У межах антифестивалю «Містичні читання» Ольга Деркачова та Володимир Єшкілєв обговорювали блиск і жебротність станіславівських монстрів, а post impreza коротко занотувала головне.

Ми будемо говорити про блиск і жебротність станіславівських монстрів. Якщо загалом йдеться про монстрів, чудовиськ, то раніше вони були в ранзі сакрального, таємничого; були містилищем і сублімацією людських страхів. Їх поважали та сприймали з острахом. Домовитися з монстром можна, але це буде складно. Тож «традиційні» монстри не асоціювалися з жебротністю. Але зараз — сучасні монстри. 

Що таке монстр і що таке монстр в сучасній культурі?

Під «монстрами» ми розуміємо не когось з всесвіту Marvel. Монстри — це все, що не потрапляє у наші вузькі шаблони нормальності.

Фактично це про інакшість? 

Так, інакшість. Те, що виламується з шаблонів; що викликає страх або упередження.

Раніше люди співіснували з цим світом більш органічно.

Вони себе не протиставляли світу, а намагались домовитись з ним.

Причому це було в традиційному просторі: у будинках жили домові духи і були мов члени родини. Їм ставили свічечку, лишали символічну їжу. Вони були ритуалізовані. 

Джоан Роулінг це свого часу максималізувала, але у кожному пристойному будинку ХІХ століття жили певні духи та предки, змальовані на портретах. А зараз мешкаємо в багатоквартирних будинках, і підвали функціонують як сховища.

Тобто навіть тут це уявлення, де може мешкати той інший, вже знівельоване.

(…)

Потвори, почвари, поторочі, нечисть — це просто згущення темряви, які приходять смоктати з нас енергію і кров. Монстри хочуть з нами нормально співіснувати. 

(…)

Те, що ми зайшли в гіпермодерн, думаю, ні в кого не викликає сумнівів. Яке твоє розуміння сучасної епохи: що таке гіпермодерн, чому ми в нього таки зайшли, попри все, і якими є монстри в контексті гіпермодерну?

Сучасна епоха визначається певними параметрами, яких не було раніше. Сучасна епоха — це епоха наскрізної комунікації. Ми знаємо соціальні мережі. І в цих соціальних мережах інші правила комунікації, ніж були 30 чи 40 років тому, в епоху постмодерну.

У соцмережі заходить величезна кількість людей з руйнівними намірами — неосвічених; психічно неврівноважених; людей під впливом різних деструктивних сект або конспірологів; які споживають те, що називається ІПСО. Ці люди під впливом цих факторів створюють нову тривожну атмосферу ненависті до успіху, до інтелекту, до всього, що ходить за межі шаблонного сірого буття. Ці люди ненавидять все яскраве, незвичне, успішне. І нападають на це все. Вони формують оцей гіпермодерн. Гіпермодерн — це ситуація, в якій є прискорений час, де немає терплячості і всі хочуть все одразу. Це час тотальної недовіри. Якщо, наприклад, в класичному модерні було сподівання на майбутнє, була мета, хай ілюзорна, зараз настрої інші. Зараз ця комунікація в соцмережах формує майбутнє як темряву, як безвихідь. Бо більшість людей, які перебувають у соціальних мережах, є носіями шаблонного мислення. А в шаблонному мисленні все хороше — в минулому. Це ресентиментали.

В цій ситуації тривожно й монстрам, тому що вони відчувають загальну тривожність. Вони також питають: а що, все так погано? Навіть від людей не йде нормальної енергії, щоб її спожити. 

У нас у Франківську все було, як в Європі: наприклад, у нас спалили відьму в кінці XVIII століття, — як в кожному «порядному» європейському місті. У нас є власний вампір.

Нещодавно у мене сформувалось бачення ще одного нашого монстра. Ще у 1980-ті роки, пам’ятаю, майже щороку тодішній франківський воєнком мене відправляв обстежуватися в лікарню на Матейка. Я лежав в тому терапевтичному корпусі, і старожили розповідали про привида лікарні на Матейка. Це стара будівля, зведена ще за польських часів коштом мецената вірменського походження.

Цей монстр виглядав, як старенький, згорблений дідок у лікарняні піжамі. Вважається, що лежав у лікарні старий дід, у дуже поганому стані. Прийшов лікар, запитав його, як він себе почуває. Він сказав: погано, дуже пітнію. І лікар відповів: то дуже добре, що ви пітнієте! А дід попросив натомість нову піжаму, бо ця вже вся мокра. Лікар пообіцяв, а дід тієї ночі помер. І, як наслідок, лишився в лікарні, й тепер щоночі шукає піжаму. 

Це класика привидів: він з’являється, коли перед смертю померлого не виконують його побажання. Це такий спітнілий привид лікарні. 

(…)

А якщо брати нових монстрів? І взагалі, чим новітні монстри відрізняються?

Думаю, що ці монстри живуть десь у фейсбуці.

Очікую, що якийсь монстр з’явиться зі світу блогерів. Очікую якоїсь істоти, чорного блогера. 

Ходить, мучиться, не може зняти сторі.

Набридає іншим блогерам.

Просить, аби вони познімали сторі для нього.

(…)

Окрім того, не варто збувати, що територія франківської громади суттєво збільшилася. Ми тепер можемо говорити про станіславських монстрів, виходячи з привидів села Іваниківка. Вони вже наші, рідні, франківські. Пам’ятаю, свого часу з колегою полювали під селом Іваниківка, і ми бачили там істот — можливо, мутованих зайців, які ненавидять людство; можливо, чупакабр. 

