«Слоника замучили кляті москалі»
/Юрко Позаяк/
«Меми — це ДНК душі»
/Metal Gear Rising: Revengance/
Серед неологізмів війни з Росією — слово «фронт», вжите у значенні «те, чим я займаюсь», але сказане з гордістю і належністю до героя передової. Безперечно, метафори існують, а діяльність у кожній окремій галузі є частиною більшого суспільного механізму, який невпинно працює. І хоч так, кожен вимір життя, від сільського господарства до індустрії розваг, існує не з доброго дива, а тому, що потрібен, не всі виміри життя є однаковими як за суттю, так і за обов’язками, які вони накладають на посполитих.
Життя фермера відрізняється від життя програміста, відрізняється від життя солдата. Звісно, мова про життя тут-і-тепер, оскільки до зброї стали люди з усіх соціальних верств і, певно, всіх професій. Одначе це життя тут-і-тепер (чи, якщо бажаєте, «персональний фронт») нібито передбачає, що ці різні верстви, люди різних занять, обтяжені різними обов’язками, здатні працювати заради спільної мети. Злагоджено. За аналогією з військом. Ми, що пишаємось одвічним анархізмом українського народу, маємо бути здатні відшукувати в цій анархії порядок і єдність, коли надходить слушний час, інакше це не анархія, а звичайний безлад і отаманщина.
Так, представники чи не кожної сфери цивільного життя взяли до рук зброю і стали вояками. Але, ясна річ, не всі. І слова, якими багато наших колег описують свою потребу перебувати саме на «культурному фронті», на своїй звичній ділянці, автори цього тексту теж чудово знають: немає досвіду, не вмію, не готовий/а морально, не взяли до війська, тому я допомагаю, чим можу, допомагаю на своєму місці. І це абсолютно правильне налаштування — принаймні в цьому голому, позбавленому реальних прецедентів формулюванні.
Проте сама фраза «культурний фронт», сама формула, якою ми звикли пояснювати свою віддаленість від передової, накладає на дискурс багато смислових нюансів. Можна було б сказати, накладає на нас багато обов’язків, але культурне життя України не підпорядковане вертикалі командування.
Прямих обов’язків перед державою в культурних діячів насправді немає і бути не може, але це не означає, що культура існує поза смисловою системою координат, поза межами продиктованих часом позначників і смислів, які в них криються.
Аби вповні зрозуміти, як щось таке базове, як слововжиток, може, хай опосередковано, впливати на цілком політичні рішення у перспективі, слід почати з теоретичних підвалин, а тоді перейти до наріжного питання в сучасній культурній дискусії: межі припустимої співпраці та контакту з російською культурою. Перш ніж говорити про те, як сама формула «культурний фронт» шкодить нашій консолідації через недбале ставлення до слів, треба розібрати, як працюють культурні меми.
Меми, індиферентність і Че Ґевара
Мем у культурологічному сенсі — це просто одиниця інформації, яка міститься у свідомості та здатна реплікуватися, поширюватися від людини до людини. Власне, з цим визначенням є трохи клопоту, бо, попри зрозумілість на словах, на практиці виокремити «одиницю інформації» вельми складно. Навряд чи існує доведений «мемний атом», найменша здатна до самореплікації одиниця, за якою — лише комунікаційний шум. Проте для будь-якого практичного аналізу це означає хіба те, що культурний мем (щось, що ми таким називаємо), неодмінно має кілька ознак:
- По-перше, повідомлення має бути достатньо простим, щоб його легко було засвоїти і запам’ятати;
- По-друге, повідомлення має бути достатньо яскравим, щоб зберегтися в довготривалій пам’яті навіть при короткому чи малоусвідомленому контакті;
- По-третє, повідомлення має здаватись достатньо важливим, щоб забезпечити його реплікацію, поширення в соціальному середовищі.
Як найяскравіший і один із найвідоміших прикладів культурного мема варто навести відому світлину Альберто Корди «Героїчний партизан», що зображає тридцятидворічного Ернесто Че Ґевару в беретці з п’ятикутною зіркою. Від 1960 року ця світлина стала одним із найтиражованіших зображень в людській історії, з’являючись практично всюди, де існує візуальна інформація — від абстрактних нарізок зображень у титрах різноманітних шоу до принтів на футболках.
