В Івано-Франківську минув триденний чесько-український театральний «Фестиваль взаємності». Партнером і місцем проведення фестивалю є Франківський драмтеатр. Театрознавиця Олена Спас відвідала події фестивалю і розповідає для post impreza про подію, що мала на меті побудувати діалог між Чехією та Україною.
Попри активні намагання Росії дискредитувати Європу в очах українців, реальна картина — абсолютно протилежна. Принаймні зламати стереотип втомленої від України Європи взявся чеський режисер та актор Давид Зелінка, який організував українсько-чеський театральний фестиваль з милозвучною назвою «Фестиваль взаємності». «Дуже багато українців з’явилося в Чехії, на жаль, через війну. Але є в цьому й хороший бік: вони принесли до нас нову енергію, нове дихання. Наші народи пов’язані; впевнений, що так буде і в майбутньому. Ми ж приїхали для спілкування, пізнання одне одного, а також кращого розуміння наших потреб і можливостей взаємопідтримки. Європа допомагає Україні, але я переконаний, що Україна та українці вміють і мають багато того, чого бракує нам, а вона може поділитися», — розповів Давид.
Подія тривала з 12 по 28 квітня й охопила п’ять міст України: Рівне, Житомир, Чернігів, Київ та Івано-Франківськ. Актуальною фокусною темою стало життя у війні, а саме «ситуація біженців, перетинання кордонів і знаходження нового дому». У програмі — вистави чеських театрів та їхнє обговорення, музичний концерт, показ короткометражного фільму та майстерні для дітей і дорослих. Фінансували фестиваль Європейський Союз, Міністерство культури Чеської Республіки та Національний план відновлення Чеської Республіки (Národní plán obnovy — програма, за якою Чехія отримує фінансову підтримку від ЄС — прим. ред.).
Фінальні три дні фестивалю відбувались у Франківську, а саме в Драмтеатрі, який цього сезону обрав європейський вектор і запрошує до співпраці різних режисерів Європи.
Наймасштабніше тему фестивалю розкрила напівдокументальна вистава «Вони приходять. Чого вони хочуть? Чого хочемо ми?» (режисер — Давид Зелінка) Театру «Тепер вдих і лети» (Прага, Чехія). У виставі зібрані розповіді біженців з усього світу, які переплітаються і накладаються одна на одну з уст трьох актрис: Софії Брагіної, Капітоліни Колобової та Катерини Полєтаєвої. Та починається вистава зі сцени перетину умовного кордону-стіни: біженки підбадьорюють одна одну і, набравшись наснаги, по черзі перелазять стіну. Вони радіють, адже, здавалося б, всі страхи й жахи минулого залишилися по той бік, а на горизонті — тільки краще життя. Натомість найскладніші випробування попереду: неприйняття, цькування, дискримінація, моральне знущання й фізичне насилля, безробіття, нелюдські умови праці тощо.
Варто звернути увагу на концептуальне просторове рішення вистави: глядацькі місця збиті докупи, а глядачі змушені сидіти в тісноті, повернуті обличчями, спинами, боками одне до одного. Нікому там не буде комфортно, адже вистава покликана й морально й фізично зробити незручно глядачам, а отже — вплинути і змусити поміркувати.
Збиті докупи глядачі формували умовний «кордон», що розділяв простір на дві частини, з яких і діяли актриси. Через глядачів вони дискутували над проблемою біженців з перспективи самих біженців, урядів держав, що їх приймають, населення цих держав. Відповідали на питання, що втрачає та отримує біженець, чому потрібно й не потрібно їм допомагати, що врешті-решт робити цим людям й що на них чекає.
Лунало багато знайомих нам усіх і часто неприємних своєю незручністю тез, кульмінацією ж стало буквальне формування умовних ляльок-біженців зі шматків текстилю і пропозиції взяти глядачам собі по одному «корисному» біженцю-садівнику, який за копійки підстригатиме газон, або прибиральницю, яка митиме будь-що й будь-де, і на завершення — перекидання з одного боку на інший цих ляльок, наче небажане сміття.
Наприкінці вистави ми почули також особисті історії трьох акторок. Вони українки, які після повномасштабного вторгнення переселилися до Чехії. Кожна з них має прикрий досвід ролі біженки й здобуває його і далі, адже проблема все ще актуальна.
