Свято Маланки, Щедрий вечір або свято Василя — частина різдвяного циклу. За новоюліанським календарем цьогоріч її святкували 31 грудня (раніше відзначали з 13 на 14 січня). Особливістю саме Маланки є карнавальне дійство, у якому традиційно беруть участь чоловіки. 

Про те, якою була ця традиція у Брустурах і як змінюється з часом, пише письменник та видавець Василь Карпʼюк. 

Автор тексту згадує про традиційні вертепні ролі, які, на думку редакції, зараз вимагають переосмислення.

Маланка — це локальне дійство, до якого залучене обмежене коло людей. Учасники — парубки з одного чи кількох сусідніх присілків. Вони розподіляють між собою ролі і йдуть маланкувати. Куди? До своїх же батьків, родичів, сусідів.

Чому така територіальна обмеженість? Бо кожен присілок потенційно може мати свою групу маланкарів. Якщо на присілку є 10-15 людей, то й маєш собі групу. А в іншому присілку вже інша група, яка ходить по своїх.

Ще важливим обмежувальним фактором є час і територія. Маланкують всього один день-вечір-ніч напередодні Василя. Вдень, бувало, ми спочатку йшли на дорогу й зупиняли авта. Щедрували для водіїв, отримували «на щедрівку» і відпускали. Це тривало переважно завидна. А коли починало вечоріти, то йшли по хатах. Дійство в одній господі займає близько пів години, а часом і довше, якщо добре приймають. Перехід від хати до хати теж не миттєвий, бо хати бувають доволі віддалені одна від іншої. Та й сама хода доволі повільна й розважлива в супроводі музик і зі співанками.

В час мого маланкування в середині 2000-х наша група складалася переважно з моїх однокласників і кількох молодших та старших хлопців з двох-трьох присілків. В інших присілках у ті роки здається ніхто не маланкував. Бо щоб зібралася група, треба, щоб хтось це ініціював і було кому підхопити ініціативу. Але після своєї території в нас не було ні часу, ні сил йти ще кудись. Хоч, може, там і були б раді.

Схожим дійством на Маланку є різдвяний вертеп, який у нас в Брустурах називається Героями. Але в Героях центральні персонажі — Королі та Ірод. А в Маланці — Маланка. Хоча інші, переважно, збігаються.

Герої в нас завжди були в більшій пошані й більш поширені. Можливо, тому що Герої починають ходити на саме Різдво і мають центральний християнський сюжет, відповідний до свята. А може, Маланка була менш популярною, бо це дійство проходить тиждень по Різдві й усі вже встигли добре поколядувати. Або ще тому, що Маланка не надто зв’язана з християнством.

Хоча в сусідньому Космачі чи також близьких Шешорах і Пістині Маланка завжди була у великій пошані та розвої.

Ще в дошкільному віці я бачив дійство Героїв у мого вуйка. Батьків, а заодно й мене, запросили подивитися на це видовище. Бо чим більше людей, тим цікавіше. Адже глядачі не просто дивляться. Маланкарі активно всіх залучають до процесу розваг. Але я тоді трохи боявся перевдягнутих Чортів, що вискакували з ночі, й ховався за маму.

Кілька років пізніше до нанашки приходила Маланка. Я вже був завеликий, аби ховатися за маму, але й тоді злякався і хотів чи то піти додому, а чи сховатися. Та маланкарський гурт хаотичний. Одні танцюють і прибагають перед хати чи в хаті, а інші тиняються по подвір’ю й там роблять якісь невеликі збитки. То на когось такого я й натрапив. Теж мав трохи страху, але мене не помітили. То щоб так і лишилося, я виліз на жердку, там причаївся і доволі довго так висів, доки загроза не відійшла.

А як уже мав років дванадцять, то сам вирішив ініціювати схоже дійство, бо хоч перші досвіди й мали трохи страху, але водночас було розуміння, що якщо Чорти гаркають, то лиш для годиться, а загалом все супроводжується небувалою веселістю. Правда, моя перша Маланка була дуже дитячою, щоб потішитися-погратися. Покривала вона не кілька присілків, а два двори. В моїй групі тоді була дев’ятирічна сестра, семирічний троюрідний брат і п’ятирічна троюрідна сестра. Ми, звісно, на центральну дорогу спиняти машини не йшли, але я перевдягнувся в Маланку, сестра — в Діда, брат — в Бабу, а найменша сестра, мабуть, в Чортика. Трішки підучили щедрівку і відвідали кількох найближчих сусідів.

