15 серпня у Підземному переході «Ваґабундо» відкрилась виставка живопису і фото з приватних колекцій Прикарпаття «До того, як». Серед авторів – Орест Заборський, Анатолій Звіжинський, Ростислав Котерлін, Павло Маков, Ігор Перекліта, Іван Приходько, Олександр Ройтбурд, Арсен Савадов, Ярослав Яновський.
З нагоди відкриття учасники спілкувались про колекціонування творів мистецтва. Ми занотували найважливіше.
«Маємо незвичне відкриття виставки та спробу дискусії про колекціонування і музеєфікацію творів мистецтва», — розпочав зустріч художник та куратор Анатолій Звіжинський, який і модерував це обговорення. Говорили довго, вільно, ділилися досвідами та спостереженнями.
— Ти ж колекціонер? Скільки маєш робіт? — жартівливо запитує художник Ярема Стецик у Звіжинського.
— 300. Не багато.
— Чужих, не своїх?
— Чужих. Я 300 не намалював, — віджартовується Анатолій Звіжинський.
І ставить перше запитання у дискусії до реставратора Валерія Твердохліба: чи є в державних інституціях інструкції щодо збереження фондів та робіт?
Валерій Твердохліб, художник-реставратор Краєзнавчого музею: В державних інституціях є вертикаль: дирекція, управління культури, міністерство. Є процедура, схема, визначена законодавством. Війна вісім років вже триває. Але 24 лютого міністр почув, що йде війна. Конкретних інструкцій нема. Навіть, що стосується евакуаційних моментів.
За результатами воєнних дій в Україні було пошкоджено і знищено 450 пам’яток. Це величезна драма.
Є велика проблема щодо вивозу [культурних творів] за кордон, бо законодавство це забороняє. Ми могли б рухати колекції в бік Польщі, але не мали жодних інструкцій. А в музейній сфері навіть жодного кроку зробити не можна, особливо у час війни.
Ми говоримо, наприклад, про музей Марії Примаченко, де люди виносили роботи, коли все горіло. Як музейний працівник, ти мусиш це рятувати. Але чи маєш право? Втім, ця зарегульованість має бути, бо держава є власником [обʼєктів культури].
Анатолій Звіжинський: За 30 років не проведено жодного оцифрування музейних фондів. І кожен музей, що існує понад 30 років, має багато мотлоху, який не вартує зберігання у фондах.
Валерій Твердохліб: В радянські часи всі музеї в Україні були ідеологічними і мали ліміт грошей на закупівлю. А за 30 років незалежності нам не виділяли кошти, аби щось закупити. Може, за окремими винятками. Нема наукової ради, аби поповнювати колекції.
У нас 100 тисяч експонатів в музеї. Але не все — якісне, багато з них купувалися для кількості. Це величезна кухня і вона складна.
Є музеї в Україні, які роблять це відповідально і якісно. Думаю, міністерство мало перелік робіт з національним статусом. Деякі київські музеї евакуйовувалися, в них були на це виділені кошти. Ми можемо не знати всього.
Анатолія Звіжинський: Можливо, однією із причин колекціонування й було те, що музеї перестали закуповувати [експонати]?
Анатолій Пастушенко, колекціонер: Мені було приємно ходити по музеях і дивитися на картини. Почав я з альбомів, у мене їх велика колекція. Але я помітив, що коли стою і дивлюся на картини, то у мене виникає емоція.
Один з товаришів подарував мені картину. Я оформив її й повісив у хаті. Мої друзі художники теж дарували мені картини. В «лихі» 90-ті я почав купувати картини. Купував досить дешево. Навіть пішли чутки, що Анатолій споює художників, аби отримати картини. Але це не так.
Колекціонування — це хвороба. Хтось марки колекціонує, сірники, хтось — книги.
Коли в мене зібралося багато картин, я надумав їх дарувати. Хай буде, може, хтось купить. В мене з’явилося серед друзів багато художників та колекціонерів. Я вже вник у цю систему і розумію, що держава останні 30 років забила на культуру.
