Думаючи, для кого все це пишу, зрозумів, що звертаюсь до Сергія Телепка та Альони Каравай, а також до Юрія Боринця (а ви це все бачите). (субота 16 березня) 

Це лист? 

Якби я тоді випадково, чи пізніше невипадково, зустрівся з Сергієм або Юрієм (куратором виставки), цього листа б не було.

І якби я був мистецтвознавцем, цього листа б теж не було.

Натомість маємо лист, і не маємо мистецтвознавства. Але маю план зустрічі, може, не план, може, швидше ідею, або мрію, або уявлення, що зