У березні 2026 року минає четвертий місяць, відколи помер майстер гуцульських музичних інструментів, музикант Михайло Тафійчук зі села Буковець Верховинського району. У своїй гірській майстерні він ціле життя виготовляв сопілки, дуди, скрипки, трембіти, цимбали, бубни й ліри. Разом зі синами заснував «Сімейний ансамбль Тафійчуків», грав на весіллях, виступав на фестивалях в Україні, Німеччині, Бельгії, США.
Михайло Тафійчук досконало майстрував і грав без музичної освіти, не потребував ні грошей, ні слави, щиро ділився мудрістю з людьми, які приїжджали до нього з усього світу. Ще замолоду його винятковий талант визнав легендарний Моґур [народний музикант з Гуцульщини Василь Грималюк — прим. ред.], а згодом — європейські й американські фахівці, що запрошували жити й викладати до своїх країн.
Про магічне й людське музики-самоука Михайла Тафійчука — у спогадах синів Юрія й Миколи, науковця Івана Зеленчука й учня, сопілкаря гурту Kazka, військовослужбовця Дмитра Мазуряка.
«Я не йду в церкву на службу, але стану коло лірника,
до стіни притулюся й слухаю цілий час, як та ліра грає»
Юрій Тафійчук, син:
Він бачив ліру ще маленьким хлопчиком. Мама брала його до церкви у сім-вісім років, а коло церкви грав Генцар, лірник з Буковини. Він уже був сліпий, темний, люди скидали йому гроші. А тато дуже ліру любив, та й каже: «Я не йду в церкву на службу, але стану коло лірника, до стіни притулюся й слухаю цілий час, як та ліра грає».
Микола Тафійчук, син
Татова мама грала на дві дримбі, що на той час небагато хто вмів, мала природний талант. Але у близькому роду, по батькові, наприклад, ніхто ні на чому не грав. Він був самородком.
Юрій Тафійчук, син:
Вже у сім років тато почав помаленьку грати у скрипку на якісь вечорниці, як колись по горах робили. Вдень дрова носили, мали роботу, а ввечері собі сиділи, трошки випивали по чарочці й любили заспівати. Тоді вже брали тата. А він що: дитина, сім років, але до співання уже грав. Люди співали, й він був заохочений тим.
Микола Тафійчук, син:
Коли тато вже трохи подорослішав, мав років 11-12, наша баба хотіла, щоб він пішов до Василя Грималюка — Моґура. Але той просив якісь великі гроші, яких баба не мала тоді. Крім того, тато уже непогано грав на скрипці.
Юрій Тафійчук, син:
Моґур не дуже хотів тата вчити. Він побачив, що тато, молодий іще хлопець, грає дужче. Поглянув на нього й сказав: «Я його вчити не хочу».
А раз у Верховині після весілля музиканти зібралися в одному ресторані. Тато зайшов, а там сидів Моґур. Гості запропонували: «Давайте, хто краще заграє!» І тато заграв так, що Моґур пізнав у ньому того хлопця, якого не хотів учити. Люди кричали: «Ади, це молодий так заграв!» Моґурові стало встидно, він зібрав скрипку й утік з того кафе.
Фото: Ukraїner
«Якщо людина виготовляє лише скрипку, то це — вже талант,
а він — і скрипку, й цимбали, бубон, дудку…»
Дмитро Мазуряк, учень:
Я познайомився з паном Михайлом на першому курсі, 2013-14 рік. Захотів собі флояру й трембіту, а варіантів їх знайти не було. Тоді натрапив на відео з Михайлом Тафійчуком в YouTube. По знайомих дізнався контакти, зателефонував, замовив інструмент і приблизно за місяць-два поїхав забирати. На першій зустрічі я зрозумів, що точно повернуся до нього не раз і не два… Знаєте, коли чимось захоплюєшся й знаходиш людину, яка займається цим усе життя, то це — прекрасне відчуття. Мені був дуже цікавим і цінним його досвід, приємно, що він зі мною ділився. Спочатку я замовляв інструменти, а потім вирішив майструвати сам, і пан Михайло давав багато порад, технічних настанов, що стосувалися ремесла.
