Недержавні мистецькі простори у Франківську виникають, є відносно популярними (чи ні), але з часом закриваються. Галереї чи виставкові зали мають свою аудиторію, яка рідко змінюється — якісно чи кількісно.
Нині, під час повномасштабної війни, тутешні культурні діячі та інституції здобувають нові можливості. Міста підсилені новими жителями, а для культурних ініціатив є шанси отримати підтримку з-за кордону. Та чи мають вони спроможність на нове коло розвитку? Чи давні виклики недостатньої сталості та стратегічної непевності є таки сильнішими?
Ярема Стецик працює в кількох іпостасях — як художник, дизайнер, музикант та викладач — однак рідко обмежується рамками фізичного простору. Для мистецьких акцій йому достатньо коридору «Промприладу» чи вулиць Франківська.
Анатолій Звіжинський належить до покоління «Імпрези», очолював Центр сучасного мистецтва в 2013-2016 роках (який став першим муніципальним ЦСМ в Україні), мав кураторську роботу в кількох незалежних галерейних просторах та є давнім адвокатом ідеї Музею сучасного мистецтва у Франківську.
Альона переїхала у Франківськ шість років тому та встигла за цей час заснувати галерею «Асортиментна кімната», постійну програму мистецьких резиденцій в Хаті-Майстерні та медіа й архів про мистецтво post impreza.
У всіх трьох — різна культура осмислення франківського контексту та означення проблем: Ярема хвалить, Анатолій іронізує, Альона критикує напряму. Тому їхня розмова майже завжди є несинхронною, але часом несинхронною — в цікавому ключі.
Анатолій Звіжинський: Навіть не знав, що після виставки «Каліграфія» у приміщенні навпроти [майстерні Яреми Стецика], яке використовувалося як галерейний простір, цей проєкт триває. Хтось коментує, хтось просто виставляє там фотографії — без жодних пояснень.
Ярема Стецик: Ця галерея комфортна мені й моїй майстерні. Коли тут була «Асортиментна кімната», змінювалися виставки, було цікаво. Та як «Асортиментна» виїхала, з’явилась коротка пауза. Стало трохи сумно. Я в цей час зробив два проєкти, зайшов інтерактив. Але почала працювати галерея «Детектор», і я знову повернувся до своєї діяльності. Потім і «Детектор» виїхав.
Після початку великої війни галерея була зачинена для відвідування. Я зрозумів: хотілося б, аби хтось туди зайшов, виставив свої роботи. Ми побачили, що будь-який арт — корисний для нас самих. З того часу тут вже відбулося шість проєктів. Очікуємо, що хтось візьметься за великий Центр сучасного мистецтва (у проєкті «Промприлад.Реновація» заплановане відкриття Центру сучасного мистецтва, проте ані очільника, ані стратегії наразі не оголосили. У 2021 році «Тепле Місто» анонсували Лілію Гоголь як артдиректорку ЦСМ — прим. ред.) і як мікромодель буде використовувати й цю галерею та коридорний простір. Тут вхід відкритий. І виставки є як «вишукані», так і не дуже.
Франківськ має багато галерейних місць, куди новій людині важко зайти, навіть, якщо вона — на відстані одного метра. Аби відвідувач зайшов бодай в коридор цієї галереї, потрібно зробити крок, щось йому сказати. Нова людина просто проходить повз.
Звіжинський: На дев’ятому місяці є відчуття постмайданного відкату інституцій. Відбуваються дурниці навколо Довженко-Центру, УКФ трохи оживає, але невідомо, чи буде це на користь культурі. Франківський драмтеатр — єдиний, хто продовжує «котитися». А музеї, здається, залишилися на відчіп. Коли Олексій Борисов запропонував подарувати колекції Художнього музею свою роботу, це зустріли в багнети. Тоді, коли вони мали б створювати архіви, цифрувати…
[Яремо], тобі стало нудно і ти вирішив оживити простір?
Стецик: Є коридор, не обладнаний під галерею. Поки мені дозволяють вийти з майстерні в коридор, то я собі «газую».
Ресурси — другорядне. Насамперед — персони, які би мали опікуватися тут артнапрямком, аби наповнити цю середину змістом. Доки таких немає, щось роблю як волонтер. Якби платив там оренду, то б робив це професійніше і, найімовірніше, когось би найняв.
