Марія Леоненко — мисткиня, дизайнерка, перформерка. До повномасштабного вторгнення жила та працювала в Києві. На початку березня Марія переїхала у Франківськ та стала активною частиною його мистецького середовища. Спочатку вона доєдналась до резиденції Асортиментної кімнати, створила і виставила там свою роботу. Пізніше Марію запросила зіграти головну роль у своїй виставі режисерка Соня Слюсаренко. Марія не грала в театрі до цього.

Це історія про те, як за два місяці репетицій їй вдалося вийти на сцену в Палаці Потоцьких та успішно зіграти дві вистави.

«Зимовий шлях» — вистава за мотивами однойменного музичного циклу Франца Шуберта. Це історія 40-річної жінки Віри, яка, повністю втративши зв’язок із собою та соціумом, втомлено розпочинає мандрівку через спогади дитинства, юності та дорослого життя, щоби дати собі відповідь на питання: «хто я така»? Провідницею на цьому шляху є сама Віра — правда, 20-річна.

У виставі використали відеоарт, електронну та класичну музику, живий вокал та дизайн світла. У постановці взяли участь два склади акторів, а також танцівники. Хореографію ставила Вікторія Скрипник, яка викладає балет для дорослих на курсі «Exploreyourbody» в Івано-Франківську. Дорослу Віру в обох складах грала непрофесійна акторка — і я була однією з них. 

Репетиції були змішані, обидва склади працювали одночасно. Перші репетиції відбувались на літній сцені в парку Шевченка перед усіма охочими. Там ми займалися контактною імпровізацією. Такий тренінг дуже ефективний для малознайомих людей: ми буквально промацували кордони одне одного, кидали виклики поглядами, вчилися говорити та взаємодіяти тілом. Одного разу ми могли торкатися лише рук до ліктя, із заплющеними очима. Звучить дуже просто, але це дуже вразливий досвід. Він дав мені абсолютно нові відтінки делікатності та поваги до іншої людини. 

Потім разом з основними акторками ми виїхали в село на чотири дні, щоби детально пропрацювати характер героїні та зблизитись як люди. Ми плавали, палили багаття, дивились разом кіно, готували, їли, прибирали хату та знімали відеоарт, який увійшов до фінального сетингу вистави. 

Режисерка будувала співпрацю горизонтально: вона дала можливість додати наші спогади у сценарій. Ми дуже багато говорили про те, в чому конкретно розуміємо або не розуміємо героїню, ділились особистим досвідом. Це був найбільш плідний етап створення вистави.

Після села почався етап інтенсивних репетицій. Репетиція складається з кількох частин. Спочатку це схоже на дружню зустріч, де ми налаштовуємось одне на одного, обговорюємо новини, наші почуття. Потім переходимо до тренінгу: режисерка обирає його відповідно до того, над чим працюємо сьогодні. Одного разу так збіглись обставини, що у трьох з нас сталися особисті драми, і всю репетицію ми стогнали, кричали, рухалися та бігали в різних темпоритмах. Так ми знайомилися з індивідуальним стилем переживання болю. У Соні в той раз був дуже приземлений біль — наче вона вулкан, що розверзся. У акторки Іри був біль жахливої життєвої втоми, а в мене — відчай непорозуміння, наче я розстроєний рояль, на якому ніхто не може зіграти й нема кому його настроїти. Ці стани частково лягли в основу того, що потім відбувалось на сцені.

Найскладнішою для мене частиною була та, де я мала читати монологи або тренувати сцени за участі професійних акторів. Я досить повільно в’їжджала в те, що я маю видати назовні, бо це складно — відчути свій голос, інтонацію, емоційну палітру, та ще й керувати цим правдиво.

Це схоже на перші уроки водіння на механічній коробці передач: постійно глохнеш, передачі скриплять, газ гуде, а учасники дорожнього руху тримаються подалі.