В мене є багато картин. Цю колекцію з собою я не заберу. 20% найбільш цінного я залишу сину. А решту готовий подарувати картинній галереї Франківська, якої ще нема, але я працюю в цьому напрямку. Мер не проти, але каже, не на часі. Якщо така галерея буде створена, то 80% своєї колекції я готовий віддати. На мою думку, це хороші роботи. Я їх підбирав, не скуповував все гамузом.
Анатолій Звіжинський: Чого колекціонери купують роботи?
Ярема Стецик, художник: Це якась містика і магія. В кожного своя мотивація, для чого ті картини купували. Але я ще жодну не «відчитав». Хтось вкладає кошти, хтось збирає конкретного художника, має конкретну ціль, як от пропхати українське мистецтво ширше. Але щоб хоч одна мотивація з них працювала, я цього так і не помітив.
Любов Скаврон, колекціонерка: Я колекціонувала, але потім зупинилася. Це справді азарт. Ростислав Котерлін десь сказав в інтерв’ю, що на ринку є перевиробництво. Мене зацікавили зв’язки з художниками. Я була знайома з Анатолієм Звіжинським, Ростиславом Котерліном. І це як данина минулому, можливість згадати молодість, можливість бути в мистецтві.
Ці зв’язки з мистецтвом для мене і є основним. Це для мене не про капіталовкладення.
І зізнаюся як письменниця: деякі мої сюжети беруться з художніх полотен. Тому я зобов’язана художникам. Я дивлюся на картину і йде потік тексту. Це моє натхнення.
Ярема Стецик: Десь два роки тому я помітив, що ті люди, які колись слухали «Перкалабу», трохи заробили й раптом стукаються, аби щось купити. Це скоріше — як розвага. Також у колекціонерів це не тільки професійна історія, а й питання смаку: формат, кольори.
Валерій Твердохліб: За своє життя бачив багато колекцій і колекціонерів, проводив для них реставрації. Першим знайомством був Фіголь — масштабний колекціонер у Франківську. У Франківську ще — Олійник, Сімкайло, отець Юрій. І це було їхнім захопленням. Вони загорілися і кожен мав свій напрямок. Василь Іваночко теж має невелику колекцію, вона невелика, але характеризує людину: чим цікавиться, які в нього смаки.
Володимир Войтик, власник двох робіт Ігоря Перекліти, представлених на виставці: Я поділяю філософію Ігоря Перекліти. Мені подобається техніка виконання. І я колекціоную те, що мені подобається. Я не вивозив з країни, я лише ввозив. Колекція має під 60 робіт живопису. Маю Труша, Козака кілька робіт. Роботу Едварда Козака знайшов на смітнику в Нью-Йорку.
Ігор Перекліта, художник: Я свої роботи колекціоную. Мені інтересні різні періоди, різні етапи. Витягую якісь свої роботи 90-х років і три дні під враженням ходжу. В мене 7000-8000 робіт. І не рахую ще тих, що в приватних колекціях. Деякі я навіть не підписував. Буває, самому від себе цікаво.
Ростислав Котерлін, художник, мистецтвознавець: В Україні колекціонерів бракує. Це велика рідкість. Це, мабуть, пов’язане з тим, що ми були колонією. В радянські часи всі колекції в музеях були ідеологічними. Не ідеологічне — це хіба приватно, за пляшку з друзями. Десь так ці колекції й складалися.
Ті колекціонери, яких я знаю, і які час від часу щось купують, це люди пристрасні. Їх щось притягує в роботі. Є камертон.
Українці — це одне. Цікаво ще, коли іноземці намагаються купити роботи. В Україні таких людей з великими грошима, як Терещенки, Третьякови — мало. Корсак — єдиний, мабуть, приклад. Пінчук почав з українських художників, але переключився на модних світових зірок. Корсак займався цим не дуже системно, більше спонтанно, кількісно.
