Цей матеріал — вибрані уривки зі стенограми розмов учасників франківської мистецької резиденції «Робоча кімната». Ці розмови є суто робочими записами, які не планувались як окремий матеріал. Але минуло кілька місяців і ми вирішили ними поділитись, аби поглянути на них з дистанції часу.

Ця стенограма була перекладена німецькою та надрукована на стінах виставки «Робочі кімнати» в музеї Folkwang (Есен).

27.03

Саша Курмаз: Я роблю колажі. А ще мені подобається дивитись на вбиті тіла російських солдатів. Хочу робити колажі з цими максимально зруйнованими тілами, і мене це лякає. Дивний етап. Цікаво, коли є частина тіла, але незрозуміло — чия вона.

Нікіта Кадан: Чи має ця частина тіла національну приналежність?

***

Катя Алійник: За декілька місяців до війни я почала працювати над роботами, пов’язаними з ґрунтом, корінням. У мене лишилась родина в Луганську, яка під час активних бомбардувань багато часу проводила на городі.

Город — це остання зона контролю, остання земля, яку можна контролювати.

Робота на городі [відчувається] як слабкі жести спротиву. Але зараз, навпаки, є сильні жести спротиву від українців.

Маша Леоненко: [Я роблю] кулі з хліба. Військові кулі для «калаша» з хліба. Бо хліб закінчувався швидко, повсюди. Минулим геноцидом був Голодомор, цей — війна. 

***

Нікіта Кадан: Цікаво, як поняття ресентименту працює в розрізі війни. Зараз конотації змінюються: ресентимент — як безсилля жертв — може стати інструментом звільнення.

Яся Хоменко: В який період нашої історії не було відчуття жертви? У нас постійний вайб нескорення та спротиву, який не має кінця. Коли не було гніту та риторики «ми колись переможемо»?

Нікіта Кадан: Річ у тім, що таке — «наша країна», та хто такі — «ми»? Де починаємось «ми»? І наскільки можна вибудовувати системи лінійної спадковості?

Яся Хоменко: Це суб’єктивно. Для кожного по-різному.

Нікіта Кадан: Якщо уявити, що суб’єктність вибудовується зараз. І тоді її зв’язки з минулим треба, навпаки, мінімізувати.

Яся Хоменко: Мінімізувати зв’язки з минулим, щоб отримати вільне майбутнє. Зараз я багато звертаю увагу на випадки, коли зв’язки з минулим не дають можливості бути в моменті тут і зараз.

***

Нікіта Кадан: Куди спрямовується критика сьогодні? Критику в бік ворога не беремо до уваги, її не треба розбирати.

Аня Потьомкіна: Як критика може працювати на підсилення, а не навпаки?

Нікіта Кадан: [Варто] зосередитись на тонших рівнях досвіду, які неможливо транслювати через інші канали. Можливо, варто аналізувати індивідуальні стани. Не «ми», а «я». [Говорити] про вплив колективного механізму на індивідуальну чутливість.

***

Нікіта Кадан: Є питання про мистецтво та практичну діяльність. Практична діяльність під час війни (волонтерство чи територіальна оборона) є потрібними та створюють зону безсумнівності. Тут практика створює поняття «ми». Людина є проукраїнською на рівні практичних дій. 

Ті, хто спостерігачі, роблять акцент на символах, щоб показати свою належність до «ми». А мистецтво — яку позицію ми займаємо щодо цих символів та маркерів? Ми маємо подавати сигнали «ми тут, ми свої»? Чи ми —  самі собою?

Аня Потьомкіна: Мистецтво все одно займає позицію дистанції.

Нікіта Кадан: Дистанція до знаків народу, який бореться — це цинічна дистанція?