Я перебільшую, звісно, але відчуття іноді були настільки жахливими, що я хотіла відмовитися від участі. Навіть перестала вживати будь-які психоактивні речовини, включно з тютюном: хотіла тримати свідомість в максимально робочому стані. Я репетирувала дуже посилено: вдома, на вулиці, в магазині, на річці, сама та з іншими. Важливо було не зупинятись в пошуку форми. Отак, довівши себе до виснаження, я змогла намацати необхідні засоби перформативної виразності для цієї ролі. До речі, до алкоголю та травки я так і не повернулась: вирішила, що не можу собі цього дозволити, поки опановую і закріплюю нові мистецькі прояви. 

Частина одного з монологів:

«Так дивно, часто мені здається, що моє дитинство було найщасливішою порою мого життя. Ніби тоді я настільки добре усвідомлювала себе, наскільки по-справжньому була собою, що мені не приходило в голову питати себе: хто я така? Я була всім. Я бачила все чітко. Так часто мені хочеться повернутися туди, щоб знову вірити і бачити світ широко. І дивно, так дивно те, що я зовсім не памʼятаю облич, скільки б я не намагалась, я не можу пригадати обличчя тата, мами, дідуся і бабусі. І свого дитячого обличчя зовсім не памʼятаю».

Спочатку я не розуміла цю героїню. Вона здавалась мені жалюгідною та зацикленою на своїх особистих драмах, але в процесі тренінгів стало ясно, що ми всі відчуваємо до неї схожий сентимент. Ним виявилось не що інше, як розгубленість посеред війни.

Усі попередні орієнтири безповоротно втрачені. Ким ми були та ким мріяли стати — неважливо. Прийдешній день проглядається досить туманно, а настрої змінюються відповідно до новин з фронтів. Нам залишається день сьогоднішній — а це, на правду, і є найстрашніший день.

Я опиняюсь в ньому сама із собою, з усіма своїми недоліками, і часто не знаю, куди далі йти. Життя все-таки мислиться мною не лише як те, що вже відбулося, але й як те, що уявлялось як ймовірне, але не справдилось. 

Зі спогадів героїні:

«Втома, яка ніколи не закінчується. Мало сил та енергії. Завжди хочеться спати. Мама забороняла доторкатися до неї. Коли я пробувала гладити її волосся, вона казала, що від цього болить голова. Мама й тато, здається, не знали, що можна обійматися».

Я розумію цей біль, але разом з тим, на місці втрати в багатьох українців зараз проростає щось нове: якась абсолютна правда про себе. На що я здатна в кризовий момент? Як побачити та прийняти слабкості, помилки? Як дозволити собі бути ніким?

Для мене це значить ніяк себе не називати, пробувати не тягнути за собою медалі минулих досягнень, натомість віднаходити себе в кожному новому дні та вчитися чути власну природу.

Питанням про те, як дозволити собі бути ніким, власне і завершується вистава.

На кожному показі були люди, які плакали та дякували за те, що ми підняли важливу тему. В результаті вийшов продукт, створений українськими митцями, які від початку прийняли рішення не виїжджати за кордон. Вистава орієнтована на тих, хто живе зараз тут, і час від часу потребує того, щоби в цій загальної турбулентності театр репрезентував їх роздвоєні та складні почуття.

Замість постскриптуму

Робота в цій виставі стала ключовою подією з моменту мого переїзду в Івано-Франківськ, де я опинилась на 12-й день війни. Мені пощастило органічно влитись в місцеву спільноту, зустріти дуже талановиту Соню, яка довірила зіграти головну роль і змогла мене розкрити.

Франківськ — місто, наповнене амбітними митцями, де двадцяти- і шістдесятирічні культурні діячі зустрічаються в одному барі, ходять в гості та на події одне одного, підтримують, обмінюються досвідом. Більше я ніде не бачила такого. Це середовище сприяє розкриттю будь-якого потенціалу.