Колонка засновниці post impreza та галереї «Асортиментна кімната» Альони Каравай про (вже колишню) кураторку цієї галереї Анну Потьомкіну та її роль у розвитку мистецького середовища Івано-Франківська.
Жовтневий вечір, бабине літо, нереалістично красивий захід сонця. Зараз 2019 рік, ми — семеро жінок — стоїмо біля закинутого актового залу франківського Ліспромкомбінату. Я дістаю телефон, щоб зафіксувати цей момент. Аби пізніше довести, іншим та насамперед собі, що це відбувалось. Це було зі мною, і це сталось саме в Івано-Франківську.
Того вечора відкривалась виставка та перформанс під спільною назвою «Позор», що тривали лише кілька годин. Спродюсувала проєкт Кріс Войтків, кураторкою виставки була Аня Потьомкіна. Де-факто «Позор» був камінаутом двох франківських мисткинь, підтриманим спільнотою. Але якщо подивитись ширше, «Позор» був жестом емансипації цілої групи молодих жінок — різного походження, різних гендерних ідентичностей та різних сексуальних вподобань — які воліли одного: проживати своє життя без сорому. Значну частину того вечора я провела біля входу: пильнувала, чи не являться на подію ті, хто чомусь думають, що мають право перервати цей жест. Ці люди не з’явились. Жест емансипації відбувся. Він був коротким та красивим, як багато чого в цьому місті. Нетривалим та ніжним. Одномоментним та неконфліктним.
Зараз, коли я запитую Аню Потьомкіну про її улюблений кураторський проєкт за ці чотири з половиною роки в «Асортиментній кімнаті», вона називає саме «Позор». Тоді я згадую, як ще в 2016-му Євген Самборський в розмові з Лілею Гоголь сказав, що в Івано-Франківську панує «дух відстороненості, непотрібності, неможливості комунікації, безвиході й сорому». Згадую, як внутрішньо боролась з цією фразою, бо не могла її зрозуміти, не могла накласти на мій тоді ще дуже нетривалий досвід Франківська. Тепер — можу.
Анна Потьомкіна на відкритті “Позору”
Аня Потьомкіна народилась в Миколаєві, навчалась мистецтвознавству у Львові та Познані, а шість років тому переїхала в Івано-Франківськ. Свою магістерську роботу Аня писала про «Імпрезу», пізніше почала знімати серію документальних інтерв’ю з учасниками бієнале. Ця робота так і залишилась незавершеною. Аня каже, що не з усіма героями вдалось налагодити робочий контакт та уникнути надмірної грайливості. «Імпреза» — багато в чому карнавал, а карнавал не визнає особистих меж людей.
З Анею ми познайомились у 2018 році, коли вона стала спочатку адміністраторкою, а потім кураторкою та керівницею «Асортиментної кімнати». Все було тривіально: відкрита вакансія та рутинна співбесіда в галасливому Urban Space 100. Наступні чотири з половиною роки багато навчили і Аню, і мене, що таке «галерея сучасного мистецтва в провінційному місті». Це було схоже на довгу прогулянку густим карпатським лісом без карти, крізь день та ніч, де ми то бродили колами, то неочікувано виходили на полонину з неймовірним панорамним видом. Разом блукалось добре.
Цієї осені Аня вирішила взяти паузу від безперервного інституційного кураторства, менеджменту та від Франківська, аби поглянути назад та зрозуміти, де її «вперед». В цей момент я (вкотре) подумала, що наступні кілька років будуть особливо самотніми у Франківську, що це місто гостро відчуватиме відсутність багатьох людей. В тому числі — багатьох жінок, які формували художній процес: не завжди видимо, часто через надзусилля та overproduction.
Кураторська турбота
Другим проєктом «Асортиментної кімнати» (та першим кураторським проєктом Ані) стала виставка «Жінки про жінок».
«Живучи у спільноті, ми завжди шукаємо власних саморепрезентацій, враховуючи погляди на нас навколишніх людей, формуємо свій образ на вимогу соціальних норм, або ж — усупереч їм. Тому автопортрет може стати своєрідним дзеркалом драматичних і болючих стосунків нашого “я” зі світом», — написала Аня в своєму кураторському тексті. Драма не змусила на себе чекати. В тексті цієї явно феміністичної виставки не було ані слова про фемінізм, але на горизонті швидко виникли ті, хто хотів перервати цей жест. У фейсбук-події виставки з’явилося кілька недвозначних погроз. Ми відреагували холоднокровно: не дискутували, а подали заяву в поліцію. На цьому небажаний інтерес до події завершився.
Відкриття виставки “Жінки про жінок”
Для виставки Аня знайшла дев’ять автопортретів франківських (і не тільки) художниць, включаючи один анонімний. Так ми познайомились з місцевими художницями — Кріс Войтків, Марічкою Русінкевич, Анею Черніковою, Юлею Русило, Діаною Ярош (тоді Пернеровською), Хельгою Малаховською, Ольгою Кукуш, Христиною Пищ. І хоча виставка містила роботи та лекції ще кількох художниць та дослідниць з інших міст України, центр уваги та фокус кураторського погляду Потьомкіної залишився — й цього разу, й всі наступні — на франківських художницях.
На цій виставці ніби склалась формула кураторської роботи Ані, яку вона використовуватиме наступні роки в «Асортиментній»: тяглість зв’язків, турбота про стосунки та поступова побудова довіри з мисткинями, найчастіше саме з художницями, близькими Ані за віком та за естетичними вподобаннями, часто — на початку своєї практики. Це таке кураторство, як про нього говорив Тіберій Сільваші в своєму тексті для «Де кураторство»: «Художників просто треба було разом зібрати, бо вони не знали одне одного. Створити атмосферу гуртожитку, ситуацію колективної роботи, в якій почне народжуватись щось очікувано нове, інше, що висіло в повітрі неоформленим та невимовленим».
Пізніше Аня зробить перші персональні виставки для Юлії Русило та Марічки Русінкевич, відтак Ольга Кукуш перехопить у Ані естафету керуванням «Асортиментною кімнатою». А ще саме під час роботи над виставкою «Жінки про жінок» познайомились Кріс Войтків та Марічка Русінкевич, аби вже за пару місяців долучитись до колективного виставкового проєкту «Плід», роком пізніше спільно створити той самий «Позор» та довірити цей проєкт Ані.
Аня часто працювала поза стінами «Асортиментної»: до повномасштабного вторгнення — у промзонах Івано-Франківська, а після — в європейських галереях та музеях. Тоді місце ставало то ще одним художником, то ще однією дійовою особою виставки. Часто цей досвід був виснажливим, не завжди хотілось його повторювати, але це багато чому навчало.
Александра Кроліковська згадує про одну з таких виставок: «Особливо мені запам’ятався виставковий простір на старому радянському заводі Пресмаш, який обладнали для нашої відеоінсталяції “Video 8 Poetry. Details of the Great Work” в рамках фестивалю електронної музики Detali_зація. Напевно, то була найнесподіваніша аудиторія з усіх, що я мала протягом всієї своєї практики. В мистецькому світі практично не буває гарантій і страховок, але з Анею було спокійно і комфортно. Потрібен девайс для відцифрування відеокасет — замовили заздалегідь. Потрібно попрацювати вночі в галереї — без проблем. Ми починали співпрацю в 2019 році, і тоді мені саме такого підходу не вистачало: коли кураторка наче будує мости між тобою, твоїм проєктом, контекстом і глядачем».
Александра Кроліковська та Анна Потьомкіна
Окрема особлива лінія Аніної кураторської роботи — це перші персональні виставки для місцевих художниць. Часом я запитувала себе: чи не надто схожий та надто близький досвід зустрічався в цих кураторсько-художніх тандемах? Чи не надто добре та надто без дистанції Аня розуміє прагнення молодих художниць, які — як і вона — артикулюють своє право на спосіб творіння, який є емансипацією без виборювання, емансипацією без надриву, емансипацією як статус кво? В 2020-му це були «Людино-години» Юлії Русило та «Want to know a secret» Олесі Саєнко. В 2021-му Аня курувала виставку «Only enemy» Насті Весни та виставку без назви Марічки Русінкевич. Всі чотири події відбувались в одному просторі — в пофарбованій у темно-сірий невеликій кімнаті, явно не створеній для виставок та великого скупчення людей.
Всі чотири виставки були дуже різними. Статична Юлія Русило, яка заколисує своєю холодною естетикою. Іронічна Олеся Саєнко, у якої кожна серія перетворюється на сторітелінг (до речі, про іншу таку серію нещодавно писала post impreza). Виразна та нуарна Настя Весна, яка оприявнює своїх (і не тільки) демонів. Марічка Русінкевич, фантазія якої вражає все сильніше, чим більше ти приглядаєшся до деталей її графіки. Але було й те, що об’єднувало ці виставки: спокій та обережність роботи з художнім матеріалом, що межує з кураторською ніжністю. Аня не перевантажує експозицію, дає простору дихати та, здається, намагається курувати невидимо, аби жодним чином не вплинути на художнє висловлювання, аби не домішати до виставки себе. Це — радше «заспокоєне мирне співіснування», а не «складний орнамент конфлікту між висловлюваннями куратора та художника», про який говорить Нікіта Кадан (також в «Де кураторство»).
Олеся Саєнко так розказує про цей досвід: «Кураторський стиль Ані теплий та комфортний. Власне, я показувала мій проєкт Ані, щоб отримати конструктивну критику, а вона натомість прокоментувала, що це готова серія, яку вона бачить у стінах “Асортиментої”. Аня підштовхує експериментувати з різними медіа та не обмежує чимось одним. Наприклад, себе я сприймала як суто фотографку, а Аня запропонувала використати у виставці мій дитячий блокнот як артефакт. З цього часу я почала ширше мислити про форму своїх робіт: не лише як принт, а і як про певні інсталяції, об’єкти».
