Найяснішому цісареві Францу Йосифу під час його візиту в Коломиї у вересні 1880 року гуцули представляли гуцульське весілє: йшла весільна хода — всі в гуцульській вбирі, в кожухах щонайкращих, сардаках; гуцульські чоловіки — в чересах, широких вибиваних ременях, у крисанях; гуцулки — в запасках, хустках великих, в попружках, сорочках, в постолах на обидва боки морщених. Зі зґардами, силінками, пацирками на шиї. Грали троїсті музики — скрипка, бубон і цимбали, задаючи темп всьому дійству, пишно виграючи найкращих мелодій гуцульських для свого любого цісаря.
А вже від 1903 року гуцульський край стає улюбленою вакаційною місцевістю для митців, місцем сили й натхнення для артистів, на Гуцульщину приїжджають відомі люди, інтелігенція, письменники, художники, дослідники, гостюючи найперше в Криворівні — «українських Атенах», Довгополі, Головах.
У 20-тих — 30-тих роках XX століття стається огульна мода на гуцулів у Польщі. Художники прибувають на Гуцульщину, живуть в цім краю, винаймаючи помешкання в гуцульських обійстях, надихаються гірськими краєвидами й гуцульськими людьми, вбраними в різнокольорові строї. Спостерігають за гуцулами в будні й свята, за їхнім життям, повсякденністю, набутками, зафіксовуючи свої враження в текстах, картинах.
Владислав Яроцький. Гуцульський похорон
Час радянської окупації грубо затирає ідентичності, бути собою стає небезпечно й загрозливо, інакшість висміюється радянською пропагандою, настановляючи вороже одних проти одних, принижуючи й зводячи самобутність до глуму й глузування, так, аби й ти небавом сам незлюбив себе, своє походження, засумнівався в собі, у своїй гідності:
зі своєю самобутністю треба було йти в підпілля, ховаючи й переховуючи свою ідентичність в криївці, аби могти колись пригадати себе, хто ти, виймаючи обережно з куферка своє, гуцульське.
Те, що я гуцулка, я дізналася в Косові в гімназії, куди приїжджала на навчання з Замагори, верховинського села за сорок кілометрів від Косова: ти — гуцулка з горбів, а ми — ні, тут на долині, де рівно, не гуцули.
У нас вдома не говорили: ми — гуцули, бо й так було зрозуміло. Коли ж ми спускалися на долину в районний центр, де рівно, чи в інші міста, нас там називали гуцулами, людьми з горбів, бо й мова видавала нас — гуцульський діалект. В той час бути гуцулом ще не було шановано, люди соромилися називати себе гуцулами, бо знову будуть насміхатися з них, зневажати й принижувати. Ми не гуцули: гуцули — далі: борзо відповідали й показували рукою в напрямку до гір, найдальших горбів, де жили ми, забиті верхівські люди, темні гуцули, де за нами лиш ліси й полонини, та й більш нічого.
У нас час бути гуцулом — почесно й поштиво: гуцул знову стався в очах інших свідомим горянином, який любить свої гори, свою культуру, традиції, свою самобутність, і ніколи й нікому не віддав би їх, не проміняв ні на що, ні на які багатства світу.
Ті, хто залюблені в гори, в гуцулів, також не раз мріють перемінитися в гуцулів, жити в горах, на полонинах, не лиш приїжджати час від часу в край гуцульський, а й стати тут своїми, вкоренитися. Пам’ятають, однак, при цьому, що не той гуцул, що погуцулився, а той, що в горбах родився, а ще діалект: ним говорять лиш самі гуцули.
Юзеф Тішнер, польський ґураль, священник, філософ, літератор, родом з ґуральського Подгаля, знав якнайкраще, що горянська культура є надзвичай близькою до життя, безпосереднім виявом самого життя. Через культуру видно душу людей, хто вони.
Культура є дзеркалом, в якому відображається правда про людину, і, якщо хочеш зрозуміти, ким є людина, поглянь, що вона створила й залишила по собі.
Гуцули розмашисто данцують «решето», взявшись міцно за руки, «гуцулку» — кожен з своюв загуляв; співають протяжних співанок «вид тепер до рано», грають куражистих чи смутних мелодій, пізнаючи через своє мистецтво найперше себе, хто вони: мистецтво визволяє, дає свободу. А ще гори, вони обдаровують гуцулів вільним духом й красою, гуцули віддячують горам артизмом й умілістю.
Гуцульські весільні танці. 1930-ті
Звільна спускаються не раз гуцули зі своєю культурою з гір на доли, вдягнені в пишний гуцульський стрій, несуть на плечах свої скрипки, цимбали, трембіти, лишаючи в долині ще надовго відгомін вольних гуцульських мелодій, наспівів: гуцульські старовіцькі мотиви в мажорі чи в мінорі звучать первородно лиш у виконанні самих гуцулів. Щедро діляться своєю самобутністю, своїм мистецтвом, не закриваючись одиноко на собі, так гуцульська культура йде в світ, то тут, то там інспіруючи й запалюючи людей з долів до її нових інтерпретацій, проявлень. І тут нам, гуцулам, не хочеться вторгатись чи повчати, як має бути правильно й правдиво: гуцульська культура не закостеніла й застигла, вона живе й розвивається, змінюється й доповнюється. Вона також сміє проявлятися поза гуцулами, поза горами. І в цьому її воля і право.
Бо й гуцули всякчас вчаться від своїх побратимів з долів: їм більше не хочеться переповідати свою історію з досліджень й розвідок про них. Вони вже вміють розповідати про себе самотужки, про своє коріння й сутність, не переказувати, що про них кажуть інші.
Діти в Криворівні. Фото Параски Плитки-Горицвіт
Відкривають приватні музеї, садиби, збираючи стародавні гуцульські речі з гірського побуту, гуцульський одяг, музичні інструменти. Розповідають про давні гуцульські звичаї, обряди й традиції, які й досі збережені. Про походження гуцулів, їхні життя, гірський побут. Їхні ремесла. Коляду і святки.
Грають, й показують, як грати на музичних інструментах – на трембіті, дримбі, цимбалах, вчать данцувати «гуцулку», «решето», «голубку».
Музеї, що на схилах гір, звідки відкривається краєвид на довколишні гори, на Чорногору, зустрічають гостей, які прагнуть закохатися в Гуцульщину, під звуки трембіти чи дримби, гук рогу чи «игикання».
В гуцульських світлицях проводять майстер-класи з приготуванням гуцульських страв: кулеші, банушу, книшів, буришіників, гуцульських голубців, завбільшки мізинного пальця, «бураків» – гуцульського борщу. Вчать ткати на верстаті ліжники, килими, ткані рушники.
Й полонини — там серед стаї в казані над палким вогнем в літню пору вправний ватаг робить сир полонинський, вурду, гуслинку; з золотавих будзів сиру — бринзу люту, зберігаючи безцінні «скарби полонинські» в дерев’яних бербеницях, коновках, діжках.
Головне фото зроблено Параскою Плиткою-Горицвіт
