Від початку повномасштабної війни члени та членкині чернівецької мистецької спільноти 20Partizan_n, як і більшість українців та українок в тилу, «перепрофілювалися» та зайнялися волонтерською допомогою внутрішньо переміщеним людям та військовим.
20Partizan_n або скорочено 20P — це група молодих людей віком від 12 до 18 років, а також дві кураторки — Оля Поляк і Марія Агісян. Спільнота, що займається неформальною мистецькою освітою та індивідуальним мистецьким розвитком членів та членкинь, сформувалася у 2017 році з учасників та учасниць декількох мистецьких програм. Серед найпомітніших її проєктів — дитячий табір Land Art Camp (2017), міжнародний урбаністичний проєкт P’aint your town (2019), мистецька навчальна програма про тілесність «Втілення» (2021). Більшість партизанок та партизанів (так на жаргоні спільноти іменують себе членкині та члени артгрупи), котрих зараз вже не 20, а 36, раніше вивчали художнє мистецтво в чернівецькій Художній школі імені Миколи Івасюка, де викладає Оля, що разом з Марією також курує самвидав та формацію SVAYA.
Марліс де Мунк та Паскаль Ґілен у «Близькості» (її IST Publishing видало українською у 2020 році), роздумуючи про культуру та мистецтво на цифровій дистанції, до чого призвела пандемія Covid-19, стверджують:
«Без живої громади не буде й живого мистецтва… Тільки культура — мова, музика, танець, зображення — робить нас частиною соціального життя. Саме в цьому полягає відмінність між життям і виживанням».
Навряд у своєму уважному аналізі нової реальності бельгійські філософиня та соціолог мали на увазі найбуквальнішу семантику, коли послуговувались словосполученням «жива громада» чи словом «виживання». Хоч і на момент написання тексту де Мунк та Ґілена пандемія забрала вже багато людських життів, схоже, їм насамперед було важливо акцентувати на безпосередній близькості людей та мистецтва, присутності одних й іншого в межах одного простору. Коли ж читати його тепер в Україні, саме думки про живу — у значенні «не вбиту», «таку, що вижила» — громаду спадають на думку насамперед.
Хоч яке б значення дослідник та дослідниця вкладали в ці конкретні слова, суть їхнього висловлювання чітка: мистецтво, ширше, культура постають там, де є змога вільно бачитися, вести діалог, а потреби людини не обмежені до базового рівня — збереження життя. Зрозумівши згодом, що, попри війну, людям, а насамперед самим партизанам і партизанкам, потрібне мистецтво, 20P поступово відновила роботу над своїми проєктами, яку припинила на початку 2022 року. Причиною такої паузи був повномасштабний наступ Росії. Адже він поставив необхідне для мистецької роботи безпечне та комфортне середовище у найширшому значенні — цілу країну — під загрозу.
Одна з тимчасових робіт, створених під час воркшопу Наталі Лісової. Фото: Олександра Соловйова
Мистецький табір для підліток та підлітків «Тіло міста», що двічі відбувався минулого року в Івано-Франківську та Чернівцях та був підтриманий «Асортиментною кімнатою», продовжує спільну волонтерську роботу партизанок та партизанів і команди SVAYA. Оля Поляк, співорганізаторка табору, розповідає про його задум так: «Ідея зробити цей кемп виникла, коли ми з партизанками зустрілись на другий місяць повномасштабного вторгнення.
Дівчата сказали, що втомилися прибирати укриття та фасувати гуманітарну допомогу, що хочуть бути корисними — але також хочуть і займатись мистецтвом».
Отож «Тіло міста» збалансовує бажання повернутися до спільних мистецьких проєктів та намір піклуватися про тих, хто більше постраждали від війни. Партизанки та партизани задумали його, щоб допомогти тимчасово переміщеним підліткам віднайти «своїх», дати їм можливість стати частиною місцевої спільноти та познайомитися з новими для себе містами за допомогою мистецтва. Бо таке раптове і неохоче «велике переселення», спричинене повномасштабною війною одразу після кількарічної ковідної летаргії, породжує потребу в збереженні контактів зі старими спільнотами або ж у віднаходженні нових — там, де ми вже здобули для себе безпечний прихисток та певну стабільність.
Хоч якою б природною була для підлітків та підліток комунікація онлайн, що дозволяє зберегти контакти з важливими для себе людьми, коли таке спілкування — це все, що їм залишилося в новому для себе місті, його може бути недостатньо.
