12 березня у Франківську відбулася презентація монографії докторки мистецтвознавства, професорки Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Надії Бабій «Актуальні культурно-мистецькі практики та процеси Західної України кінця XX – початку XXI століть: культурні домінанти, форми репрезентації, перспективи». Модерував подію письменник і драматург Володимир Єшкілєв. post impreza законспектувала головне.

Володимир Єшкілєв: Наша презентантка написала потужну монографію — 400 сторінок, 700 джерел. Книга актуальна. (…) Пані Надія дуже ризикнула, тому що предмети її досліджень — переважно живі. Чесно кажучи, думав, що подібні праці з’являться десь в середині нашого століття. Коли читаєш, думаєш, не дарма те все було. Тому перше, що хочу сказати: я дуже вдячний за цю книжку від імені «матеріалу». 

Я б хотів, щоб пані Надія розповіла, що привело її до теми книги?

Надія Бабій: Ситуація набагато банальніша, ніж очікувалось. Це навчання в докторантурі та вибір проблематики. Дуже вагалася, бо можна було обрати тему відносно «безпечну», яка вже не рухається. Багато науковців мене попереджали і пояснювали, що це фактично неможлива тема, яку складно буде сформулювати і з якою буде дуже непросто працювати. Важко було окреслити, що ж конкретно досліджується, що таке актуальні культурно-мистецькі процеси і практики, чому вони актуальні, а не просто сучасні? Термінологічна база була іншомовною і коректних перекладів майже не існувало.

(…)

Кілька разів намагалась відмовитись від захисту, від описання цієї роботи, тому що було враження, що її неможливо зробити. Однак неможливості перетворились у можливості, вибачте за тавтологію. Змінилось ставлення до мистецтва. Те, що вчора ще було класикою, перетворили на історію.

Яким чином речі, які здавалися вибриками, чудернацькими витівками, впливають на історію, появу інших синтетичних видів мистецтва, жанрів. Нове молоде покоління, знаючи доволі приблизно, що відбувалось 20-30 років перед ними, створює на цій базі абсолютно інші речі.

Володимир Єшкілєв: У монографії — епоха переходу від радянського модерну і до гіпермодерних практик. Ви берете дискурсивну схему викладу. (…) У вступі є протиставлення маргінального та стрижневого. Там постулюється маргінальність цих явищ, які здебільшого описуються в дисертації. Це протиставлення було актуальним, скажімо, у 1970 — 1980 роках. (…) Зараз не можемо сказати, що «Імпреза» (1989 рік) була маргінальною.

Надія Бабій: Все залежить від того, під яким кутом зору дивитимемось. Сьогодні розглядаємо «Імпрезу» як видатне явище. У мистецтвознавчій критиці Івано-Франківськ і зараз сприймається виключно як проміжна територія між Львовом і Коломиєю. 

Надія Бабій

(…)

Для багатьох молодих мистецтвознавців «Імпреза» не є явищем. Тобто знову з’являється бажання применшити цю подію. (…) Тут [у монографії — прим. ред.] описані камерні ініціативи, які мали доволі великий розголос. Наприклад, столицями рок-культури 1990 років були маленькі містечка. У Луцьку на промзонах був започаткований стритарт. Багато речей створились, хай як дивно, не на базах шкіл, а всупереч їм. У тих місцях, де, здавалося б, не було нічого. І це один з висновків, до яких дійшла у цій роботі. 

Володимир Єшкілєв: Це свідчить, що однією з ознак стрижневості є сміливість визначати себе стрижнем. В епоху Станіславського феномену ми називали Франківськ культурною столицею України. Це було позиціювання, щоб відчувати свою стрижневість, а не периферійність.

Творчість визначається саме усвідомленням себе кимось: центром або периферією.

У книжці — такий франківськоцентричний погляд на культуру тих років. На місто зроблений акцент — і це правильно. Попри інституціональну вбогість Франківська тих часів, ми в дечому перевищували Львів і Київ. 

(…)

Надія Бабій: Події [у монографії] описані з мого погляду [Надія Бабій переїхала до Франківська 1989 року — прим. ред.] як свідка. Я опиралася, безперечно, і на інтерв’ю. Намагалася не давати гострих оцінок тому, що мені подобалось чи ні.

Те, що не зафіксоване, може стиратись або перетворюватися в інше. Згадувала події і приходила до респондентів, які мали б про це пам’ятати. Однак багато хто з них казав: «Я цього вже не пригадую». Тому доводилось шукати альтернативні джерела: фонди Івано-франківської обласної бібліотеки, архівні газети, журнали, переписки.

Художній музей у 1990 роках відігравав одну з ключових ролей, наприклад, у формуванні фондів «Імпрези». Навколо Художнього музею [зараз Музей мистецтв Прикарпаття — прим. ред.] формувалося багато тусівок. Я не була їхньою учасницею, однак відвідувала відкриття виставок. У Художньому музеї облаштовувались альтернативні галереї. 

Володимир Єшкілєв: Як на мене, найцікавіші речі відбувалися поза Художнім музеєм.

Надія Бабій: Так, але це було пізніше, коли з’явилися альтернативні галереї, культурні центри.

(…)

Володимир Єшкілєв: У монографії багато простору виділено культурній урбаністиці. Місто сприймається в категоріях міста, а не території, населеного пункту. Це щось особисте?

