Підтримати post impreza
Маріанна Глинська: «В Україні, навіть у Франківську, є повна свобода, коли свою квартиру можна перетворити на артпростір»
Софія Сіренко 13 Серпня, 2022

Розмова з франківською мисткинею про пошук власного методу творчості, переваги західної освіти, роль митця на війні та чому всім нам іноді треба поїхати з власного міста

Софія Сіренко 13 Серпня, 2022
Маріанна Глинська: «В Україні, навіть у Франківську, є повна свобода, коли свою квартиру можна перетворити на артпростір»

Франківська мисткиня Маріанна Глинська — фотографиня, відеографка та час від часу перформерка. Родом з Косова, вона отримала освіту в США, а місцем для творчості обрала Івано-Франківськ. Якось, не знайшовши у місті відповідної галереї для власної виставки, Маріанна вирішила перетворити на артпростір власну квартиру на вулиці Низовій.

Останні місяці Маріанна перебуває на резиденції в Німеччині, де бере участь у виставках і працює над власними проєктами. Ми поговорили з нею про її творчість, місто та що може робити митець під час війни.


Коли зрозуміли, що мистецтво це ваше? 

Мабуть, після першого курсу [факультету романо-германської філології] зрозуміла, що мені чогось не вистачає. Я почала шукати інші можливості й довго не могла нічого знайти. Якось записалася на курси крою та шиття не те. Але коли ходила на них, побачила на дверях кабінету оголошення про курси з фото та відео. На той час їх проводив Юліан Яковина. Ми зустрілися. Він розповів, що ми будемо дивитися фільми, аналізували їх, але почнемо з фотографії. У приміщенні тривав ремонт, тож курси мали стартувати за декілька місяців. Оскільки мені було дуже цікаво, ми з Юліаном Івановичем час від часу зустрічалися. Почали з фотографії. 

Я знайшла в себе вдома старий німецький фотоапарат з об’єктивом «Zeiss», купила плівку і стала фотографувати в різних жанрах. Приносила надруковані фотографії, ми їх аналізували, вивчали композицію, колористику, постановку кадру. Тоді я вперше почала фотографувати людей і зрозуміла, що моє — постановні кадри. Інтерес до фото у мене тільки зростав.

Автопортрет. Маріанна Глинська

Чим для вас є фото- і відеомистецтво?

Колись я ходила в художню школу, але на жаль, освіта там була більш технічною. Тож у дитинстві думала, що малювання це нецікаво. Потім зрозуміла, що помилялася. Коли я взяла камеру в руки, усвідомила, що можу створювати власний світ, використовуючи камеру як інструмент.

Я не повинна фотографувати лише те, що хтось мені наказує. 

Відео робить кадри рухливими, у ньому можна додати голос чи музику. Це мініісторія. Для мене і фото це історія, але більш статична. Ці два жанри взаємопов’язані. А ще я експериментую. Коли почала вивчати мистецтво, зрозуміла, що живопис це не тільки глечики та правильна передача кольорів. Я залишила фото і відео основними напрямками, але мені подобається додавати щось до фото, наприклад, малювати зверху по ньому.

Кольорова фотографія це певною мірою живопис. Підбір барв, чи вони приглушені, чи яскраві, як комбінуються. Практикую брати за основу фотографію і щось домальовувати. Думаю, що кожен вид мистецтва цікавий, однак я себе знайшла у фото. Камера стала невіддільною частиною мене.  

У США ви стали магістринею в галузі образотворчих мистецтв зі спеціалізацією «художня фотографія та відеомистецтво». Чому вирішили там здобувати освіту?

Мені був 21 рік, я почала працювати фотографкою у Франківську. Усе, що я могла почерпнути тут, почерпнула. Зробила свою першу виставку, познайомилися з франківськими творчими людьми. Тоді була активнішою організація молодих митців «Форумс», до якої я належала. Більшість людей там мала закінчену освіту. Я відчувала, що маю прогалини в історії мистецтв. Мені захотілося більше заглибитися у фотографію. Подумала, що не було сенсу вступати в Україні, бо в мене була закінчена освіта. Мене цікавив більш відкритий, ліберальний підхід. Я хотіла сконцентруватися суто на мистецтві. 

Тоді я дізналася про стипендію [у межах Програми імені Фулбрайта]. Я брала активну участь в міжнародних конкурсах, у мене були публікації в міжнародних каталогах. Тому вирішила, що буде ідеально податися в США. Друг нашої сім’ї побачив мої роботи й порадив цю стипендію. Він сказав, що у мене є шанс отримати її та здобути професійну освіту, більше заглибитися у мистецтво. Мені була цікава інша система: у наших університетах не було такої свободи, якої мені хотілося. Я одразу пішла на магістратуру.

Як проходило навчання в Техаському університеті? 

Я була в захваті від навчання: було багато свободи. Найбільше мене вразило, що ми не просто переказували ідеї, наприклад, філософів, а розвивали власну думку. Дуже заохочувався індивідуальний підхід. Запитували, які висновки робиш, що думаєш. Це все поповнювалося теоретичними знаннями. Це чудовий майданчик для експериментів, де ти не використовуєш чужі ідеї, а лише надихаєшся тим, що було зроблено чи сказано.

У США я вперше почала не просто фотографувати, а робити перформанси, знімати відео, робити більш концептуальні речі, як-от застосовувати різні матеріали глину, землю. Презентувати роботи слід було з поясненням, чому ти це робиш, що відкидаєш повністю, а які жанри все ж залишаєш. Там я почала займатися аналоговою фотографією. А ще вирішила, що хочу піти на театральне відділення і взяти акторські класи. У нас була кооперація між музичним, танцювальним і артвідділеннями: ми разом робили проєкти. 

Були й практичні виїзди на фестивалі, участь у виставках. Звичайно, цей досвід позитивно вплинув на мою творчість. 

Автопортрет. Маріанна Глинська

У Франківську на вулиці Низовій ви створили власний артпростір. Яка його концепція і мета?

Коли я повернулася зі США, хотіла виставити якийсь свій артпроєкт в Івано-Франківську. На той час я не могла знайти відповідного простору для цього. Тоді ще була «Химера», але вона доживала останні дні. «Бастіон» теж не підходив. У мене були великі хаотичні колажі   роботи з персональної виставки в Америці. Я ходила, шукала і в якийсь момент зрозуміла, що простору нема. Я жила в квартирі на Низовій.

Якось проходила по коридору і подумала, чому я шукаю простір? Я ж можу роботи тут виставити. 

Тоді на відкриття прийшло багато людей, все було по-іншому й мені сподобалося. Це була виставка одного дня. Певною мірою я раділа, що мені відмовили у «Бастіоні», адже мій коридор пасував виставці ідеально. Я говорила своїм друзям, що ми можемо і надалі використовувати його. Однак ніхто на той момент не зреагував. 

Які перформанси там відбувалися?

Коли батьки мені купили іншу квартиру, я згадала про виставку. Якраз почався коронавірус, ми переписувалися в чаті. Це був період, коли всім набридло сидіти вдома. У якийсь момент написала в чаті: «Давайте щось зробимо на Низовій. Маленький артфестиваль». 

Усім хотілося вийти на якусь творчу подію. Ми придумали назву «Абракадабра». Тоді я познайомилася з фотографкою Зоряною Козак, а у Франківськ приїхала модель Яна Гетьман. Разом ми почали кликати художників, старалися створити максимально вільну атмосферу. Вирішили залучити все: горище, подвір’я. Відгукнулося багато людей. Кожен міг прийти, зайняти бажаний простір. Ми робили перформанс з Богданою Комарніцькою. Мистецтво на фестивалі було різним, був дух свободи, який мені дуже імпонував. 

Ми вирішили використовувати простір як експериментальний плацдарм і робити такі проєкти, які було б важко виставити в чотирьох стінах. У мене була мета втілити це групою. Деякі люди відпали, відрізнялося бачення. Тож нас залишилося четверо: я, Зоряна Козак, Сергій Глов і Яна Гетьман. Ми організували виставку «Цвях». До нас приєдналася молодь: наприклад, Антон Боринець, якого ми залучили як музиканта. 

Виставка Цвях

Вирішили зробити щось зовсім нове. На виставці «Zebrus & Corpus» експонатами були розмальовані люди. Вхід був платним. На диво, було багато людей, всі платили. Ми ввели свої правила: роззуватися, бо все було застелено, здавати мобільні телефони. Фотографувати було заборонено. Там були голі тіла, тож не хотілося масовки й щоб одразу це було на фейсбуці. Думаю, неможливо було б виставити деінде голих розмальованих людей. При тому ми створювали атмосферу, давали людям свічки. Глов робив проєкції, грала спеціальна музика. Для всіх нас та виставка була знакова. 

«Zebrus & Corpus»

Тоді ми вирішили робити «Абракадабру-2», але більш масштабно. Друзі запропонували втілити це в селі Колодіївка. Ми залучили візуальне мистецтво, діджеїв. Влаштували відпочинок, але з артом. У планах була «Абракадабра-3». 