Alberto Korda. Guerrillero Heroico
На фото Че Ґевара — молодий, але вже загартований життям, досвідчений революціонер. Беретка видає в ньому комуніста, фактурне обличчя з розтріпаним волоссям переводить образ у формат ренесансної скульптури з її пластичністю моменту. Ліва половина лиця яскраво освітлена, гладенька і молода, навіть сіточка зморщок навколо очей відсутня. Права половина у півтіні, вона старша і суворіша, гра світла підкреслює мімічні зморшки в кутику ока та нерівності шкіри на лівій щоці. Це художньо довершений портрет, але також це мем сучасної культури.
Че Ґевара у публічному дискурсі не має практично жодних безпосередніх зв’язків із Че Ґеварою як реальним політичним діячем та як людиною. Єдиною ниточкою для цього зв’язку є зображення. Воно — медіатор між нашим сприйняттям діяча та його реальним персонажем. Навіть псевдо Ернесто Ґевари де ла Серни, котрим наголошували на його арґентинському походженні, є частиною сформованого мему. На портреті Корди він не Ернесто Ґевара. Він Че.
Образ людини, втілений у мемі, не має бути схожим на реальну людину. Це було б абсолютною протилежністю бажаного. Навпаки, мем прив’язує розуміння людини як реальної постаті до інтуїтивного асоціативного амплуа, сформованого нашим уявленням про зображення. Естетичні та етичні судження про конкретну людину перетворюються на дискусію з набором асоціацій, що зумовлюють здатність мема до самовідтворення. Справжній об’єкт зникає з-перед нашого погляду, залишаючи порожню копію.
Подібно до того, як ми, розпізнаючи людські обличчя, зважаємо на невелику кількість знайомих нам деталей, а не на сукупність рис у всій повноті, мем своїм лаконічним повідомленням дозволяє соціальне розпізнавання — він допомагає нам пізнати місце людини в суспільній пам’яті, навіть якщо про саму людину нам нічого не відомо. Це самовідтворювана копія явища, яка не містить у собі нічого від оригіналу.
Зрештою, саме доля мема спіткала українського національного поета Тараса Шевченка, його понурені додолу вуса та смушеву шапку. Насмілюся припустити, що образ молодого поета викликає в широкої публіки куди менший ентузіазм через те, що сприймати його доводиться як цілісне зображення — немає надійних якорів, обмеженої кількости рис, що містили б у собі все повідомлення про Шевченка та його роль у нашій суспільній пам’яті.
Квантовий стрибок Шевченка. Серія Олександра Грехова
Шевченко як пам’ятник — спадок водночас добровільний український і нав’язаний радянський, проте аналіз цього феномена явно виходить за межі статті. Зате спроби деконструкції цього пам’ятника дають нам деякі цікаві образи. Власне, Шевченко встиг побувати в образі Че Ґевари у проєкті Олександра Грехова «Квантовий стрибок Шевченка». Звісно, багато кому саме це поєднання видалось особливо образливим, бо ж національного героя і романтичного бунтівника змішали… з іншим національним героєм і романтичним бунтівником, якщо дивитись виключно на пов’язані з обома діячами меми. Саме це влучання викликає особливий дискомфорт, якщо знати обох персонажів за межами їхньої найпростішої візуальної репрезентації. І саме це поєднання двох вельми подібних мемів і гранично несхожих для більшости українців діячів, як мені видається, влучає в десятку. Річ у тім, що навіть коли ми знаємо широкий контекст, який стоїть за мемом, нам все ще нескладно його ігнорувати на користь простішої й більш стравної презентації.
Дисиденти і денотати
Дисидентство, безумовно, є цілком реальним явищем. Достатньо хоч трохи знати історію двадцятого століття, аби без проблем пригадати десятки прізвищ. Одначе те, що явище справжнє, не означає, що воно не може перетворитися на культурний мем.
Первинне значення слова «дисидент» — людина, яка не погоджується з офіційною політикою авторитарної влади. Хоч буквальне значення слова — «незгодний», а за словниковим визначенням це просто політичний інакодумець. Слово як чисте поняття — не обтяжене політичними нюансами, воно стосується лише розходження в переконаннях. Однак двадцяте століття внесло потужну поправку в це значення: в умовах авторитарного режиму дисидент є опором цьому режиму через факт свого існування.
Дисидент — це інший, що відмовляється асимілюватися чи бути знищеним.
З цього випливає, що для людини, яка поділяє антиавторитарні погляди, а надто для людини, яка застала радянський режим, слово «дисидент» неминуче має позитивну конотацію:
«інакшість» відносно режиму диктує прихильне сприйняття, ворог мого ворога — мій друг.
Це дозволяє вдатися до цікавого риторичного прийому, коли через використання позитивно конотованого мема (напр., «дисидент») щодо свого друга можна створити враження, що він автоматично є ворогом твого ворога.
На момент написання цього тексту найсвіжішим у пам’яті мемом дисидента є Міхаїл Шишкін. Слово «дисидент» щодо нього не раз вживали як мемний замінник персоналії, тобто всьому тому, що особа виражає і репрезентує, в що вона вірить і як діє. Позитивно навантажений мем вписується у контекст цілком інтуїтивно, діючи відповідно до своєї природи. Оскільки слово «дисидент» у нашому буденному розумінні позначає іншість відносно ворожої системи, то його денотат, тобто позамовна дійсність, позначена цим словом, стискається до простору позитивного значення абстрактної назви, наділеної радше інтуїтивним, ніж конкретним смислом.
Поза тим, коли йдеться про взаємодію з реальною особою, а не з мемом, її переконання, цінності та дії стає неможливо ігнорувати. Попри те, що в умовах війни ми доволі легко приймаємо логіку «ворог мого ворога — мій друг», однаково залишається питання: а хто ж є ворогом для цього потенційного друга? Чи однакове у нас розуміння ворога? Міхаїл Шишкін доволі прямо відповідає на це запитання: його ворогом є Путін. І йдеться не просто про підбір слів, коли особа уникає визнавати російсько-українську війну, називаючи її «війною Путіна». Шишкін доволі проактивний у своїй адвокації Росії як соціального, культурного та політичного простору — і, відповідно, мемів, які цей простір породив і породжує, зокрема без прямої участи Путіна.
Міхаїл Шишкін стверджував, що Буча є закономірною реакцією на боротьбу з російською культурою. Тут немає прямого заперечення причетности Росії до геноциду українців. Значно гірше: тут є обрамлення геноциду як «кари за гріх», принципу справедливої відплати за підходи та політики, які самому письменнику видаються неприйнятними.
Звідки ми знаємо, що вони видаються йому неприйнятними? Ну, Шишкін не робив із цього таємниці: 24 липня, рівно через 5 місяців після початку повномасштабного російського вторгнення, в журналі The Atlantic вийшла його стаття «Don’t Blame Dostoyevsky» («Не виніть Достоєвського»), в якій автор закликає читачів не звинувачувати російську культуру в розпалюванні війни, яку почав Путін, та не займатися переоцінкою і критичним переглядом російської спадщини у світовому контексті. Що принаймні дивно для кожного, хто знає, як працював світовий культурний процес і як він реагував на подібні потрясіння. Але до значення і користи таких поглядів ми повернемось дещо згодом. Наразі ж просто звертаємо вашу увагу на те, що подібні погляди явно не суголосні державній політиці України й не відповідають нашому запиту на деколонізацію. Проте мемний образ «дисидента» дозволяє це ігнорувати.
Дозволяє він ігнорувати й те, що Міхаїл Шишкін насправді дисидентом не є: хоч він у жорсткій опозиції до режиму Путіна і живе за кордоном, його книжки продовжують виходити в Росії, а сам він отримував російські літературні премії вже за президентства Путіна.
Тепер згадаймо, що конотації слова «дисидент», які змушують нас автоматично приймати його як позитивний означник, у нашій пам’яті ведуть до таких людей як Василь Стус, Левко Лук’яненко чи В’ячеслав Чорновіл. Користь, яку «дисидентство» Шишкіна приносить Україні, в найоптимістичнішому випадку просто відсутня. Проте одне слово — і ми легко трактуємо Шишкіна як «радше свого», як одного із ряду вагомих для нас діячів. Мем дозволяє впізнавати, не думаючи. А швидке мислення мало підходить для критичного аналізу.
Зрештою, породжені Росією (і акцентовані Шишкіним) меми знайомі нам достатньо добре, щоб спільне культурне поле зберігалося, попри всі наші наполегливі нагадування, що там уже нічого не лишилося. І ці меми обов’язково стають частиною чи не кожної дискусії про Росію, оскільки, апелюючи до інтуїтивних понять, чудово підміняють дискусію.
Радянський союз був травматичним досвідом для всіх, хто його застав. Ми, автори, його не застали, але також не знаємо жодної людини, на якій усвідомлене життя в СРСР не залишило б помітних слідів. Радянський союз сформував моделі поведінки, що передаються від батьків дітям у вигляді життєвих настанов, і меми, які передаються, як і кожен культурний вірус, у форматі «варто знати кожному».
Не випадає дивуватися, що обговорення одних радянських мемів чи прямих реалій обов’язково залучає цілий комплекс інших, асоціативно пов’язаних: «Павлік Морозов» у значенні «людина, позиція котрої неочікувано відрізняється від позиції мовця»; «анонімка» у значенні «будь-яка публічна критика»/«законна вимога, яку мовець не хоче виконувати». Травматичні радянські меми дозволяють ідентифікувати кожен прецедент, що суперечить ідеї радикальної особистої свободи, як репресивний (психоаналітично кажучи, саме для того існує супер-еґо, яке приховує від нас чисту насолоду).
Картина Нікіти Чебакова активно використовувалась в радянській пропаганді
Перший рівень проблеми, звісно, в тому, що всі ми розуміємо відповідні конотації та інтуїтивно сприймаємо подібні меми як частину повідомлення. Другий рівень проблеми в тому, що орудування мемами підміняє собою повідомлення, в нашому випадку — зводить складну багатошарову дискусію до лаконічного обміну впізнаваними патернами, єдина функція яких — інформувати про емоційне ставлення мовця до дискурсу, не звертаючись при цьому до самого дискурсу.
Дуже схожа меметизація останні роки відбувалась і з низкою інших понять, що практично втратили зв’язок із денотатами: «геноцид» (у значенні «будь-які ознаки зниження рівня життя») чи «37 рік» (у значенні «будь-яка спроба оскаржити чужу позицію»). Це навіть не симулякри, це не копії без жодного оригіналу. Оригінал (денотат) є, проте клішований термін із ним уже не пов’язаний. Для вираження негативної оцінки певної події нам не потрібно апелювати до буквальної семантики геноциду, навпаки, буквальне звертання до денотата і зіставлення його з ситуацією, скажімо, одіозного «тарифного геноциду», неминуче спростовує, відкидає мемізоване поняття. Потрібне лише тематичне слово, яке за своєю природою має гранично негативне навантаження.
Ці меми начебто мають функціональну форму, але цілком позбавлені первинних семантичних функцій. Вони отруюють кожну дискусію, відвертаючи увагу від реального обговорюваного контексту і привертаючи увагу до власної епатажности. Вони нагадують виточений карієсом зуб, котрий зовні виглядає цілим, але не здатен більше нічого розкусити. Видимість дискусії зберігається, але її аргументи працюють лише в створеній мовцем мемній абстракції.
Ці меми, що встигли стати самоцінними риторичними прийомами, непридатні для критичного аналізу. Вони можуть лише спрощувати, знецінюючи як дискурс, так і денотати, що колись їх породили: геноцид як цілеспрямоване винищення групи людей, терор 1937 як один із найбільших радянських злочинів. Складні та емоційно навантажені поняття стають просто зручними скороченнями для того, кому важливо довести свою думку за всяку ціну. Повертаючись до прикладу Міхаїла Шишкіна — з нього дуже добре видно, як меми роблять нас заручниками рекурсії.
Мем дисидентства, яким описують (і часто вдають, що вичерпно) «хороших росіян», римується також із «павліками морозовими» і «анонімками», які вони пишуть, так що все стає «як у 37-му». Весь цей набір мемів, породжений одним простором і реальністю, викликає надзвичайно стійкий набір асоціацій, опиратись якому принаймні складно. Проте ці слова позбавлені фактичного значення. Між оригінальними денотатами і тим, що ці слова позначають сьогодні, відсутній будь-який зв’язок. Спроба потрактувати ці слова як семантично навантажені (фанатик, який видає рідних на смерть з ідеологічних міркувань; анонімна, часто наклепницька заява у внутрішні органи, що потенційно веде до ув’язнення; період фізичного знищення людей за найменшими підозрами у вигаданих провинах) нічого нам не дасть.
Критика колег не є видачею батьків на смерть; публічні заяви з оцінкою вчинків не є анонімним наклепом; будь-яка дискусія не є фізичним знищенням людей.
Але перевага мемів якраз у тому, що вони не потребують жодної безпосередньої семантики, аби мати сенс у своєму культурному полі. Їм вистачає асоціацій і конотацій, які «позичають» поняттю власну семантику. Оперування мемами там, де потрібен ретельний аналіз, заводить нас у пастку самоповтору, в дискурс, де реакцією на мем може бути лише інший мем.
Мемізація в окресленому тут сенсі не є шкідливою чи безглуздою. Вона — евристика комунікації. Ідея в тому, щоб спростити розмову, зробити її більш ефективною через апеляцію до спільних асоціативних ядер, які всі розуміють без додаткового пояснення. Проте ці апеляти неминуче облипають нюансами значень із середовища, яке до них вдається. Ми засвоюємо мову тут і тепер, а не з огляду на попередні несвідомі зміни семантики. Тому подібні поняття схильні швидко наповнюватись нереальними сенсами, на які ми, ніби китайська кімната, видаємо історично і соціально правильні реакції.
Джерело: Інститут масової інформації
Допоможімо Дорі знайти росіян
Попри значну кількість мемів, що повсякчас функціонують у дискурсі щодо гіпотетичних «хороших» (у значенні «не токсичних для співпраці») росіян, принаймні одне питання заведено розглядати детально і критично: хто є росіянином? Де проходить межа нашого іншого у цій війні?
Леґіон «Свобода Росії» як бойовий підрозділ з російських військових у ЗСУ часто фігурує як типовий аргумент на користь того, що ми можемо трактувати й трактуємо певних окремо взятих росіян як союзників. Надійну та інтуїтивну конотацію дозволяє вибудовувати якраз поняття «культурного фронту». Воно, хоч би й формально, допускає і легітимізує подібні паралелі, попри те що інструментарій учасників та способи впливу у цих двох сферах гранично неподібні. Самоідентифікація людини, що знаходиться на передовій, хоча має значення для самої людини, насправді не репрезентує її як сторону конфлікту. Важливо те, чиїх наказів вона слухає, чиї бойові завдання виконує. «За кого воює». У цій війні з обох сторін є представники численних народів, зокрема українців і росіян. Одначе в культурному житті, що складається не з фізичної боротьби з ворогом, кожен з нас індивідуально презентує свою спільноту.
Фото: Легіон “Свобода Росії”
Окрім того, які погляди поділяє людина, важить те, в якому іміджі вона функціонує.
Скільки б умовний автор не жив у Швейцарії, аж до набуття громадянства, на культурних подіях він однаково представлений як Russian, а отже, є токсичним для діалогу. Українці не можуть бути союзниками з росіянами на культурному полі, принаймні доки триває війна. Такі взаємодії формують образ діалогу там, де предметний діалог неможливий.
Критика влади, зрештою, не ставить нас поза спільнотою — серед адвокатів табу на культурну співпрацю з росіянами вистачає людей, які перебувають в жорсткій опозиції до влади, державної чи місцевої. Чи робить це їх/нас не-українцями, чи віднімає в нас нашу ідентичність? Чи означає критика дій влади, що ми не поділяємо відповідальности за власну державу? Здається, це і є та перверсивна демократія, у якій обранці можуть сказати: «Я не ваш депутат, бо ви за мене не голосували». Ми не можемо відмовити критикам помилок влади у праві називатися українцями, але надто легко визнаємо за такими росіянами право не бути росіянами. Навіть якщо вони самі заперечують це словом чи вчинком.
Життя за кордоном взагалі не розриває зв’язку з рідним контекстом. Юрій Тарнавський ціле життя живе у Сполучених Штатах, деякі його книжки виходять одразу англійською, але при цьому не існує жодного сумніву в тому, що він український письменник. Навіть якби він критикував дії української влади, він однаково залишався б українцем і, як такий, мав би право бути частиною нашої самопрезентації за кордоном. Так само й наш екземпляр у цьому тексті, Шишкін, незалежно від країни проживання — російський письменник. Чи, кажучи точніше, «русский писатель».
На жаль, українська мова не має слова, смисли якого збігалися б зі смислами російського слова «русский». Хоч саме воно є маркером імперського трактування Росії як сукупности підкорених народів, котрі повинні/зобов’язані/приречені жити в єдиній державі, «русском государстве». Саме цей маркер є для нас токсичним. Не лише любов до України, а й ставлення до питань самовизначення Татарстану, Башкортостану, Ічкерії та численних інших окупованих земель, з яких Росія висотує ресурси для нових загарбницьких воєн. Важить опонування не Путіну, а ідеологічній та політичній парадигмі, яка породжує чи не всі війни, які веде Росія за останні століття. Надалі епітет «російський» я вживатиму як смислово тотожний слову «русский».
