Цей текст я почала писати 21 січня 2023 року — так свідчить історія версій ґуґл-документу. Мабуть, це було актом відчаю, бо я без упину думала про цей текст вже кілька років поспіль. Та січнева чернетка починалась з речення: «У мене є питання до Франківська: як тут критикується?»
Зразу хочу окреслити, що це — не аналітичний текст, не журналістське розслідування, не фейлетон та навіть не публіцистичне есе. Це — дещо систематизований набір розрізнених рефлексій, які можуть слугувати мисленнєвим трампліном для когось, хто розмірковує про схожі речі, а можуть зовсім не відгукнутись. Рефлексій не стільки про мистецьку критику як специфічний вид діяльності з аналізу певного мистецького доробку, доступну лише вибраним академічним колам, скільки про критику в ширшому розумінні — як про «здатність розбирати та розрізняти» (з давньогрецької) певні події чи робочі плоди позаособистісно. Як здатність, доступну нам всім. За бажання, звісно.
Тож кому і як тут критикується?
У Франківську є низка феноменів, які мене заворожують. Наприклад, те, що називаю «перевернуті покоління». Якщо в інших містах, де мені доводилось жити та працювати — Донецьку та Берліні — в незалежному мистецтві більш артикульованим та чутним є покоління, молодше за мене, то у Франківську це явно покоління, старше за мене. Мені нещодавно виповнилось 40.
Ремарка: мова йде саме про незалежну мистецьку сцену та навколомистецьку спільноту. Їхній спосіб організації та функціонування різниться від міста до міста — на відміну від культурної номенклатури, яка повсюди має одне обличчя, незалежно від регіональної чи партійної приналежності.
Тож, Франківськ. Саме ця сильна старша мистецька тусовка могла б бути мисленнєвим трампліном для молодшої, але чи це відбувається? Саме «постімпрезне» покоління могло б стати осередком прогресивного мистецтва, але чи його чути? Я не там слухаю, чи воно переважно мовчить?
Критика як здатність (мистецької) спільноти до діалогу не на рівні особистостей, а на рівні ідей, є однією з ниточок, яка може зв’язувати ці покоління. Якщо натягнути занадто сильно в якийсь бік, вона може обірватись. Якщо зовсім відпустити — заплутається чи загубиться. Що сталось з цією ниткою у Франківську?
Активному старшому мистецькому поколінню у Франківську пасує його стиль вираження критики — відкрита критика найчастіше виражається іронічно та перформативно. Мій улюблений жест такого формату — це «Похорон рагулізму в мистецтві», коли в серпні 2016 року Анатолія Звіжинського не переобрали директором муніципального Центру сучасного мистецтва. Власне, цей тон на межі між іронією та сарказмом став для мене майже «фірмовим» у франківському мистецтві, адже вперше я познайомилась з ним з текстів Звіжинського, Котерліна та Іздрика (чого тільки вартий Contemporary shit Котерліна). Окрім іншого, іронія є одним з надійних засобів створення дистанції. Повсякчас зустрічаючи іронію саме тут, в мистецькій критиці старшого покоління, думаю: до чого та/або до кого вибудовується дистанція?
Натомість «без жартів» чесну думку тобі скажуть хіба кулуарно та за закритими дверима, але для цього треба приєднуватись до карнавалу (тобто, фуршету). Можна було б сказати, що «так повсюди», але ні: в багатьох інших містах старша мистецька спільнота звертається до молодшої більш поважно та виважено, та є відкритою радше до класичної позиції ментора, ніж паяца.
Але у Франківську все навпаки та все перевернуто — старші сміються (з молодших), молодші є серйозними не за віком.
Який голос у критики «молодшого» мистецького покоління Франківська? Він точно не такий консолідований та одностайний, як у старшого. Публічно це радше одинокі голоси окремих «відчайдухів», які ретельно збирають аргументи, викладають їх в «класичній» серйозній формі та наштовхуються на нерозуміння. З очевидних прикладів — мікроблогінг Остапа Українця в фейсбуці та твітері, який наражається на системні конфліктні дискусії зі старшим поколінням (з того, що багато хто пам’ятає — це критика спільної події Юрія Андруховича та Михайла Шишкіна восени 2022).
Непублічно — це часом ті самі герметичні «обговорення між своїми», але все ж меншою мірою, ніж у старших. І більшою мірою є можливість запитати про фідбек та отримати його без додаткових ритуалів. Адже — і тут я ризикую нарватись на гейт — колективізм, непотизм та «захист корєшів» більш притаманний «старшому» мистецькому поколінню. Молодше — більш індивідуалістичне та фрагментоване в мікроспільноти. Чому воно не консолідується (більше) для відстоювання свого права на критику — або, якщо простіше, права на власну думку? Остерігається пащекувати? Не бачить потреби?
