Наталія Лісова — мисткиня, яка працює у напрямку лендарту, сайт-специфічного мистецтва, перформансу, інсталяції та файнарту. Досліджує присутність художниці/ка у перформансі та межі перформансу, психологію сприйняття глядача та форму часу і простору.
У рамках Школи сучасного мистецтва Наталія провела воркшоп з лендарту. Одна з його учасниць Юлія Непик занотувала свої враження від події.
«Наші етичні уявлення, пов’язані з ландшафтом, — особливо в країні вічного дитинства, званій світом мистецтва, — замутнені всілякими абстракціями і концепціями»
Роберт Смітсон
Воркшоп для мене як проєктної менеджерки починається орієнтовно за два тижні до події. Контактую з лекторами, дізнаюсь, що потрібно закупити, узгоджую приміщення для події. Цього разу замість звичного набору «фліпчарт, маркери, аркуші А4, ватмани» у списку був ще й садовий бинт. А коли мені сказали, що потрібно знайти і доставити стометрове агрополотно, спершу подумала, що, можливо, це якась помилка.
Воркшоп складається з двох днів. Перший — теоретичний: розбираємось з тим, що таке лендарт; надихаємось роботами інших лендартерів: Енді Ґолдсворті, Роберта Смістсона, Анни Сидоренко, Сергія Якуніна. Для мене це спочатку здалось чимось незрозумілим, що лендарт — мистецтво довкілля. Але Наталія так цікаво і легко про це розповідала, що хотілось слухати ще і ще.
***
«Споглядаючи витвір лендарту, ми замислюємося, чи він є реальною скульптурою, а чи, можливо, його існування є швидше концептуальним. Його варто розглядати як перформанс чи як певну локалізовану інсталяцію?»
«Натхнені першим днем теоретичного матеріалу ми приділили наступний день реалізації власних ідей у довкіллі. За такий короткий строк учасники з допомогою природних та проміжних штучних матеріалів успішно втілили свої рефлексії щодо навколишнього простору, намагалися творчо пропрацювати власні травми та навчилися гармонійно взаємодіяти із середовищем, дослухаючись до елементів ландшафту, вибудовувати з ним діалог», — ділиться своїми враженнями від воркшопу Наталія Лісова.
***
Практична частина відбувалась у парку Шевченка. Групка людей і стометрове агрополотно. Спочатку здавалось, що лендарт — це щось суперскладне, незрозуміле, та коли Наталія просто сказала «ось ми, ось парк, це чудове місце, працюємо», я якось видихнула.
«Лендарт — це мистецтво довкілля», — повторювали декілька разів цю фразу людям, які проходили повз і запитували, що ж ми робимо. Класно, що були й ті, хто знали і пояснювали. Це ж неділя — у парку багато сімей з дітьми; і коли хтось з малюків запитав маму, що ці люди роблять, вона почала пояснювати, що це таке мистецтво, лендарт, а потім мова зайшла про перформанс.
Стометрове агроволокно розмотали поміж дерев, і це справді виглядало дуже ефектно в просторі, навіть мальовничо. Окремою приємністю було спостерігати за роботами інших. Кожен з 20 учасників зробив щось чудове, вклав себе в цю роботу, хтось навіть порушив тему забруднення навколишнього середовища.
Спочатку не планувала долучатись до якоїсь роботи. Але матеріали і праця інших надихнули. Робота сама склалась в голові. Оскільки мене захопили саме розповіді Наталії про її особистий досвід, що вона вкладала в цю роботу, які думки привели до цього, то й у свою роботу вклала особисте.
Напевно так і є. Мистецтво для мене — це про щось особисте. І тепер ці думки можна виражати через мистецтво в довкіллі. Так дерева, каміння, вода, листя і болото стали інструментами розмови про зцілення, самоусвідомлення та переосмислення звичної форми речей.
Фото: Тарас Теліщак, Асортиментна кімната