Питання презентації важливе, бо від нього залежить, з яких саме позицій особа веде розмову. Російський письменник не може не бути культурним представником Росії. Російський музичний виконавець не може не бути культурним представником Росії. Хочуть вони того чи ні, а починають вони будь-яку свою присутність у публічному просторі з того самого, що й Росія. А Росія починає з позиції імперії, з позиції штучної, століттями підживлюваної наративної вищости; зрештою, з позиції пригноблювача. Росія (і, відповідно, кожен, хто її представляє) не може і не повинна мати права голосу в поточних розмовах про Україну на міжнародній арені.
Ми не можемо бути друзями перед світовою спільнотою, тому що наші, як представників відповідних спільнот, погляди на війну не є рівноцінними. І тим паче вони не можуть бути рівноцінно почутими в середовищі, яке теж оперує мемами російської культури, на популяризацію яких імперія ніколи не шкодувала ресурсів.
Попри те, що Білорусь у цій війні поводиться як союзник Росії, діалог із білорусами, видається, можливий — і саме на цій підставі. Нас із ними від росіян відрізняє спільність досвіду. Ми разом можемо виступати з позиції пригноблених, але хіба до певної межі. Сучасні історичні перипетії та підступ Білорусі ігнорувати неможливо, проте вони все ще не скасовують спільні місця, які українці та білоруси можуть обговорювати на рівних. Навіть більше, голоси білорусів тут точно так само важливі — вони репрезентують спільноту, якій «не вдалося» позбутися зовнішнього управління, на відміну від українців. У випадку з росіянами таких спільних місць просто не існує. Що саме росіяни можуть розповісти нам про нас, чи й про себе, що нам було б варто почути?
Культурний фронт як мем
Якщо ми спробуємо дати чесне (і словниково коректне) визначення тому, чим займаються культурні діячі, які не взяли до рук зброю, тобто чим буквально є те, що подекуди заведено називати «культурним фронтом», у нас виявиться приблизно два поняття: «культурне цивільне життя» і «культурне волонтерство».
У першому йдеться про людей, які популяризують і/або адвокатують Україну на міжнародній арені. Оскільки ми говоримо про українських культурних діячів, вони робили це й раніше. Репрезентація дорівнює популяризації. Звісно, зараз для такого просування (у позитивному сенсі) є значно ширше вікно можливостей, але воно відчинилось завдяки реальним перемогам військових на фізичному фронті та завдяки політичній дипломатії. Через військові здобутки значно зросло зацікавлення Україною та українським, а наша сукупна діяльність дозволяє по-різному вдовольняти це зацікавлення.
Культурне волонтерство — це і збір коштів в тилу через проведення кампаній та благодійних подій, і безпосереднє волонтерство: комунікація, пошук, закупівля чи пошиття необхідних речей, перевезення автівок, робота з тимчасовими переселенцями тощо.
Визнавати ці виміри — не означає знецінювати їх. Просування на міжнародній арені нам так само необхідне, як і закупівля медикаментів чи збір коштів на техніку. Проте досвід жодного з таких способів діяльности не тотожний досвіду на передовій. Робота на фізичному фронті, кажуть, вкрай марудна і методична.
Фронт — це оборона позицій, знешкодження ворога і контрнаступ. І це теж видовищні меми, за якими лежить реальність, у яку ми насправді не занурені. Досвід, якого ми не маємо.
Не маємо зокрема тому, що участь у бойових діях — це радикальний, неможливий у цивільному житті вихід за межі зони комфорту. Це вимушене перебування у дискомфортних умовах, яке ти мусиш прийняти задля того, щоби втримати чи поліпшити свою позицію. Якщо культурний фронт — це фронт, було б логічно чекати від нього саме такої поведінки. Витіснення Росії з міжнародних майданчиків, поки триває війна. Не лише Росії сучасної, а й Росії як культурної спадщини, невідрефлексованої в більшості світу системи координат, яка породила цю війну і зробила її можливою. Це просування української культури в ізоляції від російських мемів, як власний голос, — необхідність власного, неспотвореного голосу під час загарбницької війни проти нас пропонуємо прийняти як аксіому.
