З цим героєм я зустрілась у символічному для нас обох місці. Приміщення колишнього худграфу — тепер Педагогічного інституту ПНУ — своїх випускників не відпускає. Надворі — типовий грудневий дощ. Заходжу в alma mater (ці слова викувані на її віконних ґратах), аби домовитись з охороною. Та все вже зроблено, тому що цей митець нехарактерно пунктуальний і прийшов раніше. Про це вже йшлось на post impreza — в репортажі з його перформенса «Comprehensio. Осмислення» за участі скрипаля Романа Рося. 

Пані з прохідної з повагою та навіть певним пієтетом запитала, чи чоловік, який із нею домовлявся, є художником. О, так — це Юрій Боринець. У 2008-му він розпочав свою виставкову дільність, а я мала перше з ним інтерв’ю. Тож у нас — 15-річний ювілей, який вирішили відзначити свіжою розмовою в холодній актовій залі ексхудграфу й екс-екс-екс…борделю (про це теж йшлось на post impreza).

Так давно не була тут! А ти заходиш? 

Та я тут теж не був уже 100 років…

А чому? Не тягне? 

У підвал заходив, до майстерні, там є кузні. А худграф забрали — і вже не тягне. 

Пропала alma mater. Нема куди піти, щоб зустрітись. У вас є зустрічі випускників?

Були пару разів. 

А хто в тебе серед відомих однокурсників? 

Ярема Стецик. І дружина. 

Елеонора. Рідкісне ім’я. 

Ми на худграфі познайомились — і уже 30 років разом. У цій авдиторії разом сиділи, лекції слухали. Співали в хорі. Я — басом. 

Але ж ти музичний — іще й грав на духових! 

У нас був духовий оркестр у школі, я грав на альті. Ще й на параді маршував Калушем.

Дружина — з Франківська? 

Ні, з Надвірної. Вчителька малювання в художній школі. 

Теж там викладаєш?

Уже ні. Поменшало дітей, а в мене було мало годин, от і потрапив під скорочення.

Тобі подобалось? Це ж твій прямий фах — ми всі вчителі малювання.

Так. Рік попрацював. Трішки школу «висадив» своїм неординарним підходом. У мене класно було! Учні казали, що це найкрутіші уроки. Насправді нічого складного не було, просто підходив індивідуально до дітей, щоб вони розкручували якісь свої «штучки». Все.

Фото зі сторінки Юрія Боринця.

А те, що зараз малюєш у фейсбуці, ти ж викладаєш оці яскраві лінії та плями… 

Це ґаджетове малювання. Цифрове. От фоткаю, наприклад, дерев’яну підлогу, заходжу в фоторедактор, беру фломастер — і замальовую фон. Такі композиції роблю. 

Достатньо систематично.

Так, почав робити пару років тому. Це, в принципі, все те саме, що й картини, різниці немає. Що там, що тут — теж свої ідеї показую, чи вміння, чи рух якийсь свій. Коротше, сліди. 

Ти береш яскраві чисті кольори. Відтінками не зловживаєш.

Та можу мішати, але я такий трохи мінімаліст, мені більше так заходить. Поки що так. 

А коли ти став таким мінімалістом? Учився в художній школі? 

Ні. 

Чому ж вирішив раптом на худграф?

У випускному класі подругу спитав, куди вона вступає. Вона каже: «На художній факультет у Франківську». О, є таке?! Ну й вступив — у 1992-му. 

Без підготовки?

Ходив до вчителя. 

(Юрій завершує малювати в телефоні) О, є робота! Чому вона дуже кльова? По-перше, швидко зробилася. По-друге, вона під твоїм впливом — і це вже наша спільна реакція. Можеш бачити тут різні штучки. Знаєш, це може бути все. Зараз у фейсбук закину. Підписую «Ел.23». Всі питають, що це означає? «Електро» — бо це електронна робота. «23» — 2023-й рік. Опублікувати — і воно в ефірі, вже працює.

Як художник — я відбувся сьогодні. 

Робота «Ел.23».

Тобі таке потрібно на щодень? 

Узагалі не щодня. Просто дуже ретельно досліджував процеси творення художником, а потім подальшої долі його творчості — підготовчу й виставкову роботу галерей, експозиціонування. Де все це зараз? Ось тут, [в телефоні]: і твоя творчість, і показ, і авдиторія. 

Тобі так підходить?

Це краще. Вище. Якість і швидкість. 

Ти дуже швидкий. Помітила це з перформансу, який ти зробив на фінісажі виставки «Поки не пізно — бийся головою об лід!» в «Асортиментній кімнаті». Так легко, швидко, ненав’язливо: бац! — і відбулося. Хтось би заморочувався, довго думав, чи готовий.

Це у творчості може так виглядати. У житті я такий, що думаю довго. Не все так легко, як виглядає збоку. Думаю, як і в кожного, є певні труднощі. 

Чи є в тебе вони з асиміляцією до франківського, чи навіть станиславівського мистецького середовища? Хтось у ньому приживається, хтось ні. Ти ж не з Франківська, народився в Калуші. Давно живеш у Надвірній.

Так, вже 23 роки. 

«Прикарпатський художник» — таке визначення тобі, мабуть, найбільше підходить. Але наскільки тобі комфортно серед івано-франківських митців? Є тут свої протистояння, є заздрість, наче й конкуренція. Ти, мені видається, такий лояльний до усього цього, начебто дивишся на це все збоку. 

Так і є. Для мене це — історичний процес і водночас особистий. Коли починав працювати в сучасному мистецтві, то, по суті, вчився.

На мій погляд, усі ці люди — Звіжинський, Панчишин, Яновський, Фурдіяк, Яремак — були такими «ого!»-чуваками. Але минув час, і ти з ними вже перетинаєшся. Ще пізніше — і вже співіснуєш з ними. Той авторитет начебто пройшов через тебе. Як можу дивитися на це все? Не бачу в цьому конкуренції, бо роблю тільки свою роботу. Просто приємно, що зміг влитися в спілкування з цими людьми. Бо це непросто, насправді.

Не кожен приживається?

Навіть не те, що приживається… У нас дуже багато було розмов, дискусій. І люди прислухаються до моєї точки зору, так само я слухаю їх. Немає особливих складнощів. 

Ти взяв участь у проєкті мистецьких діалогів між поколіннями «Поки не пізно — бийся головою об лід!» з Антоном Боринцем (первісток Юрія Антоновича, названий на честь дідуся). Деколи з рідними людьми значно складніше співпрацювати, ніж із чужими. У вас із ним, до речі, було найбільше експозиційного простору в «Асортиментній»: все приміщення колишньої книгозбірні віддали під твої полотна, скульптури, перформанси та виступ Антона. Враження від співпраці з сином?

Вона вже не перша, було кілька спільних акцій і раніше. Цього разу ідея не моя. Мені запропонувала її кураторка Зоряна Козак — чомусь вона це побачила саме як «діалог із сином».

Фото: Олеся Саєнко

А в тебе він є? У повсякденні й творчості? 

Трохи дистанціююсь, віддаляюсь від дітей, які виросли. Саме Антон цього й навчив. Спершу мав на нього власні плани. Та в якийсь момент, років п’ять тому (коли йому було 18), побачив, що все буде зовсім по-іншому. Хоча це й рідна людина, але він незалежний. Як творець також. 

Антон — музикант (гурт Zlypni), але також займається світлом. А мої певні очікування — лише мої. Хоча від цього на душі було не дуже затишно. Та потім це прийняв. Незалежну людину. Він живе самостійно, дає собі раду. В нас із ним нормальні стосунки. Коли є потреба, допомагаємо один одному. Він дуже добре влився у франківське творче середовище, має тут хорошу комунікацію. Це — його. 

Фото: Тарас Теліщак

Відпустив. А раніше, виходить, очікував, що він продовжить твою роботу?

Трохи сподівався на династію, коли починав будувати сім’ю. У мене класичні погляди на родину.

У твоїй раніше не було творчих людей? 

Щось не чув. 

А скільки в тебе дітей?

П’ятеро. Антон — найстарший. Ще Аліса — 21 рік донечці. Вона з 14-літнього віку вчить дітей хіп-хопу. Сину Іллі — 16. І ще дві дівчинки, їм буде 7 і 9 років. 

А ти маєш якесь гуцульське коріння?

Тато з Рожнятівського району, село Вербівка. Маму він здалека сюди привіз, у Калуш. Родина інженерів: я біля кульманів із дитинства крутився. Дуже комфортно почувався й призвичаївся: потягся до креслярства, малювання та мольбертів. Останніх наразі для творчості вже не потребую.

Ми нещодавно згадували про мандри. Маєш зараз перевагу: ти «виїзний». Тому тебе відправляють на виставки за кордон, куди ніхто з учасників-чоловіків, окрім тебе, завітати не може. 

Так, але у Європі поки бував лише двічі. Зокрема на бієнале сучасного мистецтва в Дрездені. Там були представлені близько п’ятнадцяти художників з України. Мої, як спершу планувалось, дві роботи переросли в експозиційну стіну — живопис дуже добре прийняли. 

До речі, в мене є німецьке коріння: батькова мама, моя бабця, мала дівоче прізвище Траплє (і тут згадується інсталяція Юри у візуальній програмі Porto Franko 2018 року «Цуґцванґ», німецькою Zugzwang, від zug — «хід» i zwang — «примус до здійснення ходу»; а також його цьогорічна акція «Коси́в» у німецькій кірсі в Горохолині). Проте є певний мовний бар’єр. А для мене найважливішим є саме спілкування. 

То нечасті подорожі — через нього? 

І через сімейні обставини. Коли в тебе велика сім’я, розпорядок дня такий, що іноді й подумати ніколи. 

Який у тебе наразі розпорядок дня?

Зранку везу дівчат у школу, потім приїжджаю і можу спати пів дня (сміється). Під час сну й думаю, що ж таке зробити. 

Насправді в мене рутина цілий сезон: вже 20 років займаюсь надмогильними пам’ятниками. 

Чому взявся за таку справу?

Бо малювати — то одне, це робив і роблю далі. Хата-майстерня в мене є. Та треба було годувати сім’ю. Спочатку було якось так, ніяково. Але люблю свою роботу. 

Крім звичайних надмогильних пам’ятників, ти ж деколи робиш і креативні?

Так, скульптури часом бувають дуже навіть сучасні.

Можеш себе проявити. 

Неординарні речі можна створювати, увічнюючи митців, — зробив такі Парфьону й Іллі Калюкіну. А також художникові Михайлу Стецику, батькові Яреми. Вони нестандартні. Хоча більшість людей замовляють консервативні.

А ти вивчав «історію мистецтва» галицьких некрополів? Адже на сільських цвинтарях іноді можна побачити справжні шедеври.

Так, дуже багато де бував і роздивлявся.

Це ж окрема культура.

Тепер це сприймаю більше як роботу. 

Як ремесло?

Там є майстерність, це ж відповідальні речі. Потрібні специфічні вміння, навички — і в інженерії, і певні складні виконавчі моменти трапляються. Як у кожній роботі: є нюанси, і теж усе життя вчишся. 

Є в цьому ремеслі місце творчості? Попри консервативність людей, звісно. Чи виконуєш їхні побажання? 

Здебільшого так, виконую побажання. Бо якщо творчість… От є той «веселий» цвинтар у Румунії, де такі написи цікаві, — це круто. Та це була дуже харизматична, сильна людина, що могла впливати й таку подачу робити. Так, це класно! Не маю такої сили — переконувати людей. 

Мені видається, що твоя сила — в порозумінні. 

Стараюся. У творчості більше собі дозволяю пошук індивідуального, цікавого.

Фото: Тарас Теліщак

А як прийшов до сучасного мистецтва? Потрапляєш на худграф, починаєш вивчати класику образотворчого мистецтва… 

Сучасне мистецтво і є класикою, насправді. Просто в процесі, коли малюєш пейзаж або портрет, тебе сама технологія роботи, її закономірності приводять до цілком очікуваних результатів. У певний момент творення композиції починаєш шукати щось своє. Це своє і так є, звісно, твій рух важливий. Це такий момент ментальний, цей рух: зачепився за нього і… відкинув композицію.

В основі творчості — життя. А воно, своєю чергою, є постійним відсіканням чогось. Як у скульптурі — відсікання зайвого. Так от, моє завдання — максимально наблизитися у творчості до життя. 

З живописом усе те саме — це процес, ти відсікаєш щось від класичного. Коли починаєш це робити, в тебе все спрощується: у формах, кольорах, навіть кількості мазків пензлем. А потім настає момент відкидання самої форми. Розумієш?

І що залишається?

Ти залишаєшся — в кількох мазках. Або штрихах. Чи у плямі.

Тоді й починаєш шукати, саме в цьому моменті: що, де, як взяти, який колір. Це дуже цікаво. Цей процес історично вже давно пройдений. Пройшов його повторно, для себе.

Це звільнення від чогось — і від пошуку. Розумієш, що художник не може зобразити реальність. Він не здатен це зробити. Наблизитись до неї — так, можливо. Але завжди є якась певна бутафорія й обман. Тоді шукаєш щось глибше і суттєвіше, важливе і якісне. 

На сьогодні найкращі роботи — ця, щойно створена в смартфоні, і та трубочка, з якою ми зробили перформанс (на фінісажі проєкту «Поки не пізно — бийся головою об лід!» Юрій із глядачами намагались видобути звук із дерев’яної подоби сопілки, що насправді музінструментом не є).

Що тобі дає перформативне мистецтво? 

Бачу в цьому якість і багато можливостей щось продемонструвати, не вкладаючи в це дуже суттєвий матеріальний ресурс. Є він чи ні — немає значення. Це артистичний момент. Художник — це артист (artist). У картині є твоя майстерність. А в перформансі — безпосередня присутність артиста. 

Потребуєш такого виявлення себе? Кайфуєш у цьому процесі?

Можливо. Мені цього багато не треба, дуже маленькими дозами. Але, напевно, потреба є.

