Володимир Лукань — іконописець, живописець, графік, мистецтвознавець. Народився в Дрогобичі, вчився у Львівській національній академії мистецтв, викладав на кафедрі образотворчого і декоративно-прикладного мистецтва та реставрації імені Михайла Фіґоля Навчально-наукового Інституту мистецтв Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Співзасновник і учасник мистецького об’єднання «На С ім» (з 2004).
Роботи Володимира Луканя можна знайти в музеях Києва, Львова, Хмельницького, Чернівців, Івано-Франківська, Дрогобича, а також у приватних збірках України, Австрії, США, Канади, Польщі, Англії, Німеччини, Італії тощо.
Ми поговорили з ним про творчість, роль викладача у розвитку мистецького середовища та потребу державної підтримки митців.
Як би ви самі себе схарактеризувати?
Станом на вересень 2022 року — емерит. [прим. ред.: емерит — відставний військовий, священник, викладач, працівник. Зазвичай це людина, яка після відходу з посади користується перевагами професії чи посади].
А детальніше?
Це складне філософське питання. Конкретизуй: за соціальним станом, психологічним, національним, сімейним, біологічним, професійним?
За професійним.
Професію засвідчує диплом навчального закладу, де я її здобував. У мене там написано «художник».
Мова не про диплом, а про покликання. Найчастіше вас представляють як педагога, мистецтвознавця, іконописця — багато видів діяльності. А що ви виділяєте для себе?
Мабуть, я — той, хто займається, чим хоче. Зазвичай таких людей називають «художниками», це відповідає запису в моєму дипломі. Перелічені (і не перелічені) тобою види діяльності мене так чи інак стосуються. Мені цікаво займатися тим, де є компонент творчості.
Понад 35 років пропрацював викладачем на худграфі [художньо-графічному факультеті педагогічного інституту імені Василя Стефаника, нині ПНУ імені Василя Стефаника — прим. ред.]. А робота викладача передбачає творчий підхід і мотивує до практичної творчості.
Як ви обрали професію? Чи змалку вже знали, ким будете в майбутньому?
Змалку я, як і всі хлопці у дворі в Дрогобичі, був футболістом. Але у школі був вчитель малювання, який ще й вів гурток з мистецтва. Це був відомий у Дрогобичі педагог і художник Юрій Коцур.
Я з дитинства захоплювався і футболом, і мистецтвом. Інтерес був серйозним, бо я продовжував цим займатись і після переїзду в Франківськ. Грав у молодіжних командах, навіть за юнацьку збірну України. Але після травми моя футбольна кар’єра завершилась. Залишилось друге захоплення — мистецтво.
Після школи подав документи в педінститут, бо він був найближчим до дому. Не вступив — екзаменатор завалив, мене не було в його шпаргалці з «потрібними» прізвищами. Отримав трійку і забрав документи. Після цього працював на меблевому комбінаті: і вантажником, і столяром, і різьбярем. А потім вступив у Львівський інститут прикладного і декоративного мистецтва [зараз — Львівська національна академія мистецтв — прим. ред.].
Це були цікаві часи пошуків себе. Тоді зрозумів, що між художником і глядачем існує прірва нерозуміння. Тож я вирішив бути посередником між ними. Якраз в той час у Франківську в педінституті заснували художньо-графічний факультет. Я ще вчився на 4 курсі у Львові, коли зайшов на худграф, поцікавився, чи можна до них на роботу. Вони відповіли, що приходь: тоді бракувало фахівців, були дуже низькі зарплати. Але потім дізнались, що мені ще треба рік вчитись. Тож повернувся вже після випуску — працював і за спеціальністю, і погодинно на худграфі.
Чим для вас є мистецтво?
Є сотні визначень мистецтва. Це діяльність, яка притаманна лише людям і відрізняє нас від інших живих істот.
Яка функція мистецтва сьогодні?
Функція мистецтва, і сучасного теж, — щоб людина залишалася людиною. Мистецтво — це і мова, і таїна, і кайф, і страждання, і бізнес, і вічність, і ефемерність, і пшик. Але без нього людина перестає бути людиною.
Робота Володимира Луканя
Як подолати прірву нерозуміння між художником і глядачем? Чи вдалося прокласти цей місток? Чи складно бути таким посередником?
Вчити мистецтва — найкращий спосіб бути таким містком. А вчити мистецтва тих, хто вчить мистецтва, збільшує ці можливості у геометричній прогресії. Окрім того, я багато писав і публікував тексти про живопис, художників. Також обов’язком викладача мистецтва є необхідність власноруч ним займатися. Звідти й участь у виставках, творче згромадження «На С ім», членство у Спілці художників.