Надія Бабій: На початку написання дисертації міста не було так багато. Шукаючи джерела, зіткнулася з твердженнями, що стосувались 1970 — 1880 років. У наукових роботах зазначено, що це був опір соцреалізму: коли художники спрямовували свій потенціал на краєвиди або натюрморти. (…) У мене це викликало дивний спротив і підштовхнуло шукати образ міста через мистецькі практики. Було твердження, що вся література 1970 — 1980 років просякнута селом. Головний герой — селянин, все крутиться довкола села. Почала шукати літературу. Першою знахідкою була відома бардівська пісня на слова Костя Москальця. Цей текст став причиною нових пошуків. 

(…) 

Зрозуміла, що навіть у той час, коли, як вважають, не було урбанізму, місто все одно жило. Ми є породженням міст. Нехай русифікованих, недосконалих, однак це наші міста. Писати про них, розуміти, що відбувається в місті, які субкультури впливають на ті чи інші процеси, — важливо.

Володимир Єшкілєв: Це важливо і тепер у контексті вибудовування міської традиції, зокрема Івано-Франківська. 

Якщо дивитися переліки митців — львівських, тернопільських, ужгородських, не так франківських, — впадає в око відсутність жінок. У Франківську з цим було легше. Гендерний момент не підкреслюється спеціально в дисертації, але відчувається бажання проявити мисткинь в цьому процесі. Це було свідомо чи підсвідомо?

Надія Бабій: Серед завдань цієї роботи не було пошуку жінок-мисткинь. Якщо мисткині були на поверхні, то про них йдеться у цій монографії. Не обирала спеціально ні чоловіків, ні жінок. Просто так склалось.

(…)

Надія Бабій: У кожного покоління мислення перебуває у власній площині. Кожне покоління сприймає набуток попереднього інакше. Молодій генерації здається, що 1990 роки були абсолютним романтизмом. 

Володимир Єшкілєв: Не романтизмом — смітником. Мовляв, ви були жебротою, не змогли добре продатися. Так мислить наше теперішнє молоде покоління. Вони зовсім не романтики. У них немає дурного містечкового ідеалізму, який був у нас. Вони мають право називати нас мешканцями смітника, з певного погляду так і було.

Надія Бабій: Можливо, вони набагато пряміші, не бояться висловлювати свою думку, дуже категоричні. У нашого покоління все-таки була любов до попередників, велика пошана до попередників. Можливо, навіть зайва.

Однак ми не можемо звинуватити молоде покоління в тому, що воно нічого не досліджує, не читає. Для мене є великою несподіванкою і радістю, що ця генерація багато читає. Серед них чимало інтелектуалів. 

(…)

Володимир Єшкілєв: Добре, що у монографії зроблено акцент на художниках та художницях. Літературний Станіславський феномен описаний в монографіях і дисертаціях.

Надія Бабій: Так, літературні критики, літературознавці це уже зробили. Я черпала в них навіть методологію. Мистецтвознавча методологія на сьогодні — одна з найменш розвинутих. Коли мені бракувало методологічної бази, зверталася до літературознавців Платформи інтермедіальних досліджень. Їхня методологія дозволила скомпонувати усі роботи. 

Мирослав Яремак: Це не запитання, хочу втрутитися. Коли два роки тому мені до рук потрапила ця книжка, отримав крила натхнення, бо вже думав, що все, ніхто нічого пам’ятати не буде. Шалено вдячний авторці за титанічну працю.

Хочу теж не визнати себе предметом дослідження, як потрактував на початку пан Володимир. Вважаю себе радше суб’єктом і об’єктом. 

До поняття «Станіславського феномену». Воно якимось чином, скоріше через внутрішні літературні складнощі, девальвується. Це явище має свою темпоральну структуру, і так званий прихід героїв тут важливий. Відомо, що публічно озвучив цей термін наш сьогоднішній модератор Володимир Єшкілєв на виставці 1992 року «Рубероїд». А я хочу додати. Термін «Станіславський феномен» з’явився в розмовах в реставраційних майстернях біля катедри. Директором був Зеновій Соколовський, який присутній в цьому діалозі. Були також місцеві архітектори і завкафедри архітектури Могитич [який, за версією Яремака, тоді вжив термін «Станіславський феномен» — прим. ред.]. (…) Перед виставкою я переповів усе нашому модератору, ми мали довгу, майже годинну, розмову. Після цього Володя це озвучив. 

Володимир Єшкілєв: Це якийсь міф, тому що такої розмови не було. 

(…)

Мирослав Яремак: Школа — це обов’язково тяглість, яка базується на певній концентрації та щільності. Вона може виникати в місцях, де зосереджена якась довга традиція. (…) У нас не може зʼявитися школи як такої, тут може існувати явище феномену, що постійно триває. Тепер можемо чекати на наступні з’яви, цікаві явища.

Володимир Єшкілєв: У монографії Надії Бабій викладена версія Панчишина, який повідомив, що хтось ззаду в натовпі сказав про Станіславський феномен.

А я пам’ятаю, що це словосполучення виникло в мене у суперечці з Яремаком, який тоді казав, що Львів — це феномен. А я наполягаю: Івано-Франківськ — феномен.

І є ще пару версій, тож відбувається процес міфологізації. 

Надія Бабій: Ця монографія присвячена не лише Станіславському феномену. Тут описано багато феноменів. Дякую всім присутнім, тому що ви є частиною отого феномену міста Івано-Франківська, ви є творцями цього міста.

Фото: Микола Болгак