Леся Хоменко: Мені здається, критичним є, як мінімум, додавати ці маркери. Вважаю показовою кібервійну. Для мене це — великий досвід, [який] виносить за рамки особистого. З другого боку, це, навпаки, робить практику вельми особистою, бо функціонує через смартфони. Цікаво, що цифрова реальність стала дуже критичною ще під час ковіду, а зараз підсилилась. Наприклад, я до війни працювала з зображеннями солдатів, зараз їх фотографувати заборонено.

***

Леся Хоменко: Я думаю, що чутливість не має бути в опозиції. Вона може бути елементом роботи, а на неї може нашаровуватись аналіз.

Катя Алійник: Я, коли починала у вересні свою серію робіт, про війну думала як про затяжну хворобу.

Леся Хоменко: Якщо це хвороба, то можна подумати про методи лікування: таблетками чи операцією.

Катя Алійник: Я думаю, що мистецтво — не лікувальне, я радше міркувала про спостереження.

Леся Хоменко: Якщо ти діагностуєш хворобу — це одне, але якщо ти говориш через метафору рослин — то це вже пропозиція лікування.

7.04

Леся Хоменко: Після Бучі я опинилась в такій ситуації, що ненавиджу росіян. Ця дегуманізація, про яку ми розмовляли на першій зустрічі, потребує якоїсь класифікації. Це вже лють чи ще громадянська позиція? Яких росіян ненавидіти, а яких — ні?

Що таке «росіянин» взагалі? Хто ми в цій дегуманізації та як ми дегуманізуємо? Як деконструювати ненависть до росіян (та росіян як конструкт) через мистецьку практику?

Тексти тригерять більше, ніж картинки та візуальні образи. Текстові описи тортур впливають більше, ніж зображення звільнених від страждань тіл. Тіла — умиротворені, тексти не дають миру.

***

Нікіта Кадан: Як боротися за автентичність свого досвіду, якщо другий бік ставить все під сумнів та віддзеркалює реальну катастрофу фейками? Як не ретравматизуватись, постійно проговорюючи автентичність катастрофи? Бо якщо ретравматизуватись, то що з цим робити?

22.04

Саша Курмаз: Захоплююсь художниками, які продукують велику кількість робіт, але мені чомусь це не вдається. Думаю, що художній твір — це комунікація назовні. Має бути альтернатива журналістиці. Це потрібно робити. У мене наразі запитання: як це робити?

9.05

Маша Леоненко: Я — останній місяць за кордоном, і люди щиро дивуються, що повертаюсь в Україну. І ось цей момент готовності перебувати там, де небезпечно — думаю, цим керує потреба перебувати там, де тобі важливо бути персонально.

*** 

Леся Хоменко: А якщо позиціювати, що мистецтво — це доказ війни?

Нікіта Кадан: Мистецтво, навіть коли має справу зі свідченням, перетворює його на щось інше.

Ярема Малащук: Цих доказів насправді так багато, що, можливо, мистецтво може запропонувати «доказ» нового ґатунку?

Нікіта Кадан: Можливо, справа в поверненні чутливості? Можна знаходити інші кути, з яких ще не дивилися.

Я думаю про різні докази та те, як впливає Україна на західних партнерів. Потрібні були фото з Бучі та цифри кількості вбитих дітей, аби вплинути на Захід.

Це все дуже емоційні моменти, а не сухий фактаж. Цієї чутливої інформації так багато, вона множиться, і чутливість ніби втрачається. Зараз я дивлюсь на трупи і не думаю про «вічне».

19.05

Леся Хоменко: Я не розумію цієї поетики життя під кулями. Я б не хотіла, щоб наша риторика була про це. В Харкові винесло стіну в будинку, а людина заклеїла її поліетиленом і живе далі.

Ярема Малащук: От коли там прослідковується ця ніжність в історіях, то мене це дуже тригерить. Прослідковується така поетизація небезпеки. А це така хитка дорога. 

Можливо, це і позитивний пофігізм у нашому випадку. Додає сміливості. Жінка, яка сипала насіння в кишені, не запихає квіти в дула, як в 70-х, а сподівається на мир вже після смерті.