Дерева по відношенню до архітектури — це задній план, пересаджений наперед. Вони утворюють запасне поле зору, яке дозволяє місту вислизнути з поля зору основного, відтінитись.
Дерева дають дорогу, тобто формують її, оторочуючи напрямки. Місто ж для дерева і є тою безодньою, що вдивляється в нього у відповідь.
Місто Станиславів і само було кабалістичним деревом від задуму. Воно розрослось і коріння розірвало межі клумби. Тож тепер до нього ставляться з деревообробним напором. Воно піддається, але не здається. Воно рішуче, але не вирішальне: рішуче не вирішує. Думки про його майбутнє швидко стають тупиковими.
Зізнаватись в любові до нього привселюдно не соромно. Як до дитини. Недарма хтось вважає, що дерева — це ненароджені діти. У відповідь їм можна вважати, що діти — це непосаджені дерева.
Будівлі, як і дерева, народжуються з землі для того, щоб вберегти життя. Але виношуються в людських головах: архітектура — це спроба людини переплюнути Бога. Він сотворив дерево з усією непередбачуваністю розвитку подій, всі вони — у фактурах. Дерево — це його супермаркер. Воно твердить, стовбичить, настоює і відстоює, вторить, втискається і вдивляється. При цьому чинить опір фіксації: постійно видозмінюється, отже ніколи не стоїть на місці. На ґуґлмапі воно є крапкою змінного кольору, яка здатна ухилятися.
Якби можна було дослідити поперечний зріз Франківська, виявилось би, що там теж є кільця, блідо-кольорово-райдужні. Бо це місто підвищеної сумісності. Воно могло би вмістити будь-кого і межувати з будь-чим. Йому легко даються і здаються мови, і йому легко дається вивчати на пам’ять чиїсь життя. Бо це місто цвинтарного типу, складене з каменю, квітів, повільності й світла. Його сучасна історія повстала з вогню, це місто-погорілець. А вогонь — це розжарене світло.
Але виставка не про це. Кожен її кадр містить уривки дерев. Натомість жодна людина не постраждала, тобто в кадр не попала. У цих кадрах, як у містах, залишених людьми, дерева і будинки взаємопроникають.
Це експозиція в самопроголошеному стилі «мозаїчний фотонаїв». А мозаїчність і наївність — стани межово нестійкі і впізнавані не одразу.
Нескладна фотоманіпуляція робить маловпізнаваною архітектуру, а місто — малодослідженим: головні елементи в кадрі повторюються.
Бо часто, аби щось побачити, треба глянути туди тричі, можна не через плече.
Ці кадри дозволяють зробити це одним «кліпом» очей: містять три відзеркалені погляди в одному.
Виставка плакатна, зроблена на звичайному «дерев’яному» папері. Він помщається: приховує тонкощі кольорів і ліній. Бо в натуральному папері сидить пам’ять про попереднє шумно обвітрене життя. Йому не до нас.
Цей текст є кураторським супроводом до однойменної виставки, що триває у Підземному переході Ваґабундо
Фото: Олеся Саєнко