Яка доля цього артпростору зараз? 

Коли почалася війна, я прийняла туди людей. Вони недавно поїхали. Артпростір поки на паузі. 

Яка з виставок для вас найбільш знакова?

Кожна виставка була важлива. Наприклад, «У пошуках своєї ідентичності» у «Ваґабундо». Це серія автопортретів, які я фотографувала понад 10 років. Ще артпроєкт «Коло» з Яною Гетьман та Сергієм Гловом, коли ми виграли грант від «Теплого Міста». Виставки на Низовій, у Києві, «Абракадабра», де я почала більше займатися перформансом з Богданою Комарніцькою. 

У проєктах з митцями була повна свобода, всі прагнули зробити щось зовсім інше. 

Яким, на вашу думку, є мистецьке середовище Франківська? Чи відчувається різниця поколінь?

Коли я почала займатися творчістю, звичайно, було гарно знайти однодумців. Спершу я вступила в мистецьку організацію «Форумс». Тоді я познайомилася з Миколою Джичкою, Юрієм Бакаєм, Мирославою Клебан, Юлею Совтус та іншими людьми. У фотоклубі «Колумб» познайомилася з іншими людьми це Дмитро Петрина, Тарас Дутка, Тетяна Павлик, Ростислав Кондрат. Я завжди спілкувалася з Анатолієм Звіжинським, Ігорем Панчишиним. Разом із Зоряною Козак ми їхали на виставку в Луцьк. Молодше покоління Антон Боринець, Богдана Комарніцька. 

Між генераціями є різниця в досвіді, мабуть. Старші люди пройшли певний етап, який проходить молодь, і це нормально. У молодшому поколінні більше енергії, ентузіазму робити щось експериментальне і творче. Вони завжди готові підхопити естафету. Старше покоління готове ділитися своїм досвідом, можливо, воно більш скептичне до якихось моментів.

У Франківську бракує коштів, аби створити все так, як тобі хочеться. Старше покоління прагне чогось більш якісного, ґрунтовного, зрілого. На жаль, без грошей це організувати просто неможливо. На такі проєкти, де мінімум бюджету, молодь більше відгукується. Вони самі хочуть експериментувати. Думаю, Франківськ має хороший плацдарм для творчості й експериментів. 

На перший погляд, у франківському мистецькому середовищі більше митців чоловіків, ніж жінок. Це впливає на творчість жінок-мисткинь?

Думаю, що ситуація з цим покращується. Пам’ятаю, заходиш у «Форумс», а там двоє-троє дівчат, і 20 хлопців. Я пішла у фотоклуб двоє дівчат, 17 хлопців.

Коли ми збиралися, мені хотілось, щоб було більше жінок. Завжди думала: чому їх нема? Чоловіки впевнено презентували те, що робили, а жінки вагалися. 

Зараз все більше жінок заявляють про себе. Багато творчих дівчат серйозно ставляться до того, що роблять. Думаю, це позитивні зміни, які відбуваються у всьому світі. Раніше жінкам було важко творити. Навіть тих, які присвятили життя творчості, забули. А зараз це змінюється, це світова тенденція. 

Я бачу багато молоді, яка тягнеться до творчості, робить виставки, все більше жінок, які стають кураторками. Здається, раніше їх сприймали не дуже серйозно. Але коли ти робиш виставки, вперто йдеш своїм шляхом, думка про тебе змінюється. Чоловіки сприймають жінок на рівні з собою як творчих особистостей. Хоча, думаю, ми ще маємо пройти ще немало, аби усе зрівнялося. 

Якось здавалося, що мене не так серйозно сприймають. Втім, у мене була чітка візія, хто я, що роблю, і я точно знала, що стала на цей шлях і буду продовжувати. Я фільтрувала, що сприймати, а що ні. Коли працювала фотографкою, один чоловік запитав мене: «Для чого тобі лізти у творчість? Йди працюй вчителькою». Не можу сказати, що образилася. У житті є люди, які тобі щиро допомагають, а є такі, які скажуть: «Для чого тобі це?». Можливо, це якась перевірка. Питання зовні, щоб поставити його собі: чи я розвернуся і піду в інший бік, чи буду продовжувати йти вперед. Думаю, в будь-якій сфері у якийсь момент настає зовнішня перевірка тебе.

Для мене гендерні речі неважливі. Є митець. Немає такого поняття як жіночий погляд чи чоловічий, є погляд творця. 