Іван Зеленчук, науковець:
У 1975 році мене направили вчителем фізики у Криворівню. Сам я також із цих країв, із села Зелене, що біля самого кордону. Коли я приїхав у Криворівню, поставив собі за мету познайомитися з цим селом. І перший, з ким язапроязнився, був Михайло Нечай. Він тоді вважався найкращим мосяжником. А другий — коваль Михайло Тафійчук. На жаль, такому не просто талановитому, а геніальному майстрові довелося працювати ковалем…
Я свого часу захищав дисертацію про сплав двох металів. У Криворівні я взнав, що Тафійчук може з’єднати два шматки металу без електрозварки. Це — старий спосіб, що по-гуцульському зветься «швайц». Мамин рідний брат Іван, 1933 року народження, був ковалем і казав: «Як вже коваль швайцує, то кращого коваля ніде не знайдеш». Мене зацікавило, що Тафійчук може швайцувати, й він показав мені, як це робити, використовуючи антрацит.
Я також взнав, що Михайло майструє дуже добрі сокири. Бо колись купити сокиру в магазині, то хіба лиш дрова колоти, а він робив такі, що ними майстри будували хати. Це називається «майстерська сокира»: нею можна було тесати прокісся, ніби гемблювати, а гостра вона така, що можна було голити на руці волосся. Потрібні дуже складні технології, аби метал виходив настільки гострим, але не викришувався. І мене здивувало, що Тафійчук, не знаючи ніякої фізики металів, інтуїтивно відчував… Хоча, видно, за тим стояла величезна ковальська практика.
Друге — я взнав, що цей чоловік майструє усі музичні інструменти. Якщо людина виготовляє лише скрипку, то це — вже талант, а він — і скрипку, й цимбали, бубон, дудку, у старші роки — ще й ліру. Відтоді час від часу я старався бути в нього.
У 1995 році Київський університет імені Шевченка, в якому я працював, створив філіал «Гуцульщина». У мої обов’язки входило дуже детально писати про майстрів-самоуків — тих, що не закінчували якихось вишів, а вчилися в народу. І я вже до Тафійчука приїжджав багато разів.
«О четвертій ранку вже піднімається й тихонько йде у майстерню»
Юрій Тафійчук, син:
Ходить багато легенд про створення інструмента, але суть лише в тому, які руки його роблять. Тато вибирав дерево, щоби були густі літа, не рідколіти, й щоб було гладеньке, рівно кололося.
Микола Тафійчук, син:
Тато дуже настійливо над усім працював. Найближчими для нього була флоєра старовітська, на якій він з басом грав, дуда (коза) й скрипка. Він знав секрети виготовлення, яких не відкривав нікому. Дещо мені розказав, до чогось я сам дійшов. Але тато, як і всі старші майстри, не любив того розказувати.
Іван Зеленчук, науковець:
Найбільше мене вражало те, що він не просто майструє, а дуже детально й глибоко про це розказує. Складалося враження, що він не один університет закінчив.
Тобто він розумів, що відбувається. Бо є такі майстри, що роблять досконало, але як попрошу розповісти, то вони: «Ади, я буду робити, а ви дивіться». А Тафійчук все відчував й оці відчуття переводив на розмову. Він міг прочитати лекцію про створення скрипки від ідеї до втілення, починаючи з того, що вам прийдеться рубати смереку чи євір [явір — прим. ред.]. Це — рідкісні випадки, аби майстер був інтелектуалом. Ми називали його вродженим академіком, він мав у голові дуже глибоке інтелектуальне чуття. Він працював на рівні інтуїції, а це — найвищий рівень. Далі вже — натхнення, Дух Святий… Він взагалі-то був людиною глибоко віруючою.
Фото: Сергій Гаврилюк
Дмитро Мазуряк, учень:
Мені зараз, щоб змайструвати скрипку, потрібен певний набір інструментів, а пан Михайло сам виготовляв свердла, стамески, ножі — все-все-все необхідне. Я можу порівняти його з лікарем, який пройшовши всі курси анатомії, повністю розуміє свій організм. Пан Михайло знав, що, де, як звучить, що треба покращити, як вплинути на результат.