Як можна популяризувати мистецтво в Івано-Франківську, як зацікавлювати цим молодь?
У Франківську з цим ситуація не найгірша. У нас є чимало мистецьких закладів, гуртків, добрих педагогів. Тут має бути загальнодержавна стратегія. Є ряд пропозицій, серед них — створити дитячу картинну галерею, перетворити Фортечний провулок на провулок Мистецтва, відкрити картинну галерею чи Палац мистецтв у приміщенні Інституту гірського лісівництва, створити музеї-майстерні Опанаса Заливахи, Михайла Фіґоля. Підтримувати сучасне мистецтво.
Існує програма «Великого будівництва», на яку з державного бюджету виділяються значні кошти на покращення транспортної інфраструктури, її ще називають «Дороги України». Сподіваюсь, що після перемоги з’явиться загальнодержавна програма «Мистецтво України».
Що включає поняття «успішний художник»?
Це відносне поняття. Як на мене, успішним вже є той художник, який творить. А статки, популярність, продажі, піар, звання, титули є супутніми та побічними явищами, які можуть складатися чи ні, залежно від багатьох обставин.
Чи є титули, звання, статки, продажі показником таланту в наші дні? Чи тут більшу роль відіграють зв’язки, хороший маркетинг та піар?
Друге. Хоч для добрих зв’язків та піару талант теж потрібен.
Чи може художник мати визнання у мистецькому середовищі, якщо в нього немає академічної освіти або диплома? Неодноразово була свідком знецінення творчості художника, в котрого немає відповідного диплома. Чи справедливо це?
Як колишній викладач мистецтва я мав би сказати, що освіта — неважлива, є талановиті автодидакти, самоуки тощо. Є, але це винятки. Мій досвід і професійна етика змушують твердити, що освіта є дуже важливим чинником для становлення художника. Мистецтво — це той вид діяльності, який потребує знань. Їх можна отримати, навчаючись системно, маючи відповідних педагогів, оточення, умови тощо. Я — за добру мистецьку освіту. А академічна вона, формальна, приватна, очна, заочна, з дипломом чи без — це вже інше питання. Визнання можна мати й без офіційної освіти. Це вже визначають ті, хто визнає.
Є кілька чинників для того, щоб художник відбувся. Освіта є в цьому переліку, хоча, як на мене, не вона є визначальною.
Щоб стати художником, треба ним народитись. Народившись художником, ним можна й не стати. Але якщо художником не народився, то і не станеш ним.
Як ви ставитеся до того, що деякі ваші студенти, місцеві художники, заперечують академізм? Це данина моді, провокація, піар, слідування засадам певної мистецької тусовки чи етапи пошуку в творчій діяльності?
Вони заперечують академізм як сучасний творчий метод, але всі вони пройшли його. Академізм, так чи інакше, присутній у кожного. Я розумію його як граматику, вміння писати літери й слова. А творчість передбачає ці літери й слова укладати в поезію чи прозу. Наприклад, чи можна заперечувати необхідність знання нот для музиканта?
Окрім того, академічний підхід у навчанні мистецтву формувався впродовж століть. Вважати, що ті художники були недолугі, а я краще знаю, як треба — може й епатажно, але не зовсім тактовно. Найкращий спосіб заперечити те, що існує — запропонувати й показати, як краще.
Роботи Володимира Луканя
Погоджуюсь. Але існує думка, що академічна освіта «заганяє в рамки» і перешкоджає повній свободі творчості.
Це виправдання своєї неспроможності. Якщо ти не здатний вийти за межі умовностей, навіть якщо вони академічні, то який ти художник?
Ви кажете про себе, що ви — багатогранний, як гранований стакан. Звісно ж, це жарт, та яка грань сяє найяскравіше? Можливо, ви незабаром нас чимось ще чимось здивуєте?
У мене активний творчий процес відбувається у стані дрімоти: коли ще не спиш, але водночас вже «не не спиш». Тоді приходять ідеї. Потім ти їх виношуєш і втілюєш. Гранований стакан Віри Мухіної мав різну кількість граней. Шістнадцять, мабуть, найпоширеніша їхня кількість. Я стільки не маю. Найяскравіша — та, на яку потрапляє найбільше світла.
Хіба вас потрібно дивувати? Хіба вас ще можна чимось здивувати? Я буду щось робити, а ви собі або дивуйтеся, або ні. Глядачу потрібні емоції. У сучасному світі диджиталізації з миттєвим доступом до інформації не так легко дивувати.
На яку грань зараз потрапляє найбільше світла?
