х: Я готувала реферат на першому курсі про «Імпрезу», а потім з’ясувалось, що писала його в дружини одного з учасників. Круто, що вона відбулася, це зробило добрий вплив.
М: Мене це не торкає. Для мене це така сама історія, як з Девідом Бові. Він мене не торкає ні як музикант, ні як особистість. «Імпреза» на нас не дуже вплинула, як і Девід Бові. На нас вплинув Іґґі Поп, як і журнал «Четвер». Власне, для чого про них говорити? Вже все зафіксовано, всі письменники та художники розкладені по поличках, кожен сам собі вже є культовою особою.
М: Пригадуючи твоє запитання про місто: для мене Франківськ — це не якийсь географічний чи фізичний простір. Для мене — це декілька людей, які в ньому живуть. Передовсім, це Тарас Прохасько. Поки живе Тарас, для мене Франківськ існує. Може, потім ми спробуємо запропонувати якийсь інший Франківськ, але я поки не можу, бо для мене Тарас дуже багато значить.
Фото: Олександра Сосніна
Серія розмов-інтерв’ю «Між поколіннями» із представниками літературних поколінь у Івано-Франківську та регіоні. Це спроба відшукати зв’язок між поколіннями дієвців літератури, як у рефлексіях про минуле, так і у роздумах про теперішнє — в умовах війни.
Ця серія виходить за підтримки Стипендійної програми Українського ПЕН.
