Франківський письменник та видавець Василь Карпʼюк розповідає про досвід роботи зі спадщиною Параски Плитки-Горицвіт, а також міркує про справжній масштаб цієї спадщини — і те, що чекає на неї в майбутньому.
Коли малій Парасочці давали в руки журнал чи газету, то вона годинами розглядала кожну сторінку. Бережно гортала і зачудовувалася найменшим малюночком.
Про такий випадок згадує її старша родичка і подруга Одосійка (Теодозія Плитка-Сорохан). Парасочка тоді ще була зовсім дрібна. Одосійка каже, що це могло бути в 1929-му, а це Парасочці було лише два роки.
Одосійка зайшла провідати родичів, а як інших гостинців не мала, то взяла для малої журнал, що якраз був ровесником Парасочки. Але ви не думайте, що то вона дала старий журнал та й усе. В той час будь-яке друковане слово було вельми цінним. Тим паче в гуцульській хаті, відстань з якої до книгозбірні була космічною, яку заледве комусь вдавалося подолати.
— Шо це? — запитала Парасочка.
— Читанка, — відповіла Одосійка.
— А шо це? — запитала Парасочка про обкладинку.
— Листок червоний, — відповіла Одосійка.
— Чєлвона чєтка! — Парасочка дуже втішилася і замахала рученятами.
Життя Параски почалося у селі Бистрець, неподалік Жабйого, на Гуцульщині у сім’ї коваля Степана Плитки. Мала старшу сестру Василину і звичайне важке гуцульське дитинство, яке в одному трибі йшло чи не до кінця минулого сторіччя. Але неодмінно там була й радість. І юрма дітей, з якими було любо гратися, а одному ненароком влучила плиткою (камінцем) в голову, і баба Євдоха, яка любила всю цю юрму: «тулила попід плечі, та й колисала, єк у колисці, шшє й цілювала в чола».
У спогадах мисткині «Мила книжечка… (з наймолодших років моїх)» є лише кілька епізодів про дитинство у Бистреці. Значно більше спогадів про Криворівню, куди сім’я Плиток переїхала, ймовірно, коли Параска була у дошкільному віці. Пізніші епізоди, де мисткиня згадує, як гралася у вчительку — вже з криворівнянського періоду.
Параска Плитка-Горицвіт мала лише чотири класи шкільної освіти, бо такі тоді були школи — чотирикласні. Там вивчила польську, бо Гуцульщина тоді була під Польщею. Від батька навчилась німецької, яку той знав з військової служби. В час нацистської окупації дівчинку залучали як перекладачку в сільській канцелярії. У 1943 році, коли їй було шістнадцять, Параска помандрувала із односельцем аж у Німеччину, щоб там вступити до університету. Але натомість отримала малоприємну службу в німецькій родині й вже через рік вернулася назад у Криворівню. Вдома долучилася до діяльності УПА. Хоч вірогідної інформації про масштаби її роботи нема, та вже через рік, у 1945-му, дівчину арештував НКВС. Покаранням стало десятиріччя виправно-трудових таборів.
Ймовірно, на засланні Параска почала писати, бо вже звідти привезла три записники з віршами, що збереглися донині. У таборах вона заприятелювала з багатьма людьми, з якими потім довго листувалася. У пізніші роки листування стало для Параски одним із жанрів творчості.
У таборах дівчина зустріла, здається, єдине своє кохання — грузинського художника, з яким після повернення додому обірвався зв’язок, бо батько Параски нібито знищив його адресу, не схваливши такого контакту. Також на засланні Параска дала обітницю: якщо виживе, присвятить своє життя уславленню Божого світу.
Чи образа на батька і небажання жити з ним в одному домі, чи виконання обітниці спонукали мисткиню до побудови власної хати у Криворівні. А може, вона просто хотіла мати власний простір для творчості. Після повернення з таборів її становище у селі було досить нонконформістським, що дозволяло і далі бути собою. В радянський час людина із вироком клеймувалася і від неї сторонилися, тому навіть за найбільшого бажання Параска вже не могла бути, як усі. Хоча певний час вона таки брала участь у громадському житті й цілих дев’ятнадцять років (1955-1974) працювала художницею у Красноїльському лісгоспі. Це давало їй можливість бути незалежною, купувати папір, ручки, фломастери та збудувати власний дім. Значну частину своєї хати вона звела власноруч, з допомогою батька й Одосійки.
З якогось часу Параска почала дедалі більше усамітнюватися у своїй карпатській келії на дві кімнатки. Ще з малих років вона мала в батьковій хаті «свій кут», там тримала «папері», з яких вирізала і на яких малювала. Ось нарешті в неї знову з’явився свій кут — і не десь за комином, чи на краю лавки, а такий кут, де можна закрити двері й повісити табличку «Не турбувати». Вона так і робила й творила у тій своїй хатці до кінця життя.