Культурна спільнота, мабуть, найвільніша з усіх, без жодного універсального авторитета і зверхника. Але якщо ми не можемо у потрібний та відповідальний момент, коли цього вимагає спільна справа, консолідуватись і не йти натомість на конфлікт одне з одним — нащо ми? Яка взагалі наша роль у цій війні, якщо ми навіть на розмову про консолідацію не здатні, зайняті натомість генеруванням аргументів, чому наш метод добору придатних для співпраці росіян — правильний і має право на життя?
Підкреслює це постійний страх здатися Європі та світові «біснуватими», надто нетерпимими.
Стати саїдівськими «емоційними орієнталами», зачепити раціоналізацію стереотипно-раціональної Європи. Страх порушити нормальність останніх десятиліть, коли і присутність росіян, і навіть зазирання їм до рота у пов’язаних з Україною питаннями були нейтральними і нормальними. Це страх порушити статус кво. В реальному житті його давно порушила війна, але культурній сфері непогано вдавалось війну ігнорувати, коли це було потрібно. Це страх принести з собою в публічний дискурс «цивілізованої Європи» ту стигму війни, що останні роки лежала на ветеранській літературі, за якою слова ветеранів про завдання і методи української культури ігнорували.
Це страх визнати, що війна травмує, що ми на неї реагуємо в реальному часі. Страх визнати, що війна порушує зону комфорту і перетворює деякі речі на триґери.
І щоб уникнути триґерів — треба усунути причину, а не повторювати травмованим людям, що ця травма їм на користь.
Це знаний ще зі старого світу наратив: Європа (Окцидент, Колективний Захід) визначає себе через протиставлення з іншим, з Орієнтом. Інший, наповнений протилежними рисами, він визначається через те, чим свій не є. Власне, Саїд чудово описав ту динаміку, з якою ми зараз стикаємося: у Європі начебто цінуються раціональність та прагматичність, натомість Орієнт — емоційний. Ці колоніальні меми, на відміну від так само колоніального іміджу «малоросів», ми чомусь радо беремо близько до серця. Хоч і цей підхід є частиною російського впливу — Росія-бо ніколи не сахалась власної орієнтальности і радо вибудовувала образ «дикого іншого», і для нас також: палацокультурний козак у шароварах, горілочка з салом, гуляємо, егегей, широка співоча українська душа тощо разом творили як наш образ всередині імперії, так і репресивну планку, яка змушує нас ковтати свої почуття при контакті із Заходом. Ми засвоєно соромимось емоційного, бо це те, що Росія намагалась подати нам як власний принизливий стереотип. Але пригноблене завжди емоційне.
Доволі часто лунає нагадування — мовляв, ви не розумієте, тут за кордоном все зовсім по-іншому, інші правила, інше життя, потрібно розуміти європейців та їхню незануреність у наші контексти; нам доводиться йти на поступки, бо їм, європейцям, неможливо пояснити, що нашу країну заливає кров’ю, тому було б нерозумно і цинічно ігнорувати, що з цього приводу скажуть росіяни, які контролювали дискурс останні століття. Що за полювання на відьом — відмовлятися від контактів з людиною лише через те, що вона є носієм культури колишнього гегемона, який веде проти нас загарбницьку війну? Що ці прибиті лиш не понавигадують.
Безумовно, це правда. Недалекі люде сидять собі в Україні та й не уявляють, що за кордоном усе по-інакшому. І щоб пройнятися співчуттям до цієї культурної прірви, либонь, треба просто деякий час побути у мирній країні без повітряних тривог та поспілкуватися з людьми, рідні та друзі яких не гинули від російської зброї. Послухати, чому, на їхню думку, нам необхідно вести діалог із колишнім гегемоном про те, ким ми є. Чому саме держава, що веде загарбницьку війну, так легко просуває свою ж культурну парадигму на світовій арені. І чому саме ми просто не в тому становищі, щоб вимагати змін.
Деякі міжнародні інституції поводяться так, ніби не є політичними суб’єктами. Люди, які мали б бути максималістами й оптимістами щодо впливу культури на світ, у цьому конкретному випадку опускають руки та вдають, що присутність Росії на міжнародних майданчиках як рівноправної сторони — це просто об’єктивна реальність. Це те, як працює світ, а вони нічого не годні змінити. Хоч саме діячі та дослідники культури як ніхто розуміють її вплив на соціум — не через інженіринґ людських душ, а саме через меми, базові іміджі, що заміняють репрезентацію. В одній зі своїх лекцій Діана Клочко розповідає про те, як російське мистецтво сформувало псевдоісторіографію. Власне, мем Павліка Морозова є прикладом такого перетворення. Прості іміджі здатні ретроспективно створювати ідеї та події, яких доти не існувало. Меми здатні змінювати реальність для їхніх носіїв. І це ще одна причина поводитись так, ніби культурний фронт бодай чимось нагадує справжній і вимагає від нас відстоювати свої позиції.