Одночасно з написанням цієї колонки читаю коментарі під постом Тамари Злобіної про свіжі франківські скандали — історію про дівчинку зі скакалкою та колонку Ольги Кукули (Новак) тут на post impreza. Одна з користувачок пише, що «на Галичині молода людина по дефолту не має обстоювати свою думку, хоч як би виховано вона це робила». Режисерка Надя Парфан розказує про франківське слово «пискувати»: «Воно ніби каже тобі: закрий писок!». Трохи нижче помічаю коментар Анатолія Звіжинського: «Заздріть львів’яни, заздріть тернополяни, і в Чернівцях радійте за те, що не маєте про що тутка сваритися. Нудьгуєте, що попри вас радості побуту минають». Кращої ілюстрації годі й шукати.
Як та чому критика (не) сприймається?
Тут ми підбираємось до найцікавішого: як реагують на критику?
Молодше покоління реагує на критику так само, як і критикує — багатослівними аргументами та радше окремо одне від одного, ніж консолідовано. Часом вмикаються емоції та підіймається градус розмови (аж до «ви там зовсім йобнулись?»), зрідка підключаються меми. Значно частіше за старше покоління «молодші» проговорюють свої емоції та визнають, що їх ситуація зачепила, роздратувала чи засмутила.
Але використання гумору чи сарказму є радше винятками, а серйозний тон зберігається. Коли старші обирають поведінку від (в хорошому сенсі) по-дитячому грайливої до (в окремих випадках) інфантильної, молодші мають пропускати свій період протестної гри та переймати роль «пояснювачів». Цією тезою я також ризикую нарватись на гейт, але «перевернуті покоління» — це також про заміну ролей.
Старше мистецьке покоління Франківська гуртується та «захищає своїх». Непоодинокими методами є, очевидно, іронія та сарказм, які часом переходять в висміювання. Значну роль грають повчання та пояснення, що критика подана в неправильній формі або ж не в тому тоні. Останнє — скоріше універсальна складова міжгенераційних дискусій в будь-якому місті. Але у франківських є своя особливість, і це — «комсомол».
Неодноразово помічала коментарі від старшого покоління про те, що критика (в їхній бік) — це «комсомол», «більшовизм» або ж навіть «тоталітаризм». Часто як контраргумент висловлюється думка про те, що «ви хочете все заборонити / закенселити / спалити». Це одночасно неймовірно цікаво та парадоксально, бо молодше покоління якраз менше тяжіє до колективізму та не знайоме з цими методами. Вони ніколи нічого нікому не забороняли, це робили інші люди.
Тут можна угледіти екстраполяцію — перенесення власного досвіду з одного контексту на інший (щоправда, в іншому контексті цей досвід може вже не спрацьовувати). Я не знаю на власному досвіді, як це відбувалось за часів комсомолу та партійного контролю за виставками, але припускаю, що для припинення кар’єри художниці чи художника було достатньо не те, що статті в «Прикарпатській правді», а кількох прохолодних речень. Також припускаю, що примусовий ідеологічний складник, спущений зверху вниз від однієї-однісінької дозволеної партії-монополіста, міг так остогидіти, що будь-які пізніші дискусії про етичний чи ідеологічний складник в мистецтві можуть сприйматись з відторгненням. Мовляв, дайте нам спокій. Також припускаю, що однією з найкращих стратегій в такому обмежувальному оточенні може бути «триматись своїх», а найбільш здоровою реакцією — гумор.
Коли кажеш з іронією, критику простіше сховати та списати на нерозуміння жарту. Паяца не викрити — і часто лише він може казати правду посеред абсурду.
Але річ у тому, що цей досвід — легітимний та травматичний — має мало спільного з сьогоднішнім художнім процесом чи мистецькою критикою. Пост у фейсбуці, написаний за бажанням самого дописувача та без «рознарядки», — це не стаття в радянській «Прикарпатській правді», яка пройшла жорстке редагування зверху. І «навіть» текст в post impreza — не та стаття: ані за методом її створення, ані за впливовістю. Сьогоднішні ідеологічно забарвлені дискусії про нерівність, сексизм чи інші теми — це не мертва «політика партії», а спроба домовитись всередині спільноти, як нам жити разом.
Тут і зараз — інший час, інші люди та інші форми (су)спільного життя. Тут і зараз — я втретє нариваюсь, і втретє свідомо — вже не постмодернізм. Він безповоротно завершився, найпізніше з початком великої війни — мусимо зустрічати нові часи.
Сучасна мистецька критика відбувається горизонтально, хаотично та вільно — і відбувається замало (загалом та у Франківську зокрема). Замало, щоб зв’язати ниточки, — натягуючи їх так, аби було цікавіше підсмикувати одне одного, але ще не так, аби обірвати. Замало, аби це місто «змогло нарешті вирватись з замкнених кіл» та просунутись в мистецькому процесі трохи далі за дев’яності.
Але буде більше.
Головне фото: Олег Самойленко