Таких, які підбирають якість і намагаються підходити до цього системно, мало в Україні. Думаю, після війни це мало б змінитися. Цих людей треба цінувати, підтримувати — допомагати, пропагувати.
Навіть на цій виставці більшість робіт тут одного колекціонера. Це дуже класно. Це можливість для когось побачити різні стилі, напрямки, різні імена — відомі чи менш відомі.
Ті люди, які мали смак і бажання жити з мистецтвом, їх дуже мало. У Франції нині повний занепад колекціонування, перестали купувати мистецтво. Натомість Німеччина — лідер в Європі за продажами й інтересом, там найбільше колекціонерів нині. В Україні у нас цього взагалі нема.
Валерій Твердохліб: У нас не було культури. Були свого роду якісь збочення. Аби колекціонувати, треба було чи вкрасти, чи ще щось. Якось реставрував у одного колекціонера величезну роботу Ройтбурда. То він мав гроші, брав мистецтво рулонами за копійки. Мав зо десять робіт Ягоди. Він роботу Ройтбурда поставив у спальні. Не кожен це зможе. Це інтелектуальне складне мистецтво.
Колекціонери — люди специфічні, роблять це за відчуттями. Але якщо людина поставить собі за мету, може назбирати гарну колекцію. І їх може бути багато. Але треба ввести цю культуру.
Ігор Панчишин, художник: Одні нарікають на ринок, інші — на неправильну музейну політику, третім потрібна культура колекціонування, четвертих хвилює втрата цінностей і естетики. Придбання і користування культурними речами йдуть поряд із придбанням майна, отриманням комфорту, розширенням кругозору. Це загальний процес прогресу. І у кожного свій шлях і свій досвід.
Нарікати на це складно. Люди не купують, але чому вони повинні купувати? Музеї не купують, то зрозуміло, у них немає грошей. Культурна політика така, бо вона вийшла з совєцького. Завдання художника — творити, й це не залежить від ринку.
Колекціонери — це індивідуалісти, які збирають щось у своє задоволення. У світі на фоні цього ринку виробилася галерейна діяльність, вони можуть експериментувати. Торгівля залежить від загального рівня економіки. Ми ж лише починаємо.
Анатолій Звіжинський: Ми починали з того, що на дворі — війна. Чи отримали державні інституції інструкції від органів, які стоять вище, на те, як діяти? Чи може такі інструкції вже існують 30 років?
Василь Романець, директор Музею мистецтв Прикарпаття: У нас відбулося навпаки. З місць давали інструкції, що треба робити. Ми з львівськими музеями підняли ґвалт: давайте спасати музеї. Вони повагалися тиждень. Але коли відбувся перший інцидент, то одразу була реакція: ви просили, то вам даємо, але більше нікого не підключаємо. Тобто, бояться.
Ми маємо створити умови в державі самі. Нам ніхто нічого не зробить. Мусимо делегувати ідею правильного оподаткування меценатства.
Анатолій Звіжинський: Був позитивний приклад з Осипом Васьківим, коли Андрій влаштував невелику експозицію в Делятині в його музеї. Там почали зупинятися ті, хто їдуть на Буковель. І потім львівська національна галерея запропонувала зробити велику виставку-дослідження з каталогом. А от досвід Параски Плитки-Горицвіт у Криворівні — інший. Є величезна виставка в Арсеналі, каталог, і в березні мали відкривати музей. Але місцевих, таке враження, лише кияни штовхають.
Ростислав Котерлін: Головне — не віддавати такі речі на відкуп держави.
Анатолій Пастушенко: Територіальні громади нині не спроможні демонструвати розвиток мистецтва.
Петро Гораль, колекціонер: Я думаю, без держави нічого у нас не вийде. Ми не всесильні. Я купую, те що собі хочу. У мене нема колекції, я просто купую те, що мені подобається, це мої друзі.
Анатолій Звіжинський: Сподіваємося, якщо не буде колекціонерів і музеїв, то художники все одно залишаться.
Фото: Олеся Саєнко