Кадр з відкриття виставки Олесі Саєнко
До речі, про прискіпливість до експозиції. В місті, в якому на відкритті трієнале картини можуть повісити щільно в два ряди, а потім ще доставити кілька на підлозі, часом складно знайти мотивацію, аби прискіпливо ставитись до просторового планування експозиції. Складно знайти причину, аби переживати, що кураторський текст наклеєний на плівку, а не на оракал. Але Аня переймалась, а я — разом з нею. Художниця та кураторка Катя Бучацька, яка кілька разів співпрацювала з Анею на резиденціях та виставках, розказує про цю уважність до деталей:
«Ми знаходимось у Folkwang музеї в Ессені. В одному з залів чекає на відкриття змонтована чергова виставка резиденції “Робоча кімната”. Ми — Аня Потьомкіна, Катя Алейник, Маша Леоненко, Саша Курмаз — погоджуємося, що це найбільш вдала експозиція з усіх. Кількість текстів і роботи приголомшують нас, відкидають назад у час цих розмов. Але є і помилка: світла проєктора не вистачає, і одна проєкція з відеороботою — тьмяна. В музеї не знайшлось проєктора, який би підходив, і цей Аня привезла з попередньої виставки у Берліні.
В нас ще є час перед відкриттям і ми розходимось по музею та дивимось тимчасову виставку експресіоністів. Я опиняюсь в залі Паули Модерзон-Беккер. Дивлюся по черзі роботи і не можу відійти від цих автопортретів. Також я знаходжу тут Аню, яка стоїть і плаче. Знаю, що Аня писала про потрібний проєктор заздалегідь, про те, як він має розкриватися і якої сили бути. І що коли його не знайшли, вона привезла у коробці свій, але це приміщення світліше, й успішний берлінський досвід не спрацьовує. Аня каже, що вона погана кураторка, що через неї все пропало. Що найгірше, що могло статися, сталося, тепер роботу не можна нормально подивитися. Я розділяю відчай, фотографую її, ми говоримо про те, що після відкриття ми вирішимо це питання, що має стати краще. Я люблю цей момент і Аню».
Фото Каті Бучацької
Турбота, багато турботи про зв’язки лежить в основі кураторської (та менеджерської) практики Ані. Як це часто буває, наш основний професійний інструмент може бути двосічним мечем. Той, хто надає турботу іншим, не завжди отримує її у відповідь. Той, хто створює простір для висловлення іншого, не завжди говорить сам. Той, хто створює спільноту, часто стає тим, хто першим її покидає.
«Дорослішанню перешкоджають дві речі — сім’я та спільнота», — пише сумно та справедливо одна з моїх колись улюблених книжок про горизонтальні структури. Спільнота створена для консенсусу, її структура не витримує чесної критики або радикально інших дій від тих, до кого «прилипла» певна роль. Треба стати собою поза спільнотою, треба почути власний голос поза колективним висловлюванням. Аби вирости та ствердитись в нових межах, треба атомізуватись. Аби мати право на справедливу критику, треба стати автономним (або ж одиноким). Аби зробити щось радикально інше, варто вибирати простори диссенсусу, а не гармонії. Франківські (навколо)мистецькі спільноти — не єдиний, але наочний приклад цього. Це місто вміє приваблювати дієвців, митців та інноваторів на обмежений період передишки та переживання досвіду спільності, але не має звички витримування справжньої різності, аби затримати їх надовго. І так, наступні кілька років будуть особливо самотніми у Франківську. І так, я в цьому місті вже відчуваю (та відчуватиму все більше) відсутність багатьох інших.
Альона і Анна. Фото: Кріс Войтків
Між можливостями і автономіями
«Куратор мусить йти назустріч можливостям. Натомість художник, навіть якщо час від часу звертається до практики кураторства, завжди може повернутись на територію своєї автономії», — каже вже кілька разів цитована тут книга «Де кураторство». Несправедливо невідомим фактом є те, що Аня Потьомкіна — художниця. Вона працює з живописом та з відео, багато уваги приділяє тілесним практикам. Її відеороботи показували на франківських рейвах, їх включав в підбірки франківського відеоарту художник та куратор Анатолій Звіжинський. Анатолій неодноразово запитував, коли чекати на нові роботи. Аня завжди відповідала, що коли так багато проєктів з іншими митцями, власна художня практика відходить на другий план.
Час це змінити. Час поставити на паузу (виставки) інших та все, що робилось досі, час поставити на паузу це місто. Час перенести фокус уваги та кураторський погляд — на себе.
Головне фото: Олена Ангелова
