Зірка Савка — художниця зі Львова, яка працює на перетині візуального мистецтва, перформансу та театру. Її практика формується через взаємодію графіки, маски, тіла й простору, які стають інструментами дослідження та висловлювання. У своїх роботах вона звертається до тем пам’яті, ідентичності, міфології, втрати та відновлення, поєднуючи особистий досвід із ширшими культурними й суспільними контекстами. Важливу роль у її практиці відіграє матеріал — як носій образу, пам’яті та трансформації.
Під час фестивалю FRANKOFEST-170 в одному із корпусів палацу Потоцьких мисткиня показала перформанс «ЗІВ’ЯЛЕ. НЕЗАБУТЕ.» за мотивами поетичної збірки Івана Франка «Зів’яле листя». У цьому тексті художниця розповідає про цей проєкт.
Про назву перформансу
Для мене «зів’яле» — це те, що вже відбулося. Воно втратило свою первісну форму, силу, можливо, навіть актуальність. Але «незабуте» говорить про інше: завершення події не означає завершення її присутності в нас.
Мене цікавить саме цей проміжний стан — коли чогось уже немає в реальності, але воно продовжує існувати в тілі, жестах, наших реакціях, способі дивитися на теперішнє. Тому назва для мене не про ностальгію. Вона про неможливість остаточного завершення досвіду. Минуле може втратити свою форму, але не обов’язково втрачає здатність впливати на теперішнє.
Франко дав мені текст, образи, ритм і емоційне поле. Але коли ці слова опинилися на моєму тілі, коли я понесла їх через простір, а потім почала стирати їх об стіну, вони перестали бути лише літературним матеріалом. Я не намагаюся відтворити Франка. Я вступаю з ним у діалог — через власне тіло, власний час і власний досвід.
Тому «ЗІВ’ЯЛЕ. НЕЗАБУТЕ.» для мене — не перформанс про Франка. Це перформанс, створений через Франка. Його текст стає не завершеним висловлюванням, а матеріалом для нового переживання. Саме в цьому для мене і є сучасність роботи з класичним автором: не повторити його, а дозволити тексту ще раз відбутися в іншому тілі, іншому просторі й іншому часі.
Що у Франковому переживанні стало точкою входу в сучасний перформанс
Це моя перша робота з інтерпретацією творчості іншого автора — Івана Франка. З усієї його творчості я обрала «Зів’яле листя» як текст, який вступив зі мною в найбільш прямий діалог через переживання втрати, невзаємності та внутрішнього повернення до того, що вже неможливо змінити.
Мене зацікавила не стільки конкретна любовна історія, скільки стан людини, яка продовжує жити з тим, що не здійснилося.
У Франка є постійний рух назад — до образу, почуття, ситуації, яка не отримала завершення. Мені стало цікаво, що відбувається з переживанням у той момент, коли воно перестає бути подією і стає частиною нашого теперішнього.
Я не хотіла ілюструвати Франка чи буквально переносити його тексти на сцену. Мені було важливо перекласти його внутрішню драматургію в іншу систему координат — через тіло, матеріал, простір, маршрут і повторення.
Межа між перепроживанням і повторним травмуванням себе
Мабуть, ця межа справді дуже тонка. Для мене перепроживання — це не спроба повернутися в минуле й буквально повторити його. Це можливість зайти в уже пережитий досвід з іншої точки.
Коли ми повертаємося до чогось через час, ми вже не є тією самою людиною, яка це пережила. Змінилися ми, змінився контекст, змінилося наше ставлення. Тому повторення ніколи не є повним повторенням.
У перформансі мені було важливо не відтворити пережите, а перевести його в матеріальну дію. Переживання стає маршрутом, жестом, слідом, який можна побачити, повторити, спробувати стерти.
Чому тексти опинилися на тілі
Тому що тіло продовжує реагувати навіть тоді, коли свідомість уже намагається щось відпустити.
Воно проявляється в тому, як ми рухаємося, як зупиняємося, до чого повертаємося, чого уникаємо. Тому мені було важливо буквально перетворити тіло на поверхню письма.
Але це письмо принципово тимчасове. Це не татуювання, а слід, який може зникнути. І саме ця нестабільність для мене важлива: пережите не залишається незмінним записом. Воно постійно переписується, стирається, проявляється знову.
Текст як маршрут
Мені хотілося, щоб текст не просто звучав, а проводив мене кудись. Тому я вибрала ключові точки з «Зів’ялого листя» — від потягу, очікування й неможливості до повернення та прощання. Я перетворила їх на маршрут і буквально нанесла його на власне тіло. Ці тексти ставали не просто цитатами, а точками руху через простір. Я фізично несла їх до місця, де мала відбутися спроба стирання.
Маршрут вибудовувався з самої архітектури простору. Перепади, підйоми, перегородки, довгі переходи ставали частиною драматургії. За допомогою шматків тканини я позначала окремі зупинки й наносила на них фрази. Точками маршруту були пучки живого розмарину.
