Ця виставка анонсувалась як така, що відбудеться в літній кухні надвірнянського будинку художника Юрія Боринця. Але простір розставив все по місцях інакше. Після того, як в ньому опинились всі долучені — Юра Боринець, Любомир Сікач та Ярослав Футимський — а також новостворені роботи, було ухвалено кураторське рішення вийти за стіни. У вільний простір.
Для експонування робіт обрали місце біля колишньої естакади мосту над Бистрицею Надвірнянською. Галявина на схилі гори прямо перед спуском до річки є вигідною точкою для огляду: видно річку знизу та острівець навпроти. Видно міст, звідки наближаються нові гості. Видно людей, які вже наблизились та приєднались до виставки. Галявина з кількох боків захищена деревами, які починають квітнути.
Перед тим, як розказати про виставку, важливо означити дійових осіб, які її створювали. Їх троє.
Юра Боринець (1975) — художник родом з Калуша, який живе та працює у Надвірній. Закінчив Інститут мистецтв Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, багато експонувався у Франківську та інших містах на заході України, менше — по той чи інший бік Карпат. Працює з живописом, скульптурою та перформансом. Працює вільно, часто використовує прикметник «абстрактний» — хоча його роботи предметні, природні та майже буквальні. В живописі акцентує на кольорі та б’є в очі контрастом: зелене та червоне, чорне та біле. Викладає дітям, вміє слухати та цінує сім’ю. На цей день в Надвірній ми всі ніби стаємо частиною його родини — Юрі важливо, щоб всіх було чути та щоб всім було добре.
Любомир Сікач (1981) — художник родом з Франківська, який живе та працює у Львові. Закінчив Вище художнє професійне училище у Франківську та кафедру скла Львівської національної академії мистецтв. Працює з малою платистою та (о)бережно очуднює побутові об’єкти. У 2012 році в одному з львівських гаражних кооперативів Любомир облаштував свою майстерню та гаражну галерею, яка проіснувала рік. Тоді спеціально винайняв гараж, щоб поновити художню практику після перерви та зробити свою персональну виставку з доробком останніх десяти років. Любомир жартує, що робить свої виставки раз на десять років та, мовляв, наступна має бути у 2032-му. Хоча це не зовсім так: в липні 2022 у львівській галереї Detenpyla відбулась його персональна виставка «Вжитися в бджолу», і в ній теж було багато поєднань скляного з залізним. В Надвірній Любомир тримається осторонь, багато споглядає, мало розмовляє.
Ярослав Футимський (1987) — художник родом з Понінки Хмельницької області, який живе та працює між Києвом та Львовом. Працює з ілюстраціями, графікою, живописом, інсталяціями. Більшість робіт Ярослава мають перформативний і поетичний характер, й тісно пов’язані з його способом життя — з місцями, де він буває та з людьми, яких зустрічає. У 2022 році на запрошення «Асортиментної кімнати» Ярослав став частіше навідуватись у Франківськ в ролі куратора-дослідника. З багатьох зустрічей та розмов народилися кілька задумів, один з яких — спільна виставка Юри Боринця та Любомира Сікача в Надвірній. Ярослав каже, що йому непросто дається директивна кураторська робота. Здається, в цій виставці він постає вже не як куратор, а як третій художник — художник-рамка, який балансує між висловлюваннями Юри та Любомира та пов’язує їх поетичним наративом.
Всі троє — різні за характером та способом висловлювання. Всі троє мають щось спільне у полі, яке можна було б означити прикметниками, схожими на «нонконформістське».
Повертаємось до Надвірної. Перше квітня, мінлива хмарність, гості прибувають хвилями. Юра, Ярослав та Любомир зустрічають першу групу біля дороги та проводять на галявину: Юра пропонує розказати про виставку, Ярослав — спочатку оглянути її самостійно.
Виставка складається з трьох об’єктів. Очі вихоплюють їх з ландшафту з різною швидкістю та впевненістю. Спочатку треба налаштувати оптику.
Видно перший об’єкт Любомира Сікача — триногу зі скляним об’єктом, яку дехто з відвідувачів вголос означає як «кристал». Потім видно річку та довгий острівець посередині. Чути, як шумить вода — Бистриця Надвірнянська сьогодні швидка та неспокійна. Видно молодий цвіт на дереві праворуч від триноги.
Стає видно деревʼяний об’єкт ліворуч від триноги — дві палі, посаджені на залізну арматуру. Вони зливаються з ландшафтом та, здається, стоять тут довго.
Хтось з відвідувачів вказує в бік острівця. Треба трохи напружити зір, щоб помітити там ще одну триногу зі скляним об’єктом. Разом з триногою на нашій галявині вона формує промінь — горизонтальний, дещо опущений вниз. Дерев’яний об’єкт наче формує промінь вертикальний, та запускає його в затягнуте хмарами небо.