Учасниця та співорганізаторка табору, членкиня 20Partizan_n Катя Худа каже: «Розумію, як це — загубитися в собі й не розуміти, куди йти. Проте я й уявити собі не можу, як це важко, коли ти буквально загубився там, де не знаєш нікого та нічого. Де все нове, незвідане, і перед тобою постає завдання створити собі комфортне середовище, коли навколо ще купа подразників, які не дають сконцентруватися на чомусь одному. Тож була справді рада, що в мене з’явилась хоча б якась змога долучитися до підтримки своїх однолітків у такій складній ситуації».
Про свою мотивацію каже також і її колега, партизанка Анна Кухлій: «Хочу, щоб тимчасово переміщені однолітки почували себе комфортно в нашому місті, могли створювати щось будь-де і будь-коли (якщо вони цього хочуть, звісно), пробували та не боялись, що їх не підтримають і що вони не знайдуть тут однодумців».
«Обід з землепродуктами» в одному з парків Івано-Франківська під час воркшопу Наталі Лісової. Фото: Олександра Соловйова
Молоді люди потребують спільнот, адже вони навчаються та розвиваються в групах: в школах, з друзями та подругами, в театральних гуртках чи скейтком’юніті. З кінця лютого 2022 багато українських підлітків та підліток переживають розрив зі звичними колами спілкування, та ще й стикаються з тим, що, коли йдеться про кардинальні зміни, з ними рідко радяться. Рятуючись від війни, вони не ухвалюють рішень куди їхати та де оселитися, але наслідки цих рішень безпосередньо впливають на їхні життя та оточення. На нових місцях підліткам необхідно починати все спочатку: адаптуватися, намагатися призвичаїтися до нових реалій, знайти «своїх» та, зрештою, не загубити самих себе.
«На той момент відчувала себе дуже виснаженою, а тиждень [період участі у проєкті] допоміг перезавантажитися та відкрити очі на приховані “перлини” цього багатого на історичні події міста. Кілька років тому закінчила художню школу в Харкові, тому для мене цей проєкт став своєрідним флешбеком в ті теплі часи. До того ж “Тіло міста” познайомило мене зі справді чудовою дівчиною з Франківська», — розповідає про свій досвід участі в таборі Анна Аношина, яка переїхала в Івано-Франківськ з Харкова.
Її однолітка Аріна Гітченко, що переселилася з Запоріжжя в Чернівці та взяла участь у проєкті, також ділиться тим, як «Тіло міста» вплинув на неї: «У Запоріжжі не мала досвіду участі в таких проєктах і, якщо чесно, навіть не дуже розуміла, що таке неформальна освіта. Боялась, що не буду знати якусь інформацію або що треба буде щось обов’язково робити, що може спричинити мені дискомфорт. Проте була дуже вражена тією атмосферою, яку створили для нас Оля з Машею. Зараз вступила в спільноту 20Р та підтримую з багатьма зв’язок. Також зустріла на проєкті подругу, з якою ми часто гуляємо, і я дуже рада, що ми познайомились. Проєкт допоміг мені знайти своє місце в новому місті, знайти друзів та зрозуміти, в якому напрямку хочу рухатись далі».
Люди івано-франківської літньої зміни «Тіла міста». Фото: Оля Пилипець
Програму літньої зміни табору складали воркшопи, які проводили досвідчені менторки та ментори. Марія Агісян розробила квест для дослідження міст, де треба було, наприклад, відшукати або сфотографувати щось на вулиці, задкувати, прогулюючись, чи підслуховувати розмови незнайомих людей. Ці прості завдання урівнюють досвіди місцевих і новоприбулих підліток та підлітків, бо дозволяють віднаходити у місті щось непомічене раніше або небачене взагалі. Ззовні такий квест нагадує виставу-променад в навушниках від німецько-швейцарської команди Rimini Protokoll під назвою Remote Х, де Х — назва міста, в якому вона відбувається. Ті, хто купили квитки на таку прогулянку містом, виконуючи голосові інструкції в навушниках, також отримують незвичний погляд на місто та водночас самі стають перформерами та перформерками.
Мисткиня Наталя Лісова провела в Чернівцях й Івано-Франківську лекції-воркшопи з лендарту та перформансу, під час яких запропонувала всім у власних інсталяціях і перформансах подумати про взаємодію з урбаністичним та природним просторами. Учасники та учасниці сплітали свої тіла з гілками дерев, балансували рух спільного тіла, з’єднавшись мотузками. Художниця схарактеризувала це «діями в довкіллі».
