Художниця Машика Вишедська — про створення коміксу, присвяченого батькові.

У червні я дізналась що мій батько помер на непідконтрольній території, куди його депортували з Бахмута вагнерівці. Про його смерть мені написала молодша сестра, яка вже багато років живе з мамою в Росії. На мій день народження вона прислала найдивніше привітання, яке цілком відображає нашу реальність: «Доброе утро, Дорогая Машенька, поздравляю тебя с днём рождения!!!❤️ Знаю, что ты не любишь отмечать этот день, но я тебя всё-таки поздравлю! Пусть твоя жизнь будет наполнена любовью и радостью, чтобы все твои мечты сбывались, вдохновения в работе, здоровья и счастья!!!! С ДНЁМ РОЖДЕНИЯ!🎉🎊🎈💐🎁🎂 Мама уже едет домой, папу отпели, похоронили, все документы оформили, ещё раз с днём рождения!😘».

Я звинувачувала себе у тому, що мій батько перебував весь цей час в Бахмуті, а я нічого з тим не робила. Бо мій папа хворів на алкоголізм, а в мене не було достатньо внутрішнього ресурсу, щоб брати відповідальність ще й за його долю. Дізнавшись, що його депортували, зітхнула з полегшенням, бо ця відповідальність перекладалась на сумління моєї мами й уже повнолітнього брата. Брат писав, що планує забрати батька до себе і чекає, коли йому зроблять документи. Раптова смерть батька, здається, закарбувала всередині це відчуття провини за бездіяльність. 

У цей час я брала участь у перформативній лабораторії «Синя борода». Ми опрацьовували свої історії роду. Погано знаю власний, тож далі батьків і бабусь моє дослідження не поширювалось. Але історій з батьками виявилось вдосталь. У памʼяті зринали один за одним спогади, які записувала. Вже тоді вирішила написати комікс про свого батька, що мав складатись з моїх спогадів та історій, які безліч разів переказували в родині. 

Почала писати в міській читальні на «Промприладі», щойно дочитавши «Персиполіс». Десь третину тексту створила в перші тижні, коли дізналась про папину смерть, — поки не вщухли емоції. Потім ці перші емоції перекрились новим досвідом, повʼязаним з роботою над виставою. До коміксу поверталась хаотично: записувала один-два спогади — і відкладала. 

У вересні почала роботу в Літературній лабораторії «Мистецького арсеналу». Вирішила, що це — чудова можливість закінчити комікс. Так комікс став тим проєктом, з яким працювала. На супервізіях з куратором Дмитром Казаковим ми обговорювали текст, його презентацію і терміни, в які було б добре його зробити. Ці рамки допомогли побороти прокрастинацію і завершити текст коміксу в кінці листопада 2023-го. 

Коли приїжджала у Київ, зазвичай зупинялась у свого друга Слави Бо, редактора журналу «+/- нескінченність». Ми були знайомі ще з часів, коли жила в Бахмуті, а мої роботи про міста Луганщини увійшли до першого числа журналу. Зупиняючись в Слави, нарешті мала вдосталь часу для спілкування з ним і його родиною. Часто засиджувалися з розмовами майже до ранку. Славина родина нагадала мені власну сім’ю в кращі часи: ми довго вечеряли, багато сміялись, обмінювались історіями. Дивлячись на Славу і його сина Артема, уявляла, що приблизно так могли б виглядати папа і мій брат — вони з Артемом приблизно одного віку, однак мої батьки трохи старші. Ці вечори допомогли пригадати багато теплих історій, повʼязаних з батьком. 

Останні два роки комікси стали чи не найголовнішим напрямком моєї творчості. З початку повномасштабного вторгнення у співпраці зі «СТАНом» та MitOst створювала однофреймові комікси з історіями людей з міст на лінії фронту, а потім — з окупованої Херсонщини. Ця серія називається «There are the stories of people who stayed in Ukraine». Потім разом з Аусташ (Austasch e.V) робила комікси про волонтерів. 

Своє життя також часто документувала в такий спосіб: занотовувала смішні ситуації, сни тощо. У 2022-му написала низку коміксів, повʼязаних з війною. Першим був комікс «The walking artist with children from Ukraine» — про наш шлях евакуації, вимушену розлуку з чоловіком і те, як ми з дітьми опинились в Європі. 