- ПОТЯГ
«Не знаю, що мене до тебе тягне…» — початок дороги. - НЕЗДІЙСНЕНЕ
«Не надійся нічого» — шлях, що веде далі.
«Неперехідним муром поміж нами…» — шлях із власними перепонами. Фізичні перегородки простору ставали буквальним продовженням цієї фрази.
III. ПАМ’ЯТЬ
«Чого являєшся мені…» — точка роздуму, сумніву й повернення образу.
- ПОВЕРНЕННЯ
«Отсе тая стежечка…» — довгий шлях, переходи.
«Сипле, сипле, сипле сніг…» — повторення, яке саме стає рухом.
- ТРИ ПОЯВИ
«Тричі мені являлася любов…» — ця фраза була занотована на шматку тканини вже у просторі, де відбувалося стирання.
Саме тут розмарин, який супроводжував маршрут, врешті опинився під уламками фарби, зірваної зі стіни.
Для мене цей жест залишається відкритим: це може бути і похованням, і ґрунтом, і початком нового проростання. Мені важливо не закривати цей образ одним значенням.
А решта фраз залишалися на тілі. Їхня спроба стерти відбувалася вже через фізичний контакт зі стіною — руками й ногами, через здирання фарби.
- ПІСЛЯ ЛЮБОВІ
«Не можу жить, не можу згинуть…»
VII. ПОРАНЕНА ПІСНЯ
«Пісне, моя ти підстрелена пташко…»
VIII. ПРОЩАННЯ
«І ти прощай!»
Так текст поступово переставав бути літературним матеріалом і ставав фізичним досвідом проходження.
Зривання старої фарби як ключовий жест
Стара стіна для мене — це вже готова поверхня зі своєю історією. На ній присутні шари часу, ремонту, руйнування, чужих дій. Ми бачимо лише верхній шар, але розуміємо, що під ним уже існувало щось інше. Тому зривання фарби для мене — це не очищення. Навпаки, це руйнування поверхні заради відкриття того, що вона приховує. Мене цікавить цей парадокс: ми намагаємося щось стерти, але сам процес стирання відкриває ще більше слідів.
Багатошаровість стала для мене ключем до роботи. Ми часто намагаємося перекрити попередній досвід чимось новим — новими подіями, рішеннями, стосунками. Але попередній шар нікуди не зникає. Він може бути невидимим, поки щось не порушить поверхню. Тому стіна стала для мене матеріальним аналогом людського досвіду.
Коли я починаю зривати фарбу, я не очищую поверхню. Я відкриваю ще один шар.
І це стає центральним парадоксом роботи: спроба стерти минуле не обов’язково знищує його — іноді вона лише змінює спосіб його проявлення.
Для мене матеріал ніколи не є просто декорацією чи засобом створення образу. Матеріал має власну поведінку, опір і здатність змінюватися. Він руйнується, накопичується, залишає слід. У цій роботі фарба, пил, папір, земля, рослина — це не просто об’єкти в просторі. Вони формують середовище, в якому абстрактне переживання отримує фізичну форму.
Мені близька робота з матеріалом, який перебуває в процесі трансформації. Тому важливо, щоб матеріал не просто представляв певну ідею, а сам проходив через дію перформансу.
Образ розмарину
Я не хотіла робити його надто однозначним. Мені цікаво, що життя не завжди приходить після руйнування як окремий новий етап. Іноді воно вже присутнє всередині руйнування.
Розмарин росте поруч з уламками, а не після того, як усе очищено. Саме тому для мене він не просто символ життя чи пам’яті. Він існує в тому самому середовищі, де щось руйнується. Відновлення не обов’язково означає повернення до стану «до». Воно може виникати безпосередньо з того, що вже було зруйноване.
Присутність глядача і глядачки
Я не дуже вірю в перформанс, який потрібно спочатку прочитати в описі, щоб зрозуміти, що саме відбувається. Мені важливо, щоб глядач спочатку зіткнувся з тілом, простором і дією, а вже потім — за можливості — зчитував концепцію. Тому для мене важливі вага тіла, напруга, повторення, контакт із поверхнею, звук матеріалу, який відривається від стіни.
Я не хочу диктувати глядачеві, що саме він має відчути. Концепція для мене — не інструкція до прочитання роботи, а поле, в якому може виникнути власний досвід.
Про пам’ять і стирання
Є речі, які ми не можемо забути, навіть якщо дуже хочемо. А є те, що ми свідомо вирішуємо зберегти, тому що воно стало частиною нас. Але для мене «незабуте» — це не обов’язково щось, до чого потрібно постійно повертатися.
Пам’ятати — не означає залишатися в минулому. Можна йти далі, несучи із собою те, що було.
Ми часто хочемо позбутися певних спогадів, досвідів, образів — ніби разом із ними можна стерти частину себе. Але стерти — не означає перестати бути сформованим цим досвідом.
Мені здається, дорослішання полягає не стільки в тому, щоб позбутися власного минулого, скільки в тому, щоб визнати його частиною себе, не дозволяючи йому визначати всі наступні кроки.
Фото: Христина Король