У якийсь момент одна з учасниць зауважила, що довга біла тканина серед матеріалів для воркшопу нагадує скатертину. Наталя одразу ж запропонувала «накрити стіл», а зі знахідок навколо — листя, гілочок, квітів — «приготувати їжу». Після цього всі «сіли вечеряти», ділилися своїми стравами, розповідали про приготовлені наїдки та спілкувалися. Такий спонтанний перформанс здається мені чи не найкрасивішою метафорою дружньої, турботливої спільноти.
Разом із художником Євгеном Самборським чернівецька група взялася за створення персональних гербових знаків, котрі складаються з трьох частин:
- елемента герба рідного міста;
- елемента герба міста, де авторка чи автор проживають зараз;
- елемента, який характеризує людину, що створює цей знак.
Результати митець допоміг учасникам і учасницям нанести на футболки. Практика, яку запропонував Євген, нагадує традиції створення на одязі візуальних мотивів, які зазвичай мають функцію оберега чи є носіями особистої історії людини або її сім’ї. Водночас така робота може мати терапевтичний ефект, бо сприятиме процесу інтеграції тимчасово переміщених підлітків і підліток в нове для себе місто, котрий не виключає збереженням пам’яті про рідне місто.
Створення персональних гербів на воркшопі з Євгеном Самборським. Фото: Володимир Гуцул
Про підбір до програми мистецьких воркшопів розповідає Марія Агісян: «Якщо мова йде про мистецький складник, то ми орієнтувались на практики, які дозволять максимально залучити всіх до всіх процесів та отримати результат, що не розчарує. А ще — не акцентуватимуть на різниці в навичках, підготовці — тому, що потенційно може викликати сором чи дискомфорт через порівняння себе з кимось».
Такий чутливий підхід робить мистецтво добрим інструментом у налагодженні зв’язків з Івано-Франківськом та Чернівцями, у «присвоєнні» нових для себе міст, бо дозволяє у комфортному, нетоксичному середовищі, що приймає, висловитися та почути інших. Дослідження ж різних місць чи районів у місті — це ще не інтеграція, бо одного проєкту для цього, очевидно, замало, але вже побудова особистого діалогу, крок до віднаходження свого місця та, можливо, нових «своїх» спільнот у «його тілі».
Роль 20Р як спільноти у проєкті та інтеграційних процесах коментує учасниця та співорганізаторка другої зміни кемпу Ліза Василишина: «Важливо залучати до спільноти тимчасово переміщених одноліток та однолітків, оскільки це значно полегшує процес їхньої інтеграції в місці, де вони зараз перебувають.
Спільнота — це також про підтримку, про зайнятість — те, що так важливо людям. Мабуть, я б сказала, що це можливість допомогти людям та створити щось разом».
Досвід першого табору та бачення другої його зміни, що відбулася вже восени, Оля Поляк резюмує наступним чином:
«Першу зміну “Тіла міста” ми робили в травні 2022 року, і вже тоді розуміли, що старшим партизанкам тісно в ролі учасниць і що в них є запит на перехід в якусь іншу роль. По завершенні літнього табору дійшли висновку, що підліткам легше розуміти мистецтво, коли досвід лектора/ментора ближчий до їхнього власного, бо тоді воно перестає здаватись недосяжним. Тому влітку трішки попрацювали над тренерськими навичками та інструментами створення навчальних програм, а в жовтні, на другій зміні “Тіла міста”, партизани й партизанки вперше провели власні воркшопи та виступили в ролі співкураторів і співкураторок проєкту».
Воркшоп Валерія Гуздуба з ліплення міських тіл. Фото: Володимир Гуцул
Для старших та досвідченіших членкинь та членів спільноти друга зміна табору стала нагодою поділитися з однолітками своїми навичками та досвідом, здобутим за 5 років участі у 20Partizan_n. Під час осінньої едиції проєкту партизанки та партизани провели воркшопи з ліплення міського тіла з глини, створення колажів, написання текстів як рефлексій прогулянок містом наодинці та створення відеоробіт.
Марія Агісян доповнює слова Олі Поляк: «Стосовно ментор_ок — в нас різнились підходи на двох різних змінах “Тіла міста” (літній та осінній). До літньої програми залучали дорослих та досвідчених митців та мисткинь, чия практика була нам цікава. А от в осінній зміні воркшопи вели ментор_ки, які мали незначну різницю у віці з тими, кого ми набирали на проєкт (частина з них — учасниці спільноти 20P та випускниці наших попередніх програм). Спільним було одне: ми намагались уникати дистанції між учасни_цями та тими, хто проводив воркшопи, вертикальних форматів взаємодії, в яких ментор_ки та їхня діяльність сприймаються, як щось недосяжне (оце от хрестоматійне “а я так не зможу”)».