Важко бути мисткинею у Франківську?

Моментами важко, моментами ні. В Україні, навіть у Франківську, є ще повна свобода, коли свою квартиру можна перетворити на артпростір. Не знаю, де це ще можливо. У Франківську є творчий дух, рух, енергія, зацікавлення, постійно з’являються нові люди. Однак є і варіння у власному соку. Місцями все стає передбачуване. А буває важко з організаційними моментами, знайти спільну мову з людьми. Також складно з грошовою підтримкою. У Німеччині уряд допомагає митцям фінансово. Це впливає на якість робіт. Але у нас з’явилися гранти від «Теплого Міста», що дають можливість творити. 

Це хороший плацдарм, де може зародитися щось цікавіше.

Але час від часу потрібно виїжджати з Франківська. Бо коли ти сидиш дуже довго на одному місці, є відчуття, ніби ти в банці: сидиш і квасишся. З будь-якого маленького містечка потрібно виїжджати. 

Чого не вистачає сучасному мистецтву Франківська?

Не вистачає фінансової підтримки та розуміння від влади, що мистецтво важливе для міста. 

У нас присутній консерватизм. Ми не в Радянському Союзі й немає потреби ховатися. Здається, що у Франківську є якийсь ігнор сучасного мистецтва. Проводять одні й ті ж самі фестивалі, які для частини людей видаються застарілими. 

Розкажіть про своє перебування на резиденції в Німеччині. Над чим зараз працюєте?

Я приїхала у містечко Кіршау разом із Зоряною Козак. Резиденція розташована на території фабрики, частину якої перетворили на мистецький простір. Тут дуже велика галерея, яка складається з двох кімнат. Резиденція діє для двох людей впродовж трьох місяців. Кожні три-чотири місяці відбувається ротація. 

Маріанна Глинська та Зоряна Козак

Одне з наших завдань допомога в організації фотовиставки «Краса України». Наш куратор Хольгер раніше бував у Франківську, у нас були спільні проєкти. Я залучила Ростислава Кондрата, який допоміг у підборі фотографій. Паралельно було відкриття виставки «Казки і міфи». До нас теж приїжджали фотографи із клубу «Колумб», учасники виставки Ростислав Кондрат, Микола Калитчук, Тетяна Павлик. 

А ще ми тут працюємо над власними проєктами. Ми займаємося глиною, фото і відео, експериментуємо й рефлексуємо над темами сьогодення. Якщо все буде добре, то в жовтні будемо виставляти роботи, створені тут, разом із трьома українськими художниками. А ще будемо брати участь у виставці «Rich Soil», відкриття якої буде у вересні. 

Концептуальна назва нашого власного проєкту «Fluid Identity». Тут ми торкаємося тем сьогодення. Рефлексуємо на теми війни, відчуттів у чужому середовищі, процесу адаптації, розуміння/нерозуміння мови. Ми приїхали у містечко, де всі розмовляють німецькою, а ми ні. Тема флюїдної, текучої ідентичності для мене досить актуальна. Один із проєктів, які планую виставити одяг, в якому я приїхала в Німеччину. Він повністю розмальований словами. Одна з футболок мала напис «Don’t panic». Одяг виставлятиму разом із футболкою, яку купила тут. Її я теж розмалювала. А ще на білих подушках пишу українською та англійською мовами. 

Резиденція це можливість робити те, що виникає спонтанно. Кілька робіт я створила на тему індустріальної природи. Я багато працюю з масками, приношу їх в різні середовища. Цей концепт про те, як ми намагаємося адаптуватися, пристосуватися. «Fluid Identity» — це і відповідь на питання, звідки я прийшла, що бачу тут зараз. 

Чи повезете роботи в Україну?

Ні. Вони залишаться в архіві галереї. Ми надрукували каталог, де є всі експоновані на виставці роботи. Не думаю, що є смисл показувати їх в Україні. Виставка орієнтована на іноземців, які мало були в Україні, вона має сенс за кордоном. Всі шоковані фото з війни. Вони потрібні для того, аби бачити, що відбувається насправді. На жаль, про Україну почали масово говорити тільки тепер. Не думаю, що виставка буде цікава для українців, каталогу цілком достатньо.

Чи місце впливає на творчість? 

Впливає у плані рефлексій. Ти починаєш по-іншому думати, вивчати суспільство. Відповідно, це відбивається у творчості. Багато часу на резиденції ми проводимо на природі, тож багато кадрів хочеться зробити саме тут. Я стараюся бути відкритою до того, де є зараз, досліджувати себе, місце, людей.