А от в 9-11 класах ми з однокласниками вже повиростали на парубків і зговорилися маланкувати по-справжньому. Нам добре пощастило, що нас було багато з одного керунку. А ще серед однокласників був бубніст. Тобто, ударник. Адже ж серйозні чи то колядники, чи то Герої, чи маланкарі обов’язково мають бути з музиками. До коляди — скрипка. А до співання — бубон і баян.

Коляда (в колядників і Героїв) чи щедрівка (у Маланці) — найважливіший елемент дійства, але куди більше просто співається співанок. Це ж кілометри отак долаються зі співом. І на подвір’ї в господарів співаємо. А до данцу! Ой, як то треба музик до данцу! 

У Маланці хто є? Вже згадував Маланку, Діда, Бабу і Чорта. А ще — Жид, Жидівка, Циган, Циганка, Шандарь, Лікар, Смерть… А по великому, можна перевдягатися, на кого хочеш. Бачив світлини Маланки з інших сіл, то там і політики, і актори… Що, зрештою, цілком в дусі цього карнавального дійства.

То як Циганка вхопить до данцу ґазду, а як Дідо вхопить до данцу ґаздиню, а інші — гостей або таки одні з одними, то утворюється вихор, що ну! А баян і бубень так грають «гуцулку», що не тільки танцівники, а й бубніст впріває на морозі. Ото веселість! Ото радість! Ото Різдвєні свєта! 

Але починалося все заздалегідь з вивчення щедрівки, розподілу ролей і підготовки костюмів. Мабуть, місяць до Маланки ми збиралися неділями і тренувалися, щоб то було так, як має бути, а не будь-як. І файно йшло.

Перепитували одні в одних і по людях, хто які має маски. Щось самі робили, щось купували.

У Маланці в різні роки я мав дві ролі — Маланка і Баба. Тож щодо одягу не мав проблем, бо позичав у своєї бабусі спідницю й хустку. Сардак ще раніше взяв на вічне віддавання в іншої бабусі. Лиш у когось, вже не пам’ятаю, в кого, діставав маску Маланки. А маску Баби таки сам робив зі шкіряної халяви старого бабусиного чобота. Вирізав очі й рот. З якоїсь пластмаси прибаг носа. Рота обшив червоною тканиною, щоб було наче напомаджені губи — і люкс.

Маланка — це така дбайлива господиня. Вона завжди з собою носить чи то віник, чи то щітку, і коли заходить на подвір’я чи до хати, то починає підмітати чи імітувати біління стін.

Циган — коваль, має з собою підкови, молоток, може щось відремонтувати, пропонує господарю свої послуги. Циганка одразу кидається всім ворожити на руці, також має карти.

Шандарь — поліцейський. Саме він зберігає защедровані гроші, зупиняє машини тощо.

Чорт може наробити трохи збитків, попереносити якісь речі з одного місця на інше, щось заховати. Цікавим елементом костюма Чорта є дзвінки. Вони прикріплені до ременя, і Чорт цим ременем підперезаний, тому завжди чутно, де він скаче.

Баба може на кухні щось готувати чи запрошувати чоловіків до танцю. Дідо залицяється до дівчат і молодиць. Жид завжди має торбу з якимись придабашками і пропонує щось у нього купити.

Ще важливо, що коли всі учасник Маланки ходять з власного бажання і для власної розваги, то музики — платні. Так заведено і в дорослих колядницьких гуртах. Ну бо музики справді працюють. Хто на морозі потерпає, то це баяніст і скрипаль, їхні пальці. Вони мають грати і до коляди чи щедрівки, і до танців, і до співання. А співати при переходах від хати до хати — ой як файно. Трохи захмелілому на все горло і на всі гори — гуцульських співанок.