А слідкуєш за театральним мистецтвом? Перформативне перегукується з ним? 

За театром не слідкую, але думаю, що дуже перегукується. Просто не можемо порівнювати їх, це різні речі. На мою думку, перформанс правдивіше показує життя. Хоча в момент виконання заздалегідь опрацьованої, підготованої й прорепетируваної ролі актор також вмикає перформативну практику, що саме в ту мить відлунює глядачам особливими, ніколи знову не повторюваними нотками. Але це інше. Взяти все, щоб зробити краплинку, та в тій краплинці буде все — ось це і є сучасне мистецтво. 

У тебе є якісь взірці в мистецтві? Можливо, перформери чи живописці?

Перформерів немає, тому що почав індивідуально практикувати. Звичайно ж, розумів і бачив, що є. Та я ще дуже «сирий» перформансист — небагато їх зробив. 

А живопис, ця дорога, йдучи якою, постійно доводиться щось відкидати, щось удосконалювати, на ній з тобою поруч одразу з’являються творчі — роботи чи люди. Коли починаєш робити щось трохи інше, воно діє на тебе як проявник. Вже краще бачиш, як і з ким тобі по дорозі. Орієнтирів немає. Хоча бачу, на якому напрямку перебуваю — не в контексті локального мистецтва, а світової культури.

Шукаю якість. Але в якийсь момент і вона віддаляється, як і все решта. Якщо якість — це конструкція, то мій творчий метод у тому, щоби сьогодні її розглядати як важливу, а наступного разу залишити її далеко позаду. Як було і з формою. Тільки творчість підкаже, якими надалі будуть пріоритети та що тобі досліджувати. 

Фото: Юрій Бакай

А звідки така близькість до дерева? Візьмемо цю ж «сопілку» дерев’яну, яку тобі в «подарок» (на інструменті, що не звучить, і який їздить з Юрою в машині, є такий напис) передали. Багато дерева у тебе в скульптурі.

Це матеріал, який є біля нас. Не скажу, що такий аж дуже близький з ним. Хоча у мене дерев’яна хата, яку теж сам частково збудував, — запрошую в гості.

Ти дуже гостинний — кураторок проєкту «Поки не пізно — бийся головою об лід!», чула, теж запрошував. Тебе не бентежать соцмережеві закиди про «феміністок», з якими маєш співпрацю?

Ні, абсолютно. Думаю, та співпраця й спілкування, які в нас склалися, дуже навіть нормальні. 

Але чи є таке: твої бажання, думки чи робота важливіші?

Раніше таке було, але в родині. Молодший був і нахабніший. «Калуський стайл» — чоловік-домінант. Але з роками дружина свої позиції відстояла. Вона має рацію. Зараз раджусь, намагаюсь домовлятися, навіть якщо це займає чимало часу, щоб усе зійшлося. 

Якщо в тебе побутував такий формат у родині, то як у такому разі співіснуєш із феміністками від творчості? Жінкам доводиться нерідко доводити домінантним (навіть кількісно) чоловікам у мистецтві, що вони прагнуть не зверхності — як стосовно себе, так і, зі свого боку, у відповідь — а рівності.

Ну, почекай, у нас в сім’ї, наприклад, усі рівні… 

Це вже зараз. Але спершу дружина приймала твої правила гри? 

Приймала, так. І якби не цей тривалий досвід у шлюбі, може б і у творчому житті був не таким. А в роботі це — природний відбір. Лише роботою можеш показати, чого вартий, незалежно від статі. Коли домінантна у співпраці жінка — значить, вона може собі це дозволити. 

А ти можеш їй це дозволити?

Можливо, я черствий, але не відчуваю, щоб це якимось чином мене зачіпало. Поважаю людей за їхню працю. «Асортиментна» працює з сучасним мистецтвом дуже продуктивно — це рівень. Як художник, міг про таке тільки мріяти: тобою опікуються й беруть на себе все, що можливо, щоб ти міг присвятити більше часу й сили творчості, мав якомога більше бажання викладатися, не зберігаючи ресурс на щось, що менш важливе. Це величезна праця! До чого тут феміністичні ярлики? Ми всі вчимося, всі щось досліджуємо. В цьому процесі немає місця конкуренції. 

Ти просто знайшов свою нішу. І це класно. А ще мене захоплює твоє вміння дуже гідно приймати все, що довкола.

Не все, дещо стараюсь відкинути. Але так, я дуже уважний до процесів навколо мене. Це ключова, напевно, штука: треба бути дуже уважним.

Усе, що навколо тебе робиться, дуже важливе. Кожен нюанс. І стараюся — привчив себе до цього — помічати це. Ті речі, що здавались неважливими, саме вони, можливо, є найважливішими.

Головне фото: Ростислав Шпук