Перехід від проблем абстрактних біженців, які начебто далекі від нас, на особистий досвід, пережитий українцями нещодавно, став наступним етапом розкриття тематики фестивалю. Цю тему висвітлили у (не)документальному короткому метрі «Парадокс» (режисерка — Марія Татаринова). Фільм засновано на реальних історіях українських студенток, які були змушені виїхати за кордон від початку повномасштабної війни, та створений в межах їхнього навчання на театральному факультеті в Яначковій академії музичних мистецтв (Брно, Чехія). У фільмі грають: Анастасія Дударик, Анастасія Федик, Дар’я Новікова, Єлизавета Ситниченко, Ніколь Свідзінська, Марія Татаринова, Катерина Антонова.
Парадокс
Стрічка складається з семи глав, які послідовно розкривають емоції та почуття, через які вперше пройшли українці-біженці після 24 лютого. З перших хвилин ми бачимо обличчя дівчат зі страхом, смутком, зосередженістю під звучання слів, що б’ють набатом: «Треба їхати!». Кожна з них, розповідаючи свою історію, розкриває нам страх, через який вони пройшли у перші дні повномасштабного вторгнення; боротьбу з перешкодами на шляху до безпечного місця для себе і сім’ї; вину за перебування в безпеці перед тими, хто її позбавлений; постійну тривожність через непевність в майбутньому тощо.
Наостанок постає головне питання: де наш дім? Старого дому немає. Нові країна й стіни слугують сховком від війни, а не домівкою. Війна надала можливість зрозуміти реальну цінність цього слова. Парадокс, як зазначають автори фільму, у тім, що необхідно було втратити все, щоб знайти його у собі.
Окремою тематичною гілкою фестивалю можна виділити тему виховання дітей під час війни та дитинство в таких умовах. Ці теми звучали у виставі «І люди живуть. Абдул» (режисер — Давид Зелінка) театру «Тепер вдих і лети». Напівдокументальна вистава базується на репортажах, присвячених життям чеченців під час Першої та Другої російсько-чеченських воєн. Для показу вистави вибрали сцену-підвал, яка дуже вдало працювала на настроєву палітру сюжету. Холодно, темно, під ногами тріщать уламки плитки. Сприйняття підвалу може бути дуже різним у розрізі архетипів і власного досвіду людей, на жаль, для українців дуже травматичного в площині подій і втрат війни.
І люди живуть. Абдул
На сцені — чеченське подружжя (Марія Реслова та Давид Зелінка), яке розповідає про своє життя, що припало на часи воєнних жахіть. «Ракети врізаються в стіни будинків, кулеметні черги свистять на вулицях. Це була Чечня, це був наш Грозний», — розповідає чоловік. Вражає, як швидко ця історія з емоційно гострої стає буденною: жінка розповідає про порятунок в горах від бомбардування, тим часом організовуючи скромну вечерю на столі з пластикового ящика і поліетиленової клейонки. Люди звикають і пристосовуються до всього, але постає інше питання: як бути з дітьми? Народжуються і ростуть нові люди, тож у виставі розглядається проблематика виховання у мирі дітей, які ніколи цього миру не знали.
Чи можуть дорослі, що звикли до жахів насилля, виховати психологічно здорових дітей, тим більше коли навколо й далі розгортаються вбивства, зґвалтування, голод тощо?
Ми чуємо історії п’яти дітей, головною з яких є розповідь про старшого сина Абдула. Жодного з них батьки не змогли вберегти від травматизації війною, жоден з них не виріс психологічно здоровим. Деякі з них пішли кривими стежками. Так насилля породило нове насилля, хоч війна вже й позаду. «Виставі вже сім років. Перед війною в Україні ми думали, що вона вже не актуальна, але виявилося — навпаки, тому ми показували її в Польщі, в Чехії, в Україні у різних містах», — прокоментував її автор.
Проблема дітей у війні є напрочуд злободенною для українців. Розглянути та обговорити пізніше цю тему глядачі змогли, переглянувши документальну виставу «Жаль» (режисер — Їржі Гонзірек) від театру «Фесте».
Жаль
Повномасштабна війна в Україні призвела до серйозної гуманітарної кризи. Ескалація насильства спричинила масове переміщення населення по всій Україні та в сусідні держави, а також зумовила зростання кількості жертв. Матерям довелося рятувати своїх дітей під звуки вибухів. Багатьох дітей вкрали росіяни та насильно перевезли на територію Росії. Діти пережили насильство, травми, втрати, руйнування. У мільйонів дітей були вкрадені дні народження, шкільні спогади, час з друзями та родиною. Вони втратили домівки, школи та дитячі майданчики.