Звіжинський: Альоно, нині така активність «Асортиментної кімнати», «Іншої Освіти» пов’язана з тим, що зараз з’явилися гроші, чи є якась затребуваність і ви користуєтеся моментом?
Альона Каравай: Коли «Асортиментна кімната» була тут, в галереї пілотного поверху «Промприлад.Реновація», ми орендували простір і робили все професійно, але за свої гроші — як волонтери. Та ж історія з галереєю «Детектор». Обидва оператори пішли, бо тут (від проєкту «Промприлад. Реновація» — прим. ред.) не було підтримки.
Перші роки в нас були про те, що ми вкладали саме в цей проєкт ресурси, а вже на третій все стало працювати за ефектом накопичення.
Зараз усі культурні інституції здобули більшу увагу, особливо за кордоном. Великою ціною, на жаль.
Людей зацікавило, що тут відбувається. При цьому нам важливо фільтрувати: і те, що показуємо тут, і те, що привозимо за кордон. Не хочеться, щоб на наші виставки дивились лише, бо нас жаліють. І так, ресурсів стало більше, але вони прийшли вслід за діяльністю, накопичувально.
Ярема об’єднує людей навколо мистецтва, спільної культурної діяльності. І в нього це добре вдається.
Звіжинський: Чому тоді його послуги не мають попиту в державних інституцій, якщо він викликає такий інтерес у публіки? Це законодавство не пластичне?
Альона: Законодавство у сфері культури обмежено стосується незалежних установ, тих, хто не є державною установою. Це не секрет. Якби було соціальне чи культурне замовлення, як от, коли місто замовляє комусь мурал, тоді — так.
Стецик: Місто вже замовляло «Пенсію» разів п’ять. Для мене це — перемога.
Альона: Цей ком’юніті-арт потрібний, де треба об’єднувати людей. Те, що робить Ярема, буде необхідним для арттерапії, аби працювати з травмою. Але якщо інституція («Промприлад. Реновація» — прим. ред.) заявляє, що робить Центр сучасного мистецтва, то треба фільтрувати діяльність, потрібний кураторський підхід, бо це — робота з певними колекціями, напрямками. Усе залежить від того, чого хочеш. Вважаю, що це місце не розуміє, чого воно хоче.
Одне й інше (кураторський фільтр та інклюзивний ком’юніті-арт — прим. ред.) є цінним, ці підходи не треба протиставляти, неможливо порівнювати. Вони працюють для різних цілей. Тут, на «Промприладі», були як люди та інституції, які працюють з кураторським підходом, так і люди та інституції, які працюють з ком’юніті-артом, але наразі нічого не приживається надовго.
Звіжинський: Може, це риси цього міста — йому неможливо насадити ці традиції, якщо згадувати «Імпрезу», Porto Franko чи «Перкалабу». Навіть приватні ініціативи все одно є нестабільними. Наприклад, музей Корсаків у Луцьку, хоч яким би був великим і класним, зупинить свою діяльність, щойно у них закінчиться там бізнес. На «Промприладі», як пояснював Юрій Филюк, все не має залежати від одного інвестора…
Стецик: Але час спливає, а простір тут поки лише на стадії стін та вікон.
Альона: Місто — це люди. І є люди, які на своєму місці й місту з ними пощастило. Але є й інші.
Гадаю, зараз в ЗСУ більше людей на своєму місці, ніж — в Міністерстві культури.
Мінкультури мало б розуміти свою стратегічну роль, підтримувати проєкти, УКФ, культурну дипломатію, а не жувати соплі та все віддавати іншим. Це залежить від людей, які там стоять. Так само й у Франківську все залежить від людей, які ухвалюють рішення. І ці рішення часом бувають незрозумілими.
Звіжинський: Зараз невеликий вал мистецтва поїхав у Європу і навіть вже виходить трохи далі за її межі. Коли дивишся, що туди везуть, то виглядає ніби везуть те, що виходить: показувати, презентувати як країну, культуру, мистецтво і досягнення… Але і не може бути уніфікованого органу, який би видавав мандат.
Стецик: Напевно, це добре, що я можу вивезти своє, ти — своє, а Марцінків — щось своє. А там, вже на тому боці, це прийматимуть, й шаровари будуть окремо… В будь-якій країні ти знайдеш якісь шаровари. І в кожній країні управління культури щось таке робить.
Повну версію розмови можна знайти тут.
