«Квіти Святого Франциска» — одна з перших робіт мистецтва рухомого зображення, створених в Івано-Франківську та незалежній Україні. Це відео також є дебютним для режисера Олега «Моха» Гнатіва, який згодом сфокусувався на продюсуванні та музиці. Дослідниця сучасного мистецтва Катерина Яковленко розповідає про ранній український відеоарт та роль спільнот у створенні мистецтва, зокрема «Квітів Святого Франциска».
Вважається, що історія українського відеоарту починається із 1990-х: відтоді, як стали доступними перші відеокамери, які митці позичали у друзів кінематографістів, журналістів чи інших художників, що привозили ці камери з-за кордону. Кожен спогад про створення експериментальних відео ранніх років незалежності звучить саме так: хтось комусь дав камеру, і так був створений цей фільм. Так можна було б почати й історію про «Квіти Святого Франциска». Камеру Олегу «Моху» Гнатіву тоді позичив Гія Гонгадзе. Він же і став режисером монтажу та продюсером цього фільму. Касету теж хтось дав. Це була вже використана колись VHS-ка, що містила різні записи: від родинних святкувань до епізоду порнофільму. Відеороботу «Квіти Святого Франциска» записали поверх всього цього. Відрізняє її від решти відеоарту того часу, створеного у різних куточках України, те, що окрім кінематографічних прийомів, центральною частиною сюжету та форми стала літературна основа. Саме література тут є і початком, і кінцем фільму.
«Якось Тарас Прохасько дав мені почитати апокрифи Святого Франциска. Ідея зняти за ними фільм наче впала зверху. Напередодні знімання ми наварили собі каші з конопляним відваром. Коли наступного дня прокинулися, то весь фільм був буквально перед очима. Тож стрічка знімалась частково підсвідомо, частково — спонтанно. Увесь процес відбувався ледь не нон-стоп, майже без дублів. Що перло — те ми й знімали», — так переповідає ті часи сам Олег «Мох» Гнатів.
Він — автор двох відеоробіт, знятих у Івано-Франківську в перші роки незалежності: «Квіти святого Франциска» та «Втеча в Єгипет». В обох головні ролі грає письменник Тарас Прохасько.
«Квіти Святого Франциска» — це серія п’яти відеоісторій, своєрідне п’ятикнижжя: «Квіти Святого Франциска», «Про брата Вернарда», «Проповідує порожнім горіхам», «Сам себе засоромив» та «Заспів сонцю». Кожна історія — екранізація текстів брата Угліно та брата Томаса Челяно, які створили життєписи Святого Франциска з Асижу, що згодом отримали форму книги. Український переклад «Квітів…» з італійської вперше вийшов 1955 року.
Але якщо книга починається з тексту (молитви) «Заспів сонцю», у відеоарті ця історія стала завершальною. Як зауважив режисер, робота була побудована інтуїтивно, тому, вочевидь, шукати пояснення та концептуальні рішення тут є неправильним. Але ця інтуїтивність породжує певний символізм і пояснює багато природних на той момент речей. Наприклад, тяжіння до сакрального та езотеричного («Гуцульщині бракує свого Кастанеди. Це психоделіка, однозначно. У кожній хаті є гуцульські кольори, як у растаманів: жовті, червоні, зелені. Хоча найближче гуцули — до мексиканської традиції: присутнє строге відчуття смерті», — розповідав в одному зі своїх інтерв’ю Мох). Завершення фільму у вигляді молитви — ніщо інше, як пошук відповідей щодо гуманізму та гедонізму, а також альтернативних форм мистецтва, які б могли реагувати та відповідати цим питанням. Про життя та його продовження у думці чи літературі.
У своїх коментарях та інтерв’ю режисер фільму підкреслює цю важливість гедонізму та насолоди життям — не лише францисканців, а й власну та свого покоління. Насолоду моментом життя, допоки це є можливим. Тут як паралель можна загадати перформанс Мирослава Яремака «In vino veritas», якому в різний час асистували різні художники та письменники. Перформанс полягав у розмовах за столом з вином і хлібом. Безперечно, бажання брати від життя все, попри відсутність можливостей, — загальна риса 1990-х. Але у цьому разі вона дуже заземлена у поетичний ґрунт Станіславова.
Образ відлюдника, поета на тлі пейзажу — один з канонічних в добі романтизму. Образ францисканця у відеоарті Олега «Моха» Гнатіва теж з’являється серед мальовничих ландшафтів гір.
«Один епізод фільму треба було зняти у горах, трохи подібних на околиці Асижу. Не заради правдивості, а тому, що вся практика міноратів відбувалася якраз у такому середовищі: на ландшафтах за мурами міст, густа сітка яких тоді ще не шкодила пустельності лісів і лук між ними. А стара мінімалістська хатка, в якій ми зупинилися, нагадувала про стаєнки біля запущених церковець, в яких знаходили пристанище перші брати менші», — згадує Тарас Прохасько.
«Квіти Святого Франциска» не могли б виникнути в жодному іншому місці, окрім Івано-Франківська, і в інший час, окрім як у 1990-ті. На початку тексту я писала про те, що всі історії починаються з того, що хтось комусь щось передав. Про нашарування контексту та форм, про експеримент. Але насправді вони починаються з того, що хтось опинився у потрібний моменту в потрібному місці.
Важливою складовою всіх експериментальних і художніх робіт, особливо на початку 1990-х, є тут-буття та спільність, у цьому разі — братерство. Тому те, що Святий Франциск відгукнувся молодим поетам, музикантам та продюсерам — не випадково. Спільне життя, перебування в одному (закритому чи ізольованому) місці; братерство та братство як форми співдружності, близькості, співпраці, спільності, заснованої на певних принципах та непроговорених угодах, що розділяє кожен учасник. Тут слово «братство» є не випадковим, адже такі спільноти не могли приєднувати до себе жінок. Серед івано-франківської художньої сцени 1990-х їх також небагато.
Естетика «бідного» кіно — це теж частина культури 1990-х і вона теж свого роду є віддзеркаленням того специфічного гедонізму, який давав віру, що все можливо. Так і було. За спогадами режисера, фільм показували на фестивалі відеоарту в Парижі, також на центральному телебаченні у Польщі. А в ранні роки незалежності в Івано-Франківську була нічна телепрограма, що транслювала андеграундне та авангардне кіно, зокрема й «Квіти Святого Франциска».
Поєднує той час із сьогоденням (не враховуючи фігури поета-самітника) віра у романтизм, можливо, подеколи прагматична; і музика, що стає тлом для францисканського сюжету. «Ти мене любиш?», — питає Нік Кейв. Відповіді немає, хоча, можливо, цього разу вона є.
