7 жовтня у Франківському драмтеатрі німецька мисткиня Генріке Науманн представила свій сайт-специфік перформанс Breathe у межах п’ятої Київської бієнале. Ми запитали її про роботу, а також про (не) можливість мистецтва під час війни.
Теодор Адорно стверджував, що неможливо писати поезію після Аушвіца. Зараз, під час війни, для України ця неможливість полягає у тому, що вже недоступні метафори: «війна» означає буквально війну, «смерть» — це лише смерть, «рана» є буквально раною тощо. Як для себе відповідаєш на питання: чи можливо займатись мистецтвом під час війни?
Дуже важливо робити мистецтво саме зараз, оскільки війна Росії проти України — геноцидна, у ній знищується культура і порушуються права українців на існування. Усе, що стосується культури та мистецтва, набуває особливого значення.
Можливо, це звучатиме трохи ідеалістично, але чому я почала займатися мистецтвом — бо вірю, що воно може змінювати речі. Для мене це — мова, яка висловлює те, що складно описати словами, особливо тепер.
Перебуваючи за межами України, але розуміючи її контекст, і спостерігаючи, як багато митці зараз тут роблять, думала, що дуже хочу це побачити. Коли мене як міжнародну мисткиню запросили взяти участь в бієнале, страшенно пишалася: це дуже цінно для мене — бути частиною виставки, на якій багато українських художниць та художників.
У тексті, який написала до приїзду сюди, спробувала критично відобразити, що значить «приходити й створювати», а також свої мотиви, про які багато рефлексувала до, під час і після. Маючи приклад Сьюзен Зонтаґ (у серпні 1993 року, Сьюзен Зонтаґ поставила п’єсу Беккета «Чекаючи на Ґодо» у Молодіжному театрі Сараєво), була готова до критики. Але також хочу зазначити, що не відчуваю, ніби ця робота робить мене моральною авторитеткою, яка має вказувати, що добре, а що — погано, і розповідати людям, як працює світ. Радше прагну пізнання через свою роботу.
Хочу пройти процес, у кінці якого дізнаюся те, чого не знала раніше.
Інші люди також можуть дивитися, як я вчуся, — і це створює зв’язок між усіма митцями, які не приїхали, бо боялися, або були ще не готові приїхати, або не знали, як.
Мій візит в Україну дуже змінює і сприйняття моїх колег в Німеччині, а також друзів, родини чи навіть тих людей, які просто стежать за моєю роботою. Коли ви лише чуєте про збройну агресію, читаєте новини або щодня бачите фото руйнувань, це формує певне уявлення [про країну]. Навіть якщо на Заході Україні немає постійних бойових дій, просто той факт, що Росія часом влучає сюди, створює зовнішній образ усієї країни як військової зони. Тому для мене важливо досліджувати й розуміти ситуацію в різних частинах України.
Це те, що мені дуже подобається в концепції Київської бієнале: побудова зв’язку між фронтом і містами на відстані — Харків, Київ, Івано-Франківськ, Ужгород. Але також ця подія охоплює Варшаву, Відень та Берлін — всі ці міста теж є частиною спектра. Можете бути в Берліні, але все ще перебувати на певній відстані від війни. Для моїх колег з Києва чи Сходу України, що живуть в Берліні, це — безпечніше місце. Але для мене приїжджати туди — це просто рухатися в протилежному напрямку.
Тому важливо приїжджати в Україну, щоб усвідомлювати, що ми всі є частиною того, що відбувається зараз, і що Берлін — це все ще дуже близько до війни. Тобто отримати фізичне розуміння, спілкуючись з людьми в Україні, зокрема з тими, хто не може покинути країну.
У Берліні дуже багато спілкуюся з українськими кураторками й художницями, які втекли від війни. Для проєкту, який робила тут, вирішила працювати лише з чоловіками-митцями — адже вони не можуть виїхати з України.
Мій перформанс є також рефлексією на те, що зараз означає бути чоловіком в Україні, зокрема — чоловіком-митцем; і які виклики це передбачає.
Чому для свого перформансу обрала театр? Якою була підготовка до проєкту?
Мене цікавить бруталізм в архітектурі часів соціалізму, а також специфіка цього театру — його естетика та архітектурні форми такі ж, як у моєму дитинстві, бо я зі Східної Німеччини, але у нас це забрали, стерли. Приїжджаючи в Україну, бачу тут багато речей зі свого дитинства: наприклад, схожі лампи або просто соціалістичний дизайн. Вони викликають у мене сильну емоційну реакцію — як дитячі спогади. Зачаровує, що можу подорожувати до різних місць — і бачити знайомі речі.
У своїй роботі вивчаю, як дизайн формує людей і суспільство. Тому хочу досліджувати зв’язок, який ми маємо через однакові форми й кольори. Це також усвідомлення нашої спільності, бо часом здається, що спілкуючись з людьми в Україні, краще розумію деякі речі, ніж коли розмовляю з людьми, наприклад, із Західної Німеччини.
Зараз я прибула із Заходу, хоча в Німеччині назвала б свій погляд радше східним.
Після запрошення взяти участь у бієнале ми обговорювали місце для мого проєкту. Вирішила, хочу зробити щось у громадському просторі; в архітектурі, де можу зайти в діалог зі складною радянською історією та з тим, що це означає зараз, у нинішній війні. Потім побачила фотографії театру — і зрозуміла, що також хочу відрефлексувати роботу Сьюзен Зонтаґ і «Чекаючи на Ґодо» Семюеля Беккета.
Спочатку планувала інсталяцію, оскільки зазвичай роблю їх. Відтак подумала: їду в Україну в цю специфічну мить бієнале, де всі художники будуть разом. Це буде щось дуже особливе. Тому вирішила створити спільну подію або спільний спогад для всіх, хто там буде. Зрозуміла, що доведеться працювати інакше: думати про музику і виставу, створювати віддзеркалення простору. Раніше переважно робила інсталяції, тож не знала, як розпочати новий розділ у своїй практиці, де знадобляться вже не великі вантажі меблів, а скоріше — міркування про контекст.
Думала, що зможу використати цей перформанс майже як інсталяцію, яка жива і яка стане частиною ритуалу на мить, яку ми запам’ятаємо.
Чи для західних митців, які приїжджають в Україну або які працюють з темою війни, працюють якісь внутрішні правила, щоб у процесі роботи над своїми проєктами не привласнити собі історію українців? Як працюєш з цим, як вибудовуєш межі?
Гадаю, немає справжніх правил, як «робити правильну річ» під час війни. Мені здається, це практично неможливо. Тому цікавилася критикою Сьюзен Зонтаґ та її постановкою в Сараєво. Ви бачите, чому вона це зробила. Розумію це, але також розумію і критику її проєкту. У цьому разі немає правильної відповіді.
У своїй практиці завжди намагаюся бути свідомою — як художниця, яка приїжджає в певне місце. Це не може бути виключно моєю роботою, це завжди щось, що має контекст. Тому вирішила, що хочу робити перформанс, оскільки він відбувається лише в цей момент.
Думаю, що у своїй практиці завжди намагаюся бути дуже сайт-специфік для локальної аудиторії. Попередній проєкт, наприклад, робила в Порт-о-Пренсі для Ґетто Бієнале, Музей трансу — він був на базі вистав. Після цього було багато запитів щодо показу роботи, але ми подумали: ні, не можемо це зробити, бо тоді ми б взяли щось від Гаїті — й зробили б це частиною нашої кар’єри. Тож вирішили, що це неможливо, це було б продукцією неоколоніального екстрактивного характеру.
Багато митців мандрують різними місцями, а тоді привозять звідти щось для себе. Завжди намагаюся так працювати, але гадаю, для цього проєкту майже неможливо відокремити виконання роботи та розмови про неї. Але говорити про роботу також важливо. Моя практика відома певною темою — історією Східної та Західної Німеччини. Бачу мистецтво як дуже важливу, зокрема, політичну річ, і хочу працювати з художниками, які бачать це так само.
Франківськ не дуже любить свого «соціалістичного минулого», тут це радше травматичний спогад. Натомість тебе цікавлять країни колишнього соціалістичного блоку. Чи стикалась з тим, що люди й міста хотіли б краще забути це минуле і цю спадщину? Як до цього ставишся?
Так, саме тут розумію, що [хоча у нас є] є певні зв’язки та спільні спогади, це дуже різні досвіди, зокрема через насильницьку історію радянських часів. Думаю, що протягом останніх 30 років, але особливо зараз, під час цієї війни, ці питання дуже актуальні й також дуже чутливі. Тому в перформансі, який втілила тут, намагалася знайти мову за межами слів. Щоб через цю роботу говорити, що це минуле — все ще частина історії.
Намагаюсь через свою практику промовляти про складні частини історії. Адже навіть коли вони насильницькі, образливі, складні, їх також потрібно обговорювати. Вважаю, що кожне покоління робить це по-різному.
Присутність українських митців та їхніх робіт за кордоном є частиною нашої культурної дипломатії. На твою думку, мова мистецтва може донести складні меседжі?
Так, вважаю, що це можливо. У вересні 2021 року була в Києві на Pinchuk Future Generation Art Prize. А коли розпочалося повномасштабне вторгнення, моя робота все ще була в Pinchuk Art Centre. Потім її евакуювали до Берліну. У 2022 році я, а також Ярема Малащук і Роман Хімей, планували показ у Венеції, який не відбувся. Пізніше вони зробили виставку під патронатом Володимира Зеленського — і тоді, у квітні, я була там, щоб підтримати їх та побачити цю виставку.
Коли Зеленський сказав, що допоможе евакуювати наші роботи, подумала: вам не потрібно зараз вивозити художні твори… У людей під час війни є важливіші речі — евакуація людей і порятунок життів. Чому мистецтво зараз взагалі когось цікавить?
Він казав, що художники можуть ословлювати те, про що вони, політики, не можуть говорити. Або можуть допомогти людям зрозуміти інших. Була вражена і почала усвідомлювати всі зусилля українських художників творити мистецтво.
Зараз розумію, що як німкеня маю вплив на німецьке журналістське середовище. Ця комунікація [за допомогою мистецтва] справді може змінювати громадську думку. Адже вона лежить за межами геополітики й військового аналізу. Люди за межами України дивляться [на роботи митців] і думають: це могли б бути ми, це такі ж люди, як ти і я. Це не про таку страшну тему війни, від якої вони стараються себе відгородити, — це щось близьке для усіх.
Фото: Асортиментна кімната / Олеся Саєнко