Відтак написала комікс-рефлексію «Ці 8 років». Ідею для нього дав Віталій Матухно: він створив опитування для спільноти митців з Донеччини та Луганщини, в якому апропріював питання пропагандистів «Ну і гдє ви билі єті 8 лет, когда бамбілі дамбас?». У коміксі «Ці 8 років» відповідаю на три питання, які поставив Віталій:

1. Як ви зустріли війну у 2014 році? Що памʼятаєте з того? Як для вас минули 2014-2015 роки?
2. Де ви були ці 8 років?
3. Як ви зустріли 24 лютого 2022? Чи вірили, що повномасштабний наступ почнеться? Де ви зараз? Чим займаєтесь? Що думаєте про своє майбутнє?

Пізніше, восени, коли вже переїхала до Франківська, створила ще один комікс на замовлення «Суспільне.Культура», в якому розповідала про своє рідне місто і те, як з часом мінялись мої стосунки з ним. 

Ці комікси не були ніде видані (поки що). Публікувала їх у своїх соцмережах. А також деякі комікси брали участь у виставках: про волонтерів, «There are the stories of people who stayed in Ukraine», «The walking artist with children from Ukraine». 

Написання тексту забрало багато часу, а ось на те, щоб відмалювати сам комікс, знадобилося всього три дні. Малювання коміксу для мене — це водночас і редагування: на малюнках мало місця для тексту. Багато речень доводиться перефразовувати, робити їх більш лаконічними. Деякі історії довелось скоротити, від деяких — відмовитись зовсім. Так, наприклад, хотіла дати в коміксі слово своїм братам й сестрі. Поговорила з кожним з них, записала їхні спогади. Але потім відмовилась від ідеї додати їх в комікс. Вирішила в майбутньому зробити другу частину, у якій зберу спогади папиних друзів і знайомих, які ще живі, і вже туди додам спогади братів і сестри. 

Хто ж герой мого коміксу? Мій батько Дмитро Львович Вишедський — бахмутський митець. На початку 1990-х він з друзями створив мистецьку групу, яка називала себе «Авангардистами». Вони експериментували з живописом, писали музику й вірші. Переважно всі вони були аматорами. Результатом їхньої діяльності стала виставка «Світ задзеркалля», яку показали спочатку в Бахмутському краєзнавчому музеї, а після сюжету на донецькому телеканалі — в Донецькому будинку робітників культури.

Я зростала серед папиного мистецтва. Довгий час він був єдиним прикладом художника в моєму оточенні. Наша остання зустріч була на відкритті нашої спільної виставки в Бахмутському краєзнавчому музеї за кілька тижнів до повномасштабного вторгнення. 

Також цей комікс — про мене і моє дорослішання. Часом здається, цей комікс навіть більше про мене, ніж про папу. Коли почала записувати спогади, то зрозуміла, що фактів у них дуже мало. Але вирішила залишити все, як є: щоб моя розповідь не втратила щирості. 

Зараз, коли робота вже зроблена, здається, що це було легко. Але досі не можу зібратись з думками й працювати далі. Під час роботи переслідувало відчуття, наче пролетіла швиденько через все своє життя, від самого дитинства, і в пришвидшеному темпі все це пережила знов. 

Як психологічну/психотерапевтичну практику, щоб відпустити людину і все, що з нею повʼязано, радять написати цій людині лист. Не надсилати, просто зробити це для себе. Папа не побачить цієї моєї роботи. А я не бачила його смерті, його поховання, і не знаю, чи побачу колись його могилу. Не знаю, як це могло б допомогти. Після закінчення роботи над коміксом відчувала щось схоже на симптоми отруєння, а не полегшення. 

Разом з тим задоволена, що зробила це. Окремою метою коміксу бачу поштовх до дискусії про алкоголізм, методи його лікування і роботу з сімʼями алкоголіків, бо вони також зазнають впливу цієї хвороби: моя мама вдарилась в релігію, сестра — померла від алкоголю та наркотиків. Думаю, що ця проблема в суспільстві ще довго буде актуальною: в нас майже не лікують людей з алкоголізмом адекватними методами, а використовують симптоматичні, небезпечні й малоефективні — принаймні саме вони поширені та більш-менш відомі.

Комікс видали у Києві як зін накладом 30 примірників. Він був представлений у Малій галереї «Мистецького арсеналу» 16 січня цього року. Він також доступний у бібліотеці post impreza.