Вона — перед очима того, хто дивиться і бачить. Мистецтво й цікаве тим, що оперує такими поняттями, як відчуття, інтуїція, свідомість, підсвідомість, емоції, сутність яких незбагненна.
Я просто займаюся тим, чим хочеться. А якщо те, що роблю, зацікавить когось ще — то взагалі супер. Недавно зауважив, моїм співрозмовникам я цікавий як той, хто має досвід чоловіка, що був наче нормальний, і став інвалідом. Про це не запитують зі співчуття чи ввічливості, але розумію, що це цікавить. Кажуть, однією ногою я був на тому світі, от і довелось мені її там залишити, щоб повернутись у цей світ ще на якийсь час. Тому намагаюсь в міру сил цей час не марнувати.
Як вам творчо працюється у час війни?
Працюється погано. Якраз проєкт з QaRt (кʼюарт) робив з початком війни. Примушував себе, бо на екрані телевізора постійно висів QR-код для допомоги війську.
Є таїна творчості. Це незбагненні, особисті до інтимності речі. Тому не сприймаю майстеркласів, показових навчальних шоу, етапну фіксацію процесу виконання твору мистецтва.
Яка ідея виставки робіт QaRt?
Графічно відреагувати на виклики сучасних цифрових технологій, які агресивно завойовують наш візуальний простір. Ідея QaRt полягає у визначених схемах QR-коду, які тепер — повсюди. І вони несуть інформацію не для людини, а лише для ґаджетів.
Для людського ока у QR-коді — хаотичне розташування пікселів. Я пропоную у своїх роботах ці пікселі вибудовувати у зрозумілі умовні композиції: як орнамент, організований сюжет, а не хаотичний абстракт. Щоб цей клятий ґаджет задимів від неможливості прочитати, що там людина «напікселила», і з’їхав зі свого штучноінтелектного глузду.
Чи є у вас улюблені інструменти та матеріали? Чи можна їх замінити, відмовитися від них?
Запросто. Тепер пензля майже не тримаю в руках. Щось творити, вигадувати можу в різний спосіб. Можу використати для творчості те, що під рукою. Добрий композитор має у голові оркестр.
Те, чим займається художник, не обтяжений посадами, і є найвищий ступінь свободи. Для мене це — цінність.
Хоч повної свободи досягти, мабуть, неможливо…
Як виникла ідея створення мистецького салону на художньо-графічному факультеті ПНУ?
Це була моя ідея. Офіційно оформив Асоціацію сприяння студентській творчості «Січень». Ми провели чимало виставок — і студентських, і викладачів, і для продажів, персональних та групових. Можна було замовити в студентів роботу, бо в перспективі її цінність могла зрости.
Скільки проіснував салон?
У 1995 році ми переїхали в корпус на Сахарова і все пропало. Богдан Бринський мав виставку в салоні, Петро Прокопів, Микола Павлюк. Ще студентами — Валерʼян Федоряк, Ярема Стецик, Микола Джичка.
Був план проведення виставок, відбір авторів? Як часто вони проводилися?
Була черга з охочих виставитися. Коли побачили, що це працює, до мене стали приїздити з інших навчальних мистецьких закладів переймати досвід створення такого салону. Художники приносили вживані фарби, пензлі. Був папір та полотно, може й не нове, але цілком доступне для студентів. Роботи купувались і продавались, бо були дешевші, а студентська організація мала податкові пільги.
Це були складні часи. А тут одразу можна було замовити кераміку, дерево, метал, живопис, графіку, скульптуру. При асоціації облаштували й реставраційні майстерні.
Я зробив виставку Сергію Петлюку ще до вступу в наш інститут, а тепер він — один з найкрутіших митців в Україні. Тоді Сергій саме закінчував середню школу й обирав, куди вступати. Був такий викладач художньої школи — Микола Вечірко. Він сказав, що має талановитого учня, от ми й зробили йому виставку в салоні.
Сергій Петлюк, Dies Irae, 2013, інтераткивна відео-інсталяція (фрагмент)
У наш салон привозили виставку студентів з Мукачева, Світлана Повшик виставляла в нас одяг до опери «Роксолана», вдова Вадима Чазова приносила роботи чоловіка. Активне мистецьке життя було.
Чи справді існує конкуренція серед художників, зокрема у Франківську? Якщо так, то за що вони конкурують? Чи можлива дружба серед художників?
Звичайно, конкуренція існує. Прикладом цьому є відкриті творчі конкурси. У когось їх — більше, або вартість творів — вища. Проте у Франківську більшість художників вже зайняли свої ніші, й відкритої конкуренції не спостерігається. Якщо змагаються, то за покупця, замовника чи мецената. Це нормально.