Абракадабра 2. Фото: Анатолій Звіжинський

Ви казали, що для вас фотокамера одне зі знарядь дослідження власної ідентичності. У ваших роботах багато особистого?

Так, багато. Я робила серію робіт з автопортретів. Не можу сказати, що я фотографую себе, аби фотографувати. Це дослідження мене як особистості, індивіда в ширшому просторі: взаємодії з іншими, суспільством.

Я цікавлюсь темою мотивів вчинків, поведінки, темних сторін людини. Вивчала психологію, тому її застосовую. Для мене запитання: ми можемо вийти за межі себе чи ні? Наскільки все, що ми сприймаємо наше чи нав’язане? Фотографуючи себе чи своє тіло, я стаю, як актор на сцені, який передає глядачеві роздуми, зміни тощо.

Ваш глядач це хто?

Це важко описати. Я зустрічала багато різних людей, яким відгукувалися чи ні мої роботи. Мої глядачі це люди, яких торкають ті теми, що і мене: психологія, дослідження емоції, взаємодії. Комусь ці теми цікаві, а комусь ні. Це нормально.

Наскільки війна вас змінила як мисткиню? 

Думаю, що вона в принципі вплинула на людські речі, на переоцінку цінностей. В один момент можна позбутися всього, наприклад, матеріального. Найважливіше просто залишитися живим. 

Це жорстоке нагадування, але нагадування про цінність моменту, цінність бути поряд з близькими людьми, цінність допомоги.

Ці обставини ще раз повернули мене до рефлексій, які були в мене давно: що мотивує людину до скоєння зла, злочинів. Чи це патологія, відхилення, чи щось вроджене? Війни були споконвіку, ніколи не закінчувалися.

Чому ми всі не можемо вжитися мирно? Як це вирішити, що керує людьми? Я почала більше писати. Переживання, вагання, коли ти не знаєш, що робити, коли всі твої друзі виїжджають, якось виливаються. Це момент, коли неможливо ігнорувати реальність. Зараз у роботах слова і вирази для мене важливі.

Чи може мистецтво рефлексувати досвід війни під час війни, чи для цього треба дистанція в часі?

Думаю, що може й зараз. З часом це зміниться, буде по-іншому. Моменти переживань, коли ти прокидаєшся від сирен, не можеш спати, купити ліки це першочерговий досвід. Важливо це рефлексувати. 

Коли це закінчиться, ми будемо бачити наслідки, а це інший досвід. Деякі мої друзі зараз не можуть малювати. Я їх розумію, вони обирають поставити творчість на паузу, бо зараз не можуть зібратися. Це індивідуально, якщо ти відчуваєш порив, є внутрішня потреба, хочеш щось залишити це потрібно робити. 

Якщо ми рефлексуємо цей досвід, то для кого   для себе чи західної аудиторії?

Не думаю, що митці підлаштовуються під західну аудиторію. Зараз вона проявляє емпатію. Кожен сприймає війну надто близько. Європа розуміє, що, переживши Другу світову, це може статися з ними знову. Вони допомагають по-людяному, бо усвідомлюють, що їхній досвід — другорядний і що ніхто не захищений. А загалом зросло зацікавлення до української культури. Думаю, це через емпатію. Наші художники роблять те, що робили завжди, просто війна вибила всіх з колії, і вони рефлексують.

Яка функція мистецтва під час війни?

Мистецтво має історичну цінність, бо показує весь оцей жах, який відбувається, та те, через що проходять люди. Щось робити, аби це не повторилося, мабуть, потрібно. До прикладу, можна записати через мистецькі рефлексії, як це  бути в той момент в Україні. Гадаю, через 10 років вони будуть більш цінними.

Не думаю, що мистецтво може змінити світ, і люди раптом подумають, дивлячись на твір: «Все, не будемо стріляти».

Ні, але показувати це потрібно. Наприклад, «Герніка» Пікассо демонструє оцей весь жах, і ми її переглядаємо дотепер. У нас включається емпатія, ми розуміємо, що ті люди пережили, наскільки це було жахливо, і думаємо над тим, що ми можемо зробити, аби цього уникнути. Твір  певною мірою каталізатор для діалогу, нагадування для всього людства, наскільки війна це погано. Важлива функція мистецтва  висвітлювати ці події. 

 

Фото взяті зі сторінок героїні та Nyzova Art Gallery

Софія Сіренко 13 Серпня, 2022

    Підписатись на post impreza

    Вас також може зацікавити
    Вас також може зацікавити