Від моменту вибору дерева до моменту звучання, першої ноти — все зроблене його руками. Він купував лише струни.
Іван Зеленчук, науковець:
Тафійчук розповідав, що о четвертій годині ранку, в золотий час творчої сили, вже піднімається й тихонько йде у майстерню. Хоча всі в четвертій лише пробують добре на другий бік повернутися.
Дмитро Мазуряк, учень:
Зараз інструменти створюються за чіткими розмірами, кресленнями, а пан Михайло усе міряв руками. Його мірила — половина пальця, соломинка, якою він визначав відстань між отворами на сопілці. Без математичних формул — тільки практичні знання. От флояра, наприклад, мала бути по лікоть, такий-то отвір — на відстань середнього пальця. Він знав, що так — найточніше. Водночас, коли фахівці досліджували його інструменти з допомогою розрахунків, технічних засобів, усе сходилося ідеально.
«Гірська рослина низько не росте»
Іван Зеленчук, науковець:
Значною мірою Руслана перемогла тому, що трембіти — роботи Тафійчука. Якщо трембіта зроблена високоякісно, то видає такі звуки, що торкають душі. Якщо гуцулам ішли мурахи, то це не дивно, але на Євробаченні треба, щоб мурахи пішли по спині й іншим народам, аж тоді вони голосують, розумієте?
Юрій Тафійчук, син:
Ми були у Штутграті на фестивалі. Німець Манфред, який завідував музеєм, де проходив фестиваль, запитав, чи може хтось змайструвати музичний інструмент. Він показав майстерню. Звичайно, тато не мав свердл, як вдома, всіх інструментів, але німець дав якесь свердло, токарню. Тато за пів дня вточив сопілку, заграв на ній на сцені й подарував музею. Манфред не зрозумів, подивився, потиснув руку й сказав: «Видно, що руки робочі».
Іван Зеленчук, науковець:
Я довго виношував ідею змайструвати сопілку з кожного гірського дерева, але так, щоби всі ті сопілки звучали ідеально однаково. Назбирав 30 брусочків з різних порід і прийшов до Тафійчука: «Можете працювати над цим багато років, але зробіть мені 30 сопілок, аби всі були абсолютно однаковими, аби я чув, чим різниться смерека від бука, а бук від євора, а євір від дуба, а черешня від яблуні». Він сказав: «Це дуже гарна думка, мені самому цікаво почути, як буде звучати те й те». І він мені це зробив. Я досі маю цей набір, що показує велику важливість того, з чого зроблена сопілка.
Дмитро Мазуряк, учень:
Як людина, відірвана від свого дому через військову службу, й зважаючи на раніший досвід концертування світом, я зрозумів, що виготовляти гуцульські інструменти, наприклад, у Києві… Воно не зовсім на тому місці. Пан Михайло ж створював інструменти в горах і переважно для людей, які там грають. Все було на своєму місці, тому дуже багато музикантів ішло до нього, бо знали, що зможуть отримати якісний інструмент від людини, яка дуже добре знається на гуцульській культурі, є одним з китів, на яких тримається та культура. Знаєте, у нас є така приказка: гірська рослина низько не росте.
І якраз пан Михайло був людиною, яка росла там, де потрібно, й росла з тих коренів, які там віками.
«Вимагав учитися так, аби не встидно було заграти»
Микола Тафійчук, син:
Пам’ятаю, як тато нам робив дуди (кози). Ми вчилися грати досить малими, я, — може, в шість, ще навіть у школу не пішов. Він постійно нам прививав любов до музики. Ніколи не кричав на нас, але відповідально ставився до виховання. У юності ми їздили з концертами в різні міста, й скрізь його добре знали, зустрічали.
Юрій Тафійчук, син:
Тато бачив, що я маю потяг, бо я любив музику з маленького. У третьому класі я вже на сцені виступав, на дуді грав, на сопілці. У 1983 році я вже разом з татом виступав на обласній сцені у Франківську разом з ансамблем сопілкарів.
Коли я закінчив п’ятий клас, тато почав брати мене по весіллях. Я грав на цимбалах, кларнеті.