Бистриця шелестить голосно й одноманітно, але голоси людей починають перекривати її звук. Ми відкорковуємо вино, а Ярослав розгортає свій червоний записник з текстом, який він написав до цієї виставки.
форми(ми)?
твір складається у форму мовлення?
чи є твір свідком/наслідком розпаду мови?
чи можуть асоціації розповідати про переживання?
чи описують асоціації прожите людиною?
у який спосіб матеріали, з котрих зроблено вислів, співвідносяться з ландшафтом?
як матеріал/тіло роботи доповнює пейзаж?
це форми(ми) взаємодії(дії)?
про що мистецтво периферії війни?
про що/кого твір без назви?
як тремтить матеріальність?
це ще sensacion melancolica?
перерва між повітряних тривог?
як виглядає сивина Любомира Сікача?
куди спрямований погляд Юрія Боринця?
форми?
Поза наміром Ярослава не давати інтерпретацій, ми чіпляємось за слова та починаємо говорити про оптику. Якою є оптика мистецтва на периферії війни? Якою вона має чи, точніше, могла б бути? Якою є індивідуальна оптика кожної та кожного з нас та чи впливає на неї те, що ми виходимо за стіни, у вільний простір? Чи починаємо ми бачити більше, або ж навпаки — бачимо й далі лише своє? Хтось вглядається в роботи, хтось порається біля імпровізованого столу з частуванням на трьох пласких шматках каміння, хтось йде оглянути простір навколо, хтось відкриває коньяк. Бистриця шелестить так само голосно, або, може, вже голосніше.
В якийсь момент помічаємо двох відвідувачок вже на острівці — вони роззулись, перейшли річку вбрід та оглядають триногу зі скляним об’єктом зблизька. В якийсь момент хтось йде купатись. Згодом в просторі з’являється ще одна хвиля людей — з барабаном, цимбалами та великим пакетом м’яких іграшок. Цимбали та барабани починають грати, блогери починають знімати, іграшки опиняються попереду одного з об’єктів — чи то як ще одна інсталяція, чи то як додаткова група глядачів. Коргі відвідувачки приймає одного з іграшкових собак за справжнього: реагує, гавкає, стрибає. Іграшка не відповідає, коргі гавкає голосніше. На дерев’яні палі накидають кожух, на триногу вдягають сонячні окуляри, на гілки дерев — ще кілька іграшок та кілька порожніх паперових стаканчиків. Бистриця пришвидшується, потік знизу стає агресивнішим. Простір наповнюється звуками, вони врізаються в нього та, здається, так само формують кілька концентрованих пучків звуку, як до того роботи створювали одна між одною кілька променів. Комусь з гостей стає некомфортно, а хтось — як риба у воді.
В вільному просторі поза стінами часом бачиш людей набагато ближче, ніж в умовно закритому.
Так само стрімко, як все стрімко сконцентрувалось, в якийсь момент настає полегшення. В просторі стає менше привнесених звуків та об’єктів, і ми знову підходимо до робіт. Ставимо на місце триногу зі скляним об’єктом, вирівнюючи її відносно до триноги на острівці. Оглядаємо дерев’яні палі вже без одягу. Фотографуємо побачене — але тепер вже по-іншому. Збираємо сміття, забираємо прикраси з дерев, ще не забираємо себе з простору.
Дивимось на річку та знову говоримо про те, як це — «налаштувати оптику». Як це — «вийти за стіни», залишати порожні простори та втримуватись від ущільнення. Та чи втримуватись. Ярослав показує на телефоні фото решти робіт, які були створені для цієї виставки, але які в останній момент вирішили не експонувати — не без сумнівів. Любомир виготовив більше скла, Юра хотів пофарбувати палі в біле, а в фінальному варіанті обмежились мінімалістичністю жесту. Або ж не так: вирішили дозволити собі показати менше, як і вирішили собі дозволити спочатку вийти за стіни галереї, потім — за стіни літньої кухні, а потім — до схилу біля часом тихої, часом бурхливої річки.
Вирішили залишити більше простору, який кожний може заповнити собою. Або ж нічим.
Вже пізніше, через два дні після відкриття, Ярослав Футимський напише такий поетичний підсумок:
простостаюча простота жесту
праця, що є оптикою (кришталь Сікача)
праця, що є контекстом (дерево Боринця)
замішані залишки оптики зустрічаються
з частинами чіткого контексту
місце зустрічі під горою ▻
ми — місце (це), місце зустрічі
тіло художника зустрічає реальність
художник танцює з повітряною тривогою
художник знаходить оптику
художник повертає матеріальність
P.S. Ділимось відеорепортажем Лариси Іроденко та рекомендуємо затриматись в блоці з коментарями.
Поетичний текст: Ярослав Футимський
Фото: Олеся Саєнко
