Жінка завжди була об’єктом більш пильного споглядання — як з боку суспільства, так і з боку мистецтва. Фактично до XX століття ми не мали власного голосу в мистецтві, чи то пак погляду, а всі жіночі портрети зображували чоловіки, відтворюючи дійсність та настрої того часу. І хоча ви можете мені заперечити, що художниці були й раніше (наприклад, Лавінія Фонтана), проте масова культура і середньостатистичні українці навряд назвуть багато художниць, що творили в XIX столітті чи раніше.  

В українському мистецтві починаючи з XX століття можемо споглядати роботи Тетяни Яблонської, Оксани Павленко, Алли Горської. З західних художниць мене дуже вразила Тамара де Лемпицька, на виставці якої побувала недавно в Кракові. Спільне в цих картинах не тільки те, що вони написані жінками (що зараз не дивина), а й образи жінок на них — сильних, дієвих, які здатні самі змінювати власне життя.

Це так званий female gaze — жіночий погляд, де жінка сама пише себе, вона є творцем власного образу.

Це відповідає часу: сьогодні змінюється бачення місця жінки у світі, а мистецтво природно реагує на суспільні настрої. 

Проте — не все. Недавно відвідала виставку Богдана Бринського «Від Тараса до Панаса» і, крім чудових портретів Шевченка, Римарука, Андруховича, побачила картини, що вразили мене більше. 

Знаю, що можу нарватись на критику та гейт, бо пан Бринський багато зробив і робить донині як для українського і світового мистецтва, так і для національного руху, але підважувати усталені погляди та стереотипи вчить мене й мистецтво. І не можу не написати свій female gaze — на противагу погляду відомого майстра.  

Дивлюсь на картину «Великі риби» (1999) і бачу поміж одягнених чоловіків оголену жінку.

«Великі риби»

В моїй голові виникає низка запитань.

Якщо вони у воді, чому чоловіки одягнені? Якщо вода — це алегорія, то чому жінка роздягнена?

Чоловічі руки торкаються жіночого волосся, стегон, грудей — мацають загарбницьки, не запитуючи. Жіноче обличчя не усміхається — на противагу радісним усмішкам чоловічих постатей. Навіть її горизонтальне розташування на полотні, на відміну від вертикальних постатей чоловіків, — все контрастує, закріплюючи в нашій свідомості картинку, що ця жінка не суб’єкт, вона — річ, а отже, не володарка свого життя. Воно належить ось цим чотирьом усміхненим чоловікам. Уява робить відсилання чи то до дешевенького порно, чи до ньотайморі — практики розкладання їжі на жіночому оголеному тілі. І перше, і друге принижує та об’єктивує жінок, і зараз критикується.

Портрет «Замріяна» (2007) зовсім не такий. На ньому бачимо жінку з гордо піднятою головою. Вона нагадує богиню Артеміду з мечем і луком позаду. Ця героїня точно не дозволить, щоб хтось торкався її оголених грудей без дозволу. Контраст жінок на цих двох картинах — разючий.

У центрі — «Замріяна»

Йду далі. «Будьмо» (2005). Моя письменницька уява малює кілька сценаріїв розвитку подій до цієї сцени. Наприклад: це натурниця, бо бачимо фарби. Але чому вона присоромлена? Щоб зрозуміти, що з цією картиною не так, спробуймо «метод дзеркала», тобто уявімо все навпаки: жінка з келихом сидить посередині, а навпроти неї двоє чоловіків — одягнений і оголений. Ми не знаємо, що між ними відбулось до цього, але дуже сумніваюсь, що оголеного чоловіка зобразили б у такій позі.

«Будьмо»

Загалом на картинах Богдана Бринського не бачу жодного оголеного чоловіка. Навпаки. Всі вони імпонують мені як герої та сильні особистості, на них я б хотіла бути схожою. На відміну від жінок. Нікому б не бажала опинитись в ситуаціях, які трапилися з героїнями деяких картин.

Що це? Спроба виправдати сексизм мистецтвом?

Розумію, що в 1999 році в українському просторі вкрай рідко мова заходила про такі явища, як сексизм, обʼєктивізацію, рух за права жінок та ще багато інших термінів. Але коли у 2023 році приходжу на виставку метра, найменше хочу бачити таке мистецтво. Бо поміж багатьох справді чудових картин є ті, яким зовсім не місце на сучасних показах. 

Хочеться, щоб наш час і мистецтво відображали суспільні настрої та зображували жінок поруч чоловіків — як рівних їм, а не як їхні речі.

Хочу, щоб дівчатка, коли дивитимуться на ці картини зараз чи через 100 років, так само мали приклади чудових жінок, якими б хотіли бути, а не розпластаних рибок поміж великих риб-чоловіків. 

Фото: Тарас Теліщак