Культурна менеджерка Наталка Темех у своїй колонці розповідає про те, що особливого в організації мистецьких проєктів в Івано-Франківську.

Франківськ — місто можливостей і зв’язків. Тобто якщо йти за своїми покликаннями та бажаннями, то можна швидко знайти потрібне коло контактів та шанс втілити навіть найсмішніший (чи найсерйозніший) проєкт. Є, звісно, одна заувага: порівняно з іншими містами, в тебе буде менше аналізу в події (бо мало «конкурентів» і мало дискусій), а також менше шансу їй викристалізуватись у щось більше (подія залишиться і далі регіональною). Але, чесно кажучи, Франківську байдуже. Він не вимагає від тебе бути у всеукраїнському топі, він просто каже: «Ось тобі мої простори, мої люди, мій драйв і щирість — роби». 

Думаю, що щирість — головний елемент Франківська. Як у мистецькому, так і у звичайному житті. Також Франик — це про курортний стиль життя: коли наче і в місті, але наче й в санаторії; де ніхто нікуди не спішить за світовими трендами (проте влучно їх вгадує); де культурне життя діє в стилі «наша команда вигадала на вечір таку-то програму, всіх запрошено»; коли знаєш ледь не пів міста і можеш це використовувати, запрошуючи на свою подію. 

Це може бути суб’єктивно, але скажу, що заходити у культурне життя Франківська — надзвичайно легко. Якщо цікавитись подіями, не боятись на них знайомитись, брати участь у двіжах — дуже швидко здобудеш потрібну тобі базу можливостей.

Є й трошки мінусів: не всі втілені проєкти є якісними. Більшість — це зібрання народних митців, які, на жаль, не мають такого відчуття сучасного та актуального. За моїм натхненним описом стоїть кілька ініціатив — офіційних і не дуже, — які «ловлять хвилю». Свого глядача також варто «виловлювати», бо курортний Франківськ загалом надає перевагу «шедевральним» скульптурам святого нашого мера всія Станіславова, хай не впаде патріотизм його днів, амінь.

Релігійність — ще одна ознака Франківська, яка не є критичним роз’єднувальним фактором в андеграундності. Тобто завдяки Яремі Стецику та його родині ми отримали потужний пакт зустрічі всіх конфесій і не конфесій на «Пенсії», Конгресі рисувальників Павла Альтгамера та решті супутніх штук. Люди відчувають вайб і розуміють, що оці всі дискусії можна відкласти на потім, зараз у нас феєрія. 

Також хочу зауважити відкритість «вищої андеграундної еліти». Вони не бояться спілкуватись з молоддю, чужинцями, новенькими та «колишніми» (ким є я, наприклад, бо переїхала з Франика). Не завжди ці діалоги дружні (особливо в останній рік), але ви не уявляєте, яка цінність того, що можете влаштувати срач з дядьками й тітками, які влаштовували легендарні речі у вашому місті, — і вони вам будуть відповідати.

Плюс таких срачів — нарешті зʼявився діалог, що дуже важко зробити між франківськими культурними інституціями. Мінус — шкода, що це переважно срачі.

Це нормально, коли люди збираються по гутірках, де кожен хоче бачити лише своїх однодумців. Ненормально, коли вони вважають, що тільки їхня думка правильна.

Що ж, тринджу я і тринджу, але дуже завуальовано розказую про свій досвід. Раз мене попросили про нього згадати, то спершу варто окреслити те, як я змогла «підглянути» за цим культурним життям: відвідування актуальних подій, щире спілкування, надивленість, самоосвіта і вуаля — ти стаєш цікавою не тільки собі, але й іншим людям. Так я познайомилась з багатьма друзями, з якими ми втілювали всяке. Наприклад, серію фото з Тарасом Теліщаком на закинутих будівлях. Спершу це було просто заради естетики занедбаних споруд, де ми на кожній створювали різний антураж (чи то під стиль гурту Die Antwoord, чи то під «Дім покинутих дітей»). А потім побачили, що в них є загальна етика, яку можна об’єднати у виставку. Так зародилась ідея зробити виставку на закинутій будівлі — «Прийдешність минулого».

Зараз читаю опис нашої події й трішки ловлю воєнні флешбеки:

«Не буде сирен і оголошення тривоги, ви не побачите, як цей світ руйнується. Бо апокаліпсис вже настав, а ми й не помітили цього, заглиблення у тління відбулось безболісно для мешканців землі. Смішна ситуація вийшла, правда?

Проте все ж хочемо вас познайомити з явними фактами того, що ми вже живемо у світі постапокаліпсису. Це фотовиставка, що містить серію робіт, яку ми нагромаджували в архівах 3 роки. Різні закинуті приміщення з Сан-Франківська, бонус з Києва і поля з пожухлою травою. Це естетика, яка ховається за будівельними загородженнями та сторожовими собаками. І ми хочемо показати її вам».

Хоча на той час війна тривала чотири роки, ми не чули сирен, і вони здавались атрибутами армагедону. Зараз — швидше буденним нагадуванням про потребу йти в укриття. Зараз я б назвала цю виставку недоконцептованою, проте, може, воно і добре. Вона була щира, люди прокайфували, та і ми були задоволені результатом. Для мене це стало правилом: краще драйв і щирість, ніж суха концепція.

Ми буквально влаштували подію з гівна і палок: роздрукували фотографії та вивісили на одній із закинутих і розвалених вже будівель «Воєнки». Збирали якісь деталі, знайшли загороджувальну стрічку, яка стала основним декором, трохи розчистили сміття. На виставку прийшли не тільки франківські друзі, але й зі Львова, Києва та Одеси. 

Не знаю, чи вийшла б така магія в іншому місті, бо в Франечку ми змогли швидко знайти і людський ресурс, і матеріальний. Досі дякую Яремі Стецику за його рупор, з яким ми усе представляли, та Кірілу за чай, який підтримав теплоту приміщення. 

Таких подій, як наша, у Франику виникало і виникає дуже достобіса. Я б могла написати покрокову інструкцію:

• знаходите своїх людей по любові до життя;
• сидите-триндите;
• туди-сюди;
• з’явилась ідея;
• дивитесь, де хочете її втілити;
• розв’язуєте організаційні питання (або не розв’язуєте — як пощастить);
• вийшло — кайф, не вийшло — повертаєтесь до пункту «туди-сюди».

Але це йдеться про самоініціативні події, коли не треба звітуватись або думати про можливість знайти ринок збуту чи заробити. Це робилося, бо хотілося, бо був такий настрій. Франківськ для цього ідеально підходить — як місто, яке любить тебе за дієвість та щирість. Можна сказати, що все культурне життя Станіславова починалось з таких маленьких ініціатив, які потім переростали у щось більше. Або не переростали — і були прекрасні в цьому.

Фото: Марко Сосяк