«Щодня ми спостерігаємо страждання дорослих на тлі подій, з якими вони стикаються та живуть у ці складні часи. Бачимо, як дорослі висловлюють свої почуття щодо війни та як вони реагують на неї. Наша мета — привернути увагу до долі дітей, які також переживають страждання, втрачаючи батьків та домівки. Їхні страждання не зменшуються від того, що вони діти».
У виставі використано відео- та аудіоматеріали з інтерв’ю, які брали в українських дітей-біженців (деякі з них шість місяців перебували в російському полоні). Крім того, з уст актрис (Марія Татаринова, Дар’я Новікова) звучать монологи, що є дослівними записами розповідей батьків дітей-біженців. Вони розповідають про свій досвід рятування дітей, виховання та піклування про них в умовах, коли самі потребують допомоги. Проблему символічно візуалізують актриси ролями жіночої Душі й Тіла, що не можуть об’єднатися: Тіло механічно виконує обов’язки з догляду за дітьми, відмовляючись чути Душу, чиї переживання і біль є «зайвими» в умовах виживання.
Завдяки технічно якісній акторській роботі та режисерському рішенню чітко структурувати виставу на фрагменти, глядачі входять у певний ритм, а перемикання від фрагмента до фрагмента тримає увагу в постійній напрузі. В короткочасній перспективі цей прийом працює добре, але в якийсь момент, коли глядачеві стає зрозуміла структура і він здатен передбачити наступну сцену, увага починає розсіюватися. Вистава потребує доопрацювання форми, але, як зазначили творці, вона була створена протягом 18 днів в межах даного фестивалю, і після кожного показу, що вже відбулися, вистава переживала зміни. Отже, вона ще не завершена, але потужний потенціал вже очевидний.
До програми творці фестивалю додали не тільки заходи про дітей, а й для дітей. Попри важку тематику фестивалю, для юного покоління підготували життєствердні вистави «Савітрі» (режисерка — Павла Домбровська) та «Лісові ангели» (режисери — Павла Домбровська та Людек Вемола) театру «Лішень».
В основу першої вистави ліг індійський міф про принцесу Савітрі. Вистава створена у формі театру тіней. «Ми не могли, та й не хотіли створювати копію того театру, але все ж надихалися ним, намагалися зрозуміти його сенс, прийняти його таємницю і, збагатившись, втягнувшись у магію світлообразів, створити власний твір», — зазначили творці. На білому полотні тіні та світло розповіли юним глядачам історію про принцесу, яка силою любові й стійкості врятувала коханого від лихої долі. Цікавинкою вистави є також музика, яку оповідач грав на власноруч виготовлених музичних інструментах. Серед них духові, ударні та струнні.
Вистава театру ляльок «Лісові янголи» базується на народній ромській казці про німу дівчинку, лісових істот та ангелів. «Коли вона грає на флейті, літають птахи. І коли вони торкаються землі, вони перетворюються на янголів. Вона може побачити це, тому що має дар. Янголи також хочуть щось подарувати їй — і вони дарують їй можливість чути».
Після кожної вистави дітки мали можливість познайомитися з ляльками ближче, дізнатися, як вони працюють, а також майстерклас з виготовлення ляльок для театру тіней від Катаржини Маркової.
Творці театру «Лішень» Павла Домбровська (вокал) та Людек Вемола (кларнет) подарували відвідувачам фестивалю також невеличкий концерт у Меморіальному сквері біля Франківського драмтеатру.
Важливим заходом фестивалю став також site-specific проєкт про пам’ять простору «Сліди людської присутності» від Дебори Штисової. 24 лютого буденність припинила своє існування. Війна принесла насильство, яке стирає сліди існування людей, знищує їх фізично й руйнує будь-який спадок. Війна продукує відсутність, саме тому в такі часи особливої ваги набуває доведення власної присутності. За працею філософа Ганса Ульриха Ґумбрехта, у постійному пошуці змісту втрачається не менш важливий вимір культури — її матеріальна присутність. Завдяки культурі присутності, явища та події стають більш цінними, інтенсивно переживаються й впливають не лише на почуття, а й на наші тіла. В балетній залі Драмтеатру Дебора Штисова створила простір, в якому можна було «вільно ходити, розташовуватися там, де заманеться, досліджувати структуру, спостерігати за текстурами, шукати приховані деталі, дозволити своїй цікавості вести, прийняти пропозиції простору, залишаючись у тиші».