Мені головне, щоб не почалася, не дай Боже, війна між старими міськими монстрами і «зайдами» з цих сіл. Плюс виникають нові райони, які, з естетичного погляду, монстри мали б полюбити. Взагалі наші забудовники працюють над тим, щоб побільшало таких локацій. 

(…)

Наскільки літературний Франківськ користується історією монстрів, створює свої легенди? 

Не дуже, тому що літературний Франківськ переважно ще архаїчний. І тому він вважає, що література про монстрів — це якась не така література, не такого ґатунку. Хоча в ХХІ столітті вже немає ієрархії літературних текстів. Але у нас ще не всі це усвідомили. Вони думають, що гостросоціальна драма — це буде щось вагоміше, ніж фентезі. Насправді фентезі на сьогодні вагоміше: читав статтю Олега Покальчука, який згадує Бодріяра та його полеміку з Гейзингером про те, що змінився простір реальності. Зараз реальність зміщена.

Іноді симулякри є більшою реальністю, ніж сама реальність.

Немає вже такого чіткого розмежування між правдою і фейком, між фантазією і наявністю базової реальності.

Сидячи тут, ми абсолютно вільні уявити, що місця, які здаються порожніми, зайняті безтілесними сутностями. Якщо хтось скаже, що це безпідставна фантазія, то можемо тільки посміхнутися на це, тому що світ — це на 95% безпідставна фантазія нашого мозку.

(…)

Чи є пієтет перед монстрами? Бо страх лишається страхом, він є частково основою людського буття.

Треба трошки відійти від нашої головної теми. Така річ, як повага, змінює свою наповненість, сутність ще з часів руйнування класичного світу під час Першої світової війни. Вже не живемо в світі, де повага є цінністю. Якщо, наприклад, подивимося на сучасні університетські ліві рухи, там висять банери, на яких написано, що повага породжує нерівність. Сучасна ліва настанова, яка домінує в інтелектуальному університетському середовищі, свідчить, що будь-яка ситуація поваги є неціннісною.

Це каже інтелектуальна еліта, і маємо ці речі враховувати. Тобто, зараз є не повага, а визнання компетентності. Зрозуміло, що цей критерій не можемо застосовувати до монстрів. Тому в цьому разі на перший план виходить вже не повага, не пієтет, а толерантність до цих монстрів. Ми їх толеруємо, а поважати — це вже архаїка. 

(…)

У Франківську це дуже мало хто усвідомлює. У нас й далі це повага до того, повага до сього. Яка повага до монстрів? Ми толерантні до них, і хочемо, щоб вони були толерантні до нас. І тоді ми з ними будемо дружньо, весело і продуктивно співіснувати.

Виходить, що ми тепер диктуємо умови існування монстра, а не вони нам?

Ми їх завжди диктували.

Ми завжди їм диктували умови нашого існування, тому що ми тут, нас багато, ми активні тощо. А вони — нещасні й безтілесні. Ми матеріальні, ми диктуємо. Вони — нематеріальні. 

Тому, коли кажемо про привида в піжамі, він не викликає страху, він радше викликає бажання принести йому піжаму, щоб заспокоїти.

У мене так само є. Ми співчуваємо.

Вже немає цього страху, який був раніше. Але страх в людині є. У що зараз трансформувався страх? Чого боїться людина сучасно, якщо вона не боїться монстрів?

Багато чого. Тим більше, живемо під час війни.

Чи не було простіше боятися монстрів, з якими можна було домовитись? 

Ми живемо в епоху психоаналітиків та психіатрів, вони нас спрямували, що маємо боятися того, що живе всередині нас.

Це монстр? 

Так. Всередині кожного з нас є темрява. Її або більше, або менше. Якщо ця темрява збільшиться, це буде достатній простір для того, щоб там замешкав цілий монстр.

Блискучий чи жебротний?

Як кому повезе. 

Ми вже розуміємо, що найзліший наш ворог — всередині нас. Не можна давати цій темряві волю, тому що ця темрява може спричинити страшні речі. Так само, як ця війна: вона спочатку існувала як темрява в головах певних людей, а тепер вона матеріалізувалась — як ракети й бомби. Тому нам треба боротися з темрявою. Напевно, це досягнення нашого століття — розуміємо, де криється простір справжніх монстрів.

Фізично темрява — це наслідок темряви, що є в головах і всередині нас?

Так. 

Раніше цю темряву відносили на рахунок монстрів зовнішніх. Людина перекидувала власну темряву на них. Хоча вони не настільки небезпечні для нас, як те, що живе всередині. Усвідомлення цього — великий розумовий переворот в нашому житті.

(…)

Хороша література допомагає нам боротися з темрявою, яка сидить серед нас. Всі види мистецтва допомагають. Це якраз ідеальна зброя у боротьбі зі злом. Людина, яка займається мистецтвом, не піде там когось різати або вбивати. Краще напише про те, як вбивати чи різати.

(…)

Станіславівські монстри — це більше про блиск чи про жебротність?

Ближче до жебротності. Бо, як і все провінційне, вони упосліджені.

Чи винні митці, що вони близькі до жебротності?

По-перше, митці завжди винні. З іншого боку, ситуація провинності теж архаїчна. Як і повага, зрештою. А хто винен у цьому світі? Розберімося. Завжди можна перевести стрілки і знайти якогось умовно винного. Хтось знайде винними митців. Митці скажуть, що не вони винні, а життя таке. А життя скаже: а хто нас придумав?

Власне, до чого веду мову, що ми винні, що ми не створили належний культ. Щоб це було більш про блиск.

Можу у власне виправдання сказати, що намагався це зробити.