Звісно, краще не висловлювати незгоду з неприйнятним, аби не справити враження недостатньо цивілізованого, недостатньо толерантного, стереотипного східного європейця. Вітаю нас з інтерналізацією іміджу істеричного (у психоаналітичному сенсі) іншого, представника чужого комунікативного простору, ще до того, як хтось спробував нам накинути такий імідж. З підходом «не буду робити водію маршрутки зауваження за гучну музику, а то ще викине мене з маршрутки», застосованим до нашої культурної політики.
А ви спробуйте.
Спробуйте випробувати свій авторитет у Європі. Спробуйте заявити, що з вами належить рахуватися точно так само, як з іншими. Спробуйте сказати, що вам не все одно. Спробуйте заявити собі та всім, що опиняєтесь на цих культурних подіях не з жалості та милості міжнародних культурних інституцій, а за власні заслуги. Спробуйте удати, що ви в європейській культурі не в гостях. Але ж коли ми почнемо казати, що нас не влаштовує співпраця з росіянами, то нас перестануть кликати на культурні події та про нас говоритимуть без нас? От наскільки глибоко сягає ваша меншовартість — аж до віри, що заклики до бойкоту росіян обернуться тим, що європейська культура бойкотуватиме українців? Як ви самі не вірите у власну вартість і самоцінність без Росії — чому би в неї мав повірити хтось інший? Багато з вас навіть не пробували. Не гримати дверима, а говорити, переконувати, наполягати, нагадувати, що намагатись імітувати паритетний діалог в умовах війни — цинізм і зневага щодо жертви. Чи ви, митці-бунтівники проти затурканого і совкового спілчанства, піонери прутнів і розкішниць української словесности, боїтесь епатажу? Облийтесь червоною фарбою і ляжте біля входу на подію, куди запрошено росіян. Хай спроба переступити через нас і наш спільний біль буде фізичним переступом. Та що там, зробіть хоч щось. Звісно, ми не можемо вимагати від усіх-превсіх українців бути патріотами за певним єдиним лекалом. Зрештою, в нашій історії були люди, які йшли на самоспалення, аби тільки пробити стіну мовчання на незручну тематику. Ніхто не може вимагати від іншого самоспалення.
Але можна вимагати від іншого принаймні єдности. Можна вимагати від тих, хто називає себе культурним фронтом, поводитись так, ніби в нас існує один-єдиний фронт, а не атомізовані групи за інтересами з власними найправильнішими судженнями. Можна вимагати домовитися про спільні орієнтири, у яких не буде винятків. Бо кожен виняток, який я роблю для «хорошого росіянина, з яким можна спілкуватись публічно» — це передовсім виняток, що я роблю для себе самого. Ставлю себе не просто поза суспільним договором, а навіть поза спробами його випрацювати. Орієнтири в часі війни доволі чіткі. Тому так, культурне життя — це також про визнання того, що в нас триває війна. Визнання експліцитне, виражене в діях. Це не продовження культурного мирного життя іншими методами.
Перед нами, на відміну від тих, хто на передовій, не стоїть дилема «присяга чи самозбереження». Ми, особливо за кордоном, взагалі не надто загрожені завдяки ЗСУ. І ми нікому не присягали. Але війна існує в житті кожного, хто вважає себе українцем. Вона змінює життя, і багато речей, які ми могли дозволити собі раніше, стали небажаними чи шкідливими. Щонайменше, доки триває війна.
Ми маємо підлаштуватися під нетривіальну ситуацію. Але культурна сфера у найширшому сенсі слова за сім місяців повномасштабного вторгнення досі цього не зробила. Ми не припинили бути кашею розрізнених індивідів.
Всупереч правилам написання полемічних текстів, завершимо запитанням: чи хотіли б ви, щоб люди на реальному фронті ставилися до своєї роботи так само відповідально, як і ми, сукупно самозараховані до «фронту» культурного?