Частиною проєкту став воркшоп від Дебори та ще однієї перформерки Марії Анни Вацлавек Крушинової з однойменною назвою, який тривав шість годин. Воркшоп про сприйняття простору провели в закритому режимі для студентів Навчально-наукового інституту мистецтв.
Серед тематично й жанрово зв’язаних вистав фестивалю не знайшла свого місця лише одна — «Мініатюри» театру «Вдих і лети». Вистава складається з трьох частин, сюжети яких жодним чином не пов’язані. Вони різні стилістично, за режисерським рішенням та акторським виконанням. Дійсно, бачимо в програмі, що режисер не вказаний, натомість жанр визначено як «авторський театр». Легко здогадатися, що перед нами мініатюри, створені самостійно кожним з акторів: Капітоліною Колобовою, Софією Брагіною та Давидом Зелінкою. Самі автори пояснюють це так: «Час від часу з різних приводів створюється щось маленьке, що не можна назвати виставою, але воно має що сказати, прагне зустрічі з глядачем. Хотілося б, аби десь у центрі міста був маленький театр, де щодня відбувалося б багато таких маленьких мініатюр / замальовок». Залишається лише питання, на яке не маємо відповіді: яким чином ці замальовки стосуються теми фестивалю?
До значних мінусів фестивалю варто додати також брак «зустрічей» і «дискусій», зазначених у програмі фестивалю, що мали б породити головну ціль фестивалю — «взаємність».
Можливість комунікації з творцями була лише на коротких обговореннях після вистав, які почасти зовсім не відбувалися. Бувало, що глядачі самостійно підходили до режисера з питанням, чому не відбувається обговорення, яке їм обіцяли, а ті наче прокидалися і бралися обговорювати виставу з кількома людьми, які не встигли вийти з основною масою глядачів. Серед відвідувачів фестивалю було багато переселенців, які помітно шукали можливості поділитися пережитим досвідом і порефлексувати над заданою проблематикою.
До теми нестачі спілкування згадаємо також «Зустріч / простір для спілкування», яка мала слугувати завершенням фестивалю, була зазначена у програмі фестивалю, але якої ніхто не побачив. Аналогічна ситуація і з виставкою фотографій «6700» Каміли Карпенко.
Бракувало також друкованих програмок фестивалю, афіш, які б слугували підказками для відвідувачів, що й коли ще можна відвідати. В мережі програму знайти можна, але теж потрібно пострибати по кількох лінках. Прикро також, що працівниці театру, які зустрічали глядачів на вході, жодного разу не знали коли і де відбуватиметься той чи інших захід. Відповідь була завжди одна: «Нам нічого не сказали. Почекайте, може хтось вийде». Чекати дійсно доводилося щоразу, адже всі заходи починалися із затримками від 10 до 30 хвилин. Байдужість до організації зчитувалася і з відбитків підошви на стільцях та забутих програмок з інших показів в глядацькому залі сцени-підвалу. Все це легко виправити, але дуже впливає на загальне враження від фестивалю, тож сподіваємося, що всі ці прикрощі — помилки, які неодмінно трапляються вперше, але не повторюються вдруге.
Отож, крізь події в межах цьогорічного фестивалю взаємності виразно проступала актуальна тема біженців. Цей фестиваль справді має чимале значення для культури України в цілому; і більш відповідного часу для започаткування подібних проєктів, ніж зараз, годі знайти. По-перше, це прекрасна нагода врешті по-справжньому познайомитися з театральним мистецтвом наших друзів з Європи. По-друге, цей фестиваль — промовиста демонстрація українцям, що вони не самотні у боротьбі з агресором, що жителі європейських країн, розуміючи труднощі воєнного стану, прагнуть підтримувати і допомагати долати наслідки воєнного лихоліття.
Сподіваємось, Фестиваль взаємності стане новою традицією українського театрального життя. Бажаємо нам і нашим чеським колегам довгу і багату майбутню історію — адже нам є чому вчитися одне в одного.
Головне фото: Майда Сламова / Majda Slámová