Ой, судома, моя мамко,
Судома-судома.
Як би’с мене оженила,
Я би сидів дома.
Якби’с мене оженила,
Я би постаткував,
Попід чужі перелази
Нічки не ночував.
Попід чужі перелази,
Попід чужі кучі…
Загубив я постолєта,
Шє й загублю внучі.
Загубив я постолєта,
Шє й крашені капці…
Лігаючи-устаючи,
Фіявка на гадці.
Ой, фіявко-притулявко,
Притулиси д’мині,
Як си мати притуляє
Д’маленькій дитині…

Оскільки ми вже були парубчаки, то по трошки кушіли вина і то додавало настрою на всю ніч. Отак було колись. Не так давно, але вже двадцять років тому. 

А тепер що? Докладного дослідження не проводив і не ходив по всіх присілках, але кількох однокласників таки перепитав, аби’м сам нічого не пропустив. То скажу, що у Брустурах востаннє маланкували приблизно 10 років тому.

Чому перервалася традиція? Бо у нас вона не була аж такою усталеною не лише за моєї пам’яті, а й за пам’яті моїх батьків. В одні роки маланкували, а в інші — ні. В одних присілках маланкували, а в інших — ні. Перед тим, як ми з однокласниками зібралися в Маланку, теж кілька років ніхто не маланкував. А після того, як ми перестали, то в іншому присілку пішли в Маланку. І не лише такі юнаки, як ми, а ґазди. Здається, й з жінками, хоч переважно жінки в Маланку не ходили. То цей гурт ходив не лише у своєму присілку, а і їхав у інші, куди запрошували. Дорога була санна, засніжена, і їхали на санях, запряжених кіньми. А на конях були дзвінки, звук яких було чути й за кількасот метрів. Ото гарно було!

Так що традиція то затухає, то зринає. 

Чого? Одне — з середини 2000-х все більше молоді після школи йде вчитися у вищі навчальні заклади, відтак зв’язок між середовищами розривається. Бо хоч на свята і приїжджають, але в гості до своїх батьків і родичів, щоб побути з ними, а не для участі в таких колективних дійствах. Просто не вистачає часу.

Ще багато молодих людей поїхали на заробітки за кордон, то й не завжди на свята вертаються. А як і вертаються, то є той же розрив у спілкуванні, що згаданий вище. Аби разом щось робити, треба бути разом.

А ще трохи людей виїхали з села в ближчі й дальші міста через роботу чи просто бажання комфортнішого життя з більш розвиненою інфраструктурою.

Ось так.

Нині, у 2024-му, в нас ходять малі коляднички — діти, які колядують на Святвечір. І великі колядники — колядницькі гурти з дорослих чоловіків, які колись колядували від Різдва до Водохреща. Проте десь з кінця 2000-х у дорослих гуртах ходять не лише чоловіки, а й жінки, а час колядування переважно триває на Різдво й у два наступні дні.

Що змінилося з початком повномасштабного російського вторгнення? Якщо раніше, як і в нашій Маланці, у великих колядниках переходи від хати до хати були зі співами, то зараз вони тихі. Не бубнить бубень, якого всі наслухали, щоб знати де йде гурт, бо бубня було найдальше чути. Лишилася тільки коляда зі святковим повідомленням про народження Ісуса. Співів на всі гори нема, бо колишнього настрою веселості нема, бо такий чєс, шо не до співання.

На цьому можна б й завершити, але що кожне гуцульське село має свої особливості й відмінності, то не всюди так, як у Брустурах. Знаю, що й у ці роки в деяких довколишніх селах традиція маланкування триває. А десь було й так, що в перший рік не йшли в Маланку, а далі вже пішли — щоб традицію не втрачати. Бо це наша культура. І це теж аргумент. І най і так буде. Як кому душа лежить. Йо! Бо то свєта! Най буде і так, і так, бо може всєко бути. І всєко, як той казав, би було добре, аби не москаль.

Меланочка в Дністрі брила,
Тонкий фартух замочила.
Повій вітре буйнесенький,
Суши фартух тонесенький!

Головне фото з архіву Василя Карпʼюка