Дружба художників не просто можлива, а необхідна. Кому покажеш свою роботу, як не художнику-товаришу? Хто тобі позичить білило, яке чомусь невчасно закінчилося?
Яке творче кредо мистецького об’єднання «На С ім»? Чула, що часто існує конкуренція між творчими особистостями. Скільки проіснувало «На С ім»?
Кредо «На С ім» — на сім. На сім ділити експозиційні площі, витрати чи радість творчого спілкування. В «На С ім» ми не були конкурентами. Кожен — особистість. Ми були й залишаємось друзями, хоча не без суперечок, іронії чи кпинів. Формат «На С ім» давав можливість, образно кажучи, бути одночасно солістами та співати в хорі. На фоні один одного виглядалося цікавіше і для нас, і для глядачів.
Проіснували ми близько десяти років. Відійшов у засвіти Микола Павлюк. І така формація перестала існувати.
Значну частину вашої творчості займає іконопис на склі. Чим вас зацікавила ця техніка?
Формою вислову, щирістю, безпосередністю, барвистістю і водночас глибинами того, чим є рідне, своє, наше.
Чи вдалося вам відродити ікономалярство на склі на Прикарпатті? Чи є це одним із ваших завдань як митця?
Наприкінці минулого тисячоліття ним мало хто займався. Вдалося не допустити повної втрати, а тепер багато митців працюють з ікономалярством на склі. Воно вже не є унікальним чи таким, що занепадає.
Чим ваші ікони на склі вирізняються з-поміж робіт інших авторів?
Хочеш розпитати про авторські секрети? Є такі. Якщо в традиційному малярстві створюється робота і потім вкладається в раму, то в малярстві на склі я роблю у зворотній послідовності: використовую стару пласку раму і вже під неї підбираю композицію. Інколи беру не одне скло, а кілька: це створює глибину. Мою роботу можна пізнати по полисках, які відбивають світло від позлітки, бо не замальовую суцільно площину, а залишаю вільні цятки. Так створюється ефект мерехтіння світла. Є ще мої знахідки, але залишімо трохи інтриги.
Робота Володимира Луканя
У вас є послідовники, які працюють у цій техніці?
Послідовників не обирають і не призначають. Знаю, що багато хто працює у цій техніці. А чи є вони послідовниками, сподіваюсь, з’ясують майбутні мистецтвознавці.
Які ключові явища та події відбувалися у місті, що вплинули на тенденції розвитку мистецького процесу?
Створення мистецьких інституцій: Спілка художників, художня школа, худграф… Окремі виставки, зокрема, бієнале «Імпреза». Об’єднання й постаті, творчість яких є самодостатнім явищем. Ще, звичайно, художній музей, тепер — Музей мистецтв Прикарпаття.
Якщо про прізвища, то їх понад 1000, як видав словник художників. Як назву одне, треба ж і решту, щоб не образити честолюбство тонких творчих індивідуальностей.
Чи правда, що мистецьке середовище Франківська неофіційно поділене на два табори: спілчани та імпрезівці? До якого з таборів можна зарахувати вас?
Ні. Це дуже умовно. Спілчани були, поки працював художній комбінат і можна було мати добрий заробіток. Імпрезівці з’явились, відповідно, після «Імпрези». Були художники з побутової реклами, оформлювачі, худграфівці. Були й поодинокі вовки — Опанас Заливаха, Саша Семенюк у театрі тощо.
Якраз мистецтвознавець, музейник Віктор Мельник, який був ідеологом імпрезівців, поділив франківських художників на три групи: спілка, худграф та імпрезівці.
Як не стало Мельника, в них наче зникло те, що всіх повʼязувало, і це все почало розкладатись.
Я ж і якось з усіма, і сам по собі. Хоча на худграфі був один з фронтменів. Тепер же немає чіткого структурування. Ходять одні до інших. На виставку нині потрапити не проблема — аби було б більше виставкових площ, а також заможних колекціонерів і меценатів. Я мрію, щоб серед франківчан стало престижним мати роботу місцевого художника, як це є, приміром, на Закарпатті.
Як цього можна досягнути?
Як робиться мода? Колись престижним було мати килим на стіні. Тепер треба, щоб було модним мати на цій стіні роботу художника. Але бажано не поверх килима. Проблема ринку мистецтва існує, але нам ще далеко йти цим шляхом.
Що треба зараз робити художнику, щоб бути актуальним, цікавим глядачу?
В першу чергу, треба творити, треба мати, що сказати своїми творами і як. А все решта — похідне і прохідне.
Фото: Галицький кореспондент