Перехід від тільки учасницької ролі до ролі, при якій партизанки та партизани стали проявляти більше ініціативи в організації, брати на себе більше відповідальності, а також піклуватися про інших, навіть поза межами спільноти, таке собі «дорослішання» є і наслідком впливу на спільноту повномасштабного вторгнення та реакції всього українського суспільства, котре переживає відчуття об’єднання. Та не менш важливим тут є те, що, особливо ті членкині та члени 20P, котрі найдовше в спільноті, упродовж всього часу її існування здобули досвіди, що дозволили цей перехід. Війна, можливо, стимулювала його, але потенціал до нього у партизанок та партизанів уже був.
Перформанс в одному з парків Івано-Франківська під час воркшопу Наталі Лісової. Фото: Олександра Соловйова
Про 20Partizan_n та чи є схожі формації в Івано-Франківську розповідає кураторка та дослідниця мистецтва Анна Потьомкіна, яка епізодично долучається до проєктів спільноти, зокрема й до «Тіла міста»:
«Безпечною спільноту роблять самі учасни_ці 20Р, які збігаються в цінностях та бажанні розвиватись у мистецькій практиці. Думаю, від спільнот, які часто формуються навколо художніх закладів, 20Р відрізняється активістською базою, що у свій час заклали кураторки цього проєкту. Це спільнота, яка, крім мистецтва, вчиться бути відповідальною та свідомою.
Для таких міст, як Івано-Франківськ чи Чернівці, де різноманіття — не перший пункт в списку, мистецькі спільноти насамперед дають відчуття приналежності та розуміння, що ти не сам (сама) така. Можливо, якраз цієї ланки мистецької освіти й не вистачало в малих містах для того, аби тут затримувались майбутні художники та художниці.
Таких модерованих спільнот в Івано-Франківську не зустрічала. Але є спільноти молодих людей (17-23 роки), які сформувались органічно навколо подій електронної музики, яку від 2016 року тут запустила низка промогруп. Водночас спільнот, які б формувались навколо візуального мистецтва, на жаль, не знаю. І це якась тенденція, що прослідковується і в ком’юніті моєї вікової категорії (25-35 років). Є відчуття, що спільноти навколо візуального мистецтва потрібні місту, і ці запити чула від багатьох молодих людей». Робота над життєздатними й активними спільнотами важка та довготривала, але середовища потребують їх точно так само, як і спільноти потребують середовища.
Повертаючись до блискучих інтелектуалки та інтелектуала Марліс де Мунк та Паскаля Ґілена, згадується кінець їхнього діалогу: «Культура вводить нас до спільноти, яка більше не відпускає. Це гнітить і втішає водночас». Здається, і тут цей вислів значно глибше відчувається українцями та українками. Гнітить той факт, що багато з нас позбулися своїх спільнот, що культурна спільнота України повинна відстоювати свою тожсамість і, зрештою, культуру своєї держави. Але втішним у цей час є незмеркла сила культури об’єднувати нас у спільноти, долучати нас до нових для нас кіл співтворчості та піклування.
«Тіло міста» — урбанкемпи для тимчасово переміщених та місцевих підлітків у Івано-Франківську та Чернівцях, організовані «Асортиментною кімнатою» та чернівецькою спільнотою SVAYA за участі членів та членкинь спільноти 20Partizan_n. Проєкт мав дві едиції: літня тривала з 30 травня по 20 червня, а осіння — з 24 по 30 жовтня 2022 року. Участь у двох змінах табору взяли понад сорок підліток та підлітків з різних міст України: Івано-Франківська, Чернівців, Харкова, Києва, Запоріжжя, Чорткова, Луганська, Сіверська, Краматорська, Селидового, Херсону та ін.
З учасницями та учасниками працювали: Марія Агісян, Олег Барасій, Валерій Гуздуб, Аріна Долінська, Анна Кухлій, Наталія Лісова, Олена Лісова, Іван Мудрак, Оля Поляк, Євген Самборський, Іруца Слепенюк, Катерина Таранова, Ксенія Тюшева та Катя Худа. Результатами кемпів стали колективний зін (самвидав) та попап-виставка мистецьких робіт учасниць та учасників у Чернівцях. Проєкт реалізований за підтримки «Іншої Освіти» і німецької гуманітарної організації Sign of hope / Hoffnungszeichen.