Микола Тафійчук, син:
Тато завжди навчав до інструмента ставитися дуже акуратно, як і до музики. Він сам грав досконало й вимагав учитися так, аби не встидно було заграти.
Дмитро Мазуряк, учень:
Пан Михайло цінував людей, які теж тягнулися до музики. Наприклад, якщо людина не була професійним музикантом, але їй дуже подобалися ті інструменти, гуцульська культура, він приймав її, розповідав, ділився. Хоча так само ставився і до туристів, які не могли оцінити всієї величі його особистості, а приходили подивитися, ніби на атракцію. І він не мав завчених реплік, слів, а просто спілкувався, передаючи глибоку життєву мудрість, музичні знання. Це викликало захоплення. Завжди було відчуття, що ти прийшов до незвичайної людини, хоч і максимально простої.
«Я прирівнював Тафійчука до Моґура,
але Тафійчук мене ще дужче здивував»
Іван Зеленчук, науковець:
Якось я знімав на камеру весілля, де головним музикантом грав Тафійчук, а допоміжними – його сини. Весілля було під самим Писаним Каменем, пізньої осені. І Тафійчук… Я думав, що він просто грає на скрипці, але щоб на такому високому рівні, як керівник капели, а ще поруч – його сини… Це було чудо для мене. Так я взнав, що він – досконалий музикант.
Юрій Тафійчук, син:
Слух у тата був великий. Не раз на весіллях обривалися струна, й він міг не відходячи від нас, поставати її на місце, настроїти скрипку так, як має бути. Він чув…
Дмитро Мазуряк, учень:
Коли він грав, я, як музикант, звісно, дивився на його пальці, мені було цікаво, як саме він бере ту чи іншу ноту. Якщо говорити про його погляд, то він був зосереджений кудись у себе… Мелодії, які він грав, були доволі складними не так з технічного боку, як у сприйнятті — їх треба було зрозуміти, основну мелодію, побічну. Тобто заграти ті ноти було нескладно, але зрозуміти, як заграти, було непросто. І от у цьому він був дуже професійним. Коли пан Михайло грав, то я відчував вік тих мелодій, звучання, якому 100 і 200 років. Тобто не так, що він собі просто щойно придумав або почув десь і вивчив, а що ця музика вросла коренями в цю землю, що вона належить горам.
Фото: Сергій Гаврилюк
Іван Зеленчук, науковець:
На Василя Грималюка — Моґура — ми дивилися, як на ікону, бо всі по селу ходять з бензопилами, сокирами (бо ж село лісорубів), а цей — зі скрипкою водно, навіть у робочий день. Ми питали: «Васильку, а ви чого зі скрипкою у футлярі ходите так помпезно»? А він казав: «А я відки знаю, в який момент мені захочеться заграти». Були випадки, що він іде, йде й у якомусь місці дістає скрипку й зачинає грати, для нас це фантастика, чудо. І він просто грає для себе, не для когось. Видно, в той момент бачить мелодію і йому хочеться ймити її…
Я прирівнював Тафійчука до Моґура, але Тафійчук мене ще дужче здивував…. Знаєте, у скрипаля пальці мали би бути такими витонченими, довгими, а в Михайла кожен палець, як мій великий. І не зважаючи на такі робочі пальці, від дуже тонко грав.
«А якщо я вам дуже цікавий, то прилітайте до мене»
Іван Зеленчук, науковець:
Тафійчук побував майже в усіх країнах Європи. Найчастіше їздив у Німеччину, туди його часто кликали зі синами. У США він здивував усіх вчених, які слухали. Йому запропонували залишитися на рік на роботу в Колумбійському університеті: «Будете робити собі музичні інструменти так, як ви робите». Вони хотіли це все задокументувати за грубі гроші й мали б першоджерельний матеріал. Тафійчук не хотів залишатися. Він сказав знамените: «Дякувати Богу, що я сюди прилетів і є тут, бо тєжко було летіти. Я прошу Бога, аби вернувся собі на Буковець. А якщо я вам дуже цікавий, то прилітайте до мене». Після того до нього приїжджали фахівці з різних країн.