Водночас Параска не втрачала зв’язок із зовнішнім світом: листувалася з українськими дисидентами та приятелями із таборів. До неї дедалі частіше приходили в гості письменники, краєзнавці, етнографи. Серед очікуваних гостей завжди була криворівнянська дівчинка Оксана Зеленчук, якій тоді хотілося просто побути з Параскою. Зараз Оксана — найбільша популяризаторка й хранителька творчості Параски Плитки-Горицвіт.
Паращина хатка і досі стоїть на своєму місці у Криворівні. Зараз у ній діє музей, де можна побачити, яким було життя гуцульської мисткині. Щоб потрапити до музею, варто орієнтуватися на церкву (якщо будете в Криворівні, то не можна не відвідати церкву). Опісля вийдіть у хвіртку над церквою й опинитеся на гірській зашутрованій дорозі, і так по ній вгору-вгору. Аж доки вам не всміхнеться Паращина хатка.
Зі щоденника Параски Плитки-Горицвіт, 11 червня 1991 року:
«Ранок був уприємненої закличности!.. Бо і сонечко випромінювало животворно, безперебійно заглядаючи у хатне віконечко, аж так, що веселило хатоньку переривчастим незастоєм. Який і до мого пробудження подарував застановности… яка начебто нашіптувала: підніймася, адже час днини не жде… йому завжди потрібен виконавець».
Нині, дивлячись на літературну спадщину Параски Плитки-Горицвіт, виникає враження, що цій людині не просто було любо класти слово на папір. Вона працювала як цілий дослідницький інститут гуцульської культури. Параска створила комплекс різножанрових творів, охоплюючи найрізноманітніші сфери життя гуцулів. А через відсутність академічної освіти вона не переймалася чистотою жанру, натомість творячи поза межами й створюючи власні.
У спогадах-нарисах Параска описує гуцульське дитинство з наймолодших років. У «Старовіцких повісторьках», народних переказах і казках — фіксує життя і побут, особливості тих чи інших професій тощо. Вся ця інформація інтегрована в цікаві сюжети, які своєю чергою показують гуцульську філософську думку. Через них можна побачити й те, чим ця думка оригінальна, а чим — перегукується з сюжетами з інших культур.
Але для фіксації такої великої культури мало оповідань про людей та їхнє життя. Параска робить ряд докладних етнографічних записів, де описує коляду, піст, вечорниці. Та й їх виявляється недостатньо, тому Параска пише численні пісні й ліричні поезії.
За творами Параски Плитки-Горицвіт можна вивчати Гуцульщину в XX сторіччі й навіть трохи зазирнути глибше в минуле. Але її цікавили не лише етнографія та оповідки. Як вам роман про пригоди двох гуцулок у Індії? Бо в доробку письменниці є й такий — називається «Індійські заграви».
Та й на цьому Параска не спинилася. Вона віддала життя творчості, бо дуже цього прагнула. З-поміж творів виділяються молитви, духовні роздуми, перекази житій святих, у яких передана її духовна сила. А до написаних словами молитов маємо ще й чималу колекцію намальованих ікон. Деякі з них можна нині побачити у церкві в Криворівні.
Параска так впевнено й безпосередньо творила, ніби робила це вперше у світі й ніби була єдиною письменною людиною, яка може це зафіксувати. Це враження не помилкове, бо якоюсь мірою так і було. До Параски про Гуцульщину майже ніхто з гуцулів не писав: були етнографічні записи кінця ХІХ — початку XX сторіччя, кілька чисел «Гуцульского калєндаря», який видавав Петро Шекерик-Доників і все. Звісно, легендарний роман Шекерика-Дониківа «Дідо Иванчік» був завершений 1940 року, але за Паращиного життя у читацькому обігу його ще не було. Роман вперше вийшов друком у 2007-му — дев’ять років по смерті Параски. Тому вона справді творила в чистому полі.
Окрім переліченого, Параска залишила ще й епістолярну спадщину і щоденники. А що більшість творів написано гуцульським діалектом, то маємо також і словник.
Усі тексти Параски Плитки-Горицвіт не просто написані, а мистецьки оформлені в книжки її руками. Вона ретельно і красиво писала чи друкувала на машинці, а тоді зшивала й оздоблювала. Тому ми маємо не просто рукописну і машинописну спадщину, а цілу бібліотеку.
Дуже трепетно брати ці манускрипти в руки — гортати їх, читати з них. На жаль, за життя мисткині так і не була видана жодна її книжка, але стараннями Оксани Зеленчук кілька Паращиних творів вийшли посмертно. Ще більше з них Оксана набрала на комп’ютері. А цієї осені я взявся за розробку концепції серії Паращиних книжок, щоб вони повносило зазвучали в українському літературному світі, як згадуваний «Дідо Иванчік».
Зі щоденника Параски Плитки-Горицвіт, 3 липня 1992 року:
«О, замітки, ви мої дорогі обсяги… Поки що я з вами розлучаюся до кращих принагідностей, до нових паперинок-білявинок, нехай, що в надбанні ще знайдеться доповнення — хоч би і застарілих пригод. Адже то життєвиці людські, не даваймо спропадати усему цему, що додавало сили волі, шоб перемогти інколи і ненадійне».