Дмитро Мазуряк, учень:
Пан Михайло мав можливість переїхати у Бельгію, Німеччину, США, але завжди казав: «Я — у горах, я — звідси, я без гір не можу». Навіть ті два місяці в Америці йому далися тяжко, бо, як він казав, був «довго без гір». Знаєте, я думаю, що незалежно від того, де б він був, все одно щодня вставав би, йшов у ліс, свердлив сопілку, майстрував цимбали чи будь-який інший інструмент. Просто робив би свою роботу не менш професійно.
«То — пусте всьо. Аби перед людьми та й був людинов сам»
Юрій Тафійчук, син:
Він просто любив музику. Казав: «Я не люблю, аби мене величали». Йому вручали нагороди, грамоти, звання, але він казав: «То — пусте всьо. Аби перед людьми та й був людинов сам».
Дмитро Мазуряк, учень:
Знаєте, є люди, які роблять щось, бо їм це подобається, є люди, які роблять щось, бо це подобається іншим, а є люди, які роблять тому, що не можуть не робити. Пан Михайло був таким — він просто не міг не робити інструменти.
Іван Зеленчук, науковець:
Тафійчук належав до людей найвищого типу мистецтва: якби раптом йому заборонили майструвати чи грати, він просто не жив би. Він бачив весь смисл свого життя в тому, що робить.
Дмитро Мазуряк, учень:
В останні 10 років він не міг грати так, як раніше, руки втратили швидкість, спритність і через ковальство, й інші травми. І це — найбільше бентежило його, він жалівся, що йому не подобається, як він зараз грає, що не можна заграти так, як грав колись. У нього сльози виступали на очах, було видно, наскільки важко йому приймати цей момент. Це було трагедією для Михайла. Коли в пізні роки він брав інструмент до рук, аби продемонструвати гостям, то грав трошки, відкладав у бік і казав: «Я вже всьо, я не можу».
Фото: Ukraїner
«Шо поволи та й водно, то виходить на одно»
Іван Зеленчук, науковець:
Такі, як Тафійчук, народжуються раз на 100 років серед десятків тисяч людей. Але погана радянська традиція — уперто не видіти цього. Як вони нам казали: «Ваш край ніякий, а ви — ніхто». Я знаю, як нас принижували. Хоч я закінчив академію наук, захистив дисертацію, але коли на низькому рівні нас збирали, не розуміючи, хто ми є всередині, говорили: «Ваш край ніякий, тут літак не летить, поїзд не їде». Так — щоб людина не пробувала голову підоймити.
Дмитро Мазуряк, учень:
Я пам’ятаю пораду від Тафійчука: «Шо поволи та й водно, то виходить на одно». Мається на увазі, що б не було, займайся собі своєю справою, не покидай її, працюй, і рано чи пізно це принесе результат.
Але працюй плідно й систематично, не поспішай, але роби свою роботу щоденно. Пан Михайло є прикладом своєї філософії.
Він не вів соцмереж, його старенький телефон дзвонив хіба через день, але про нього знав весь світ, усі хотіли сконтактувати й поспілкуватися.
Іван Зеленчук, науковець:
Держава мала б бачити, що є така людина, і його майстерня мала б стати лабораторією, в якій знімають фільми, навчаються учні, яким сниться, що вони майструють скрипку, тобто такі, що мають дар від Бога. Постійно мав бути хтось, хто знімав би, що Тайфійчук робить, але цього не було. Жодного професійного фільму про нього не зняли, а його учнями фактично були тільки його діти.
Дмитро Мазуряк, учень:
Найбільший його вклад у музику — збереження технологій виготовлення давніх інструментів. Після смерті Тафійчука гуцульську дудку (козу), наприклад, уже не виготовляє ніхто. Лише декілька учнів, як-от я, перейняли методику створення. Цей інструмент взагалі дійшов до нас саме завдяки тому, що свого часу Михайло Тафійчук почав ним цікавитися, розвивати. Якщо зараз ми підемо в Карпатах до будь-якого музиканта, в якого є дуда, в дев’яносто дев’яти випадках це буде дуда Михайла.
Головне фото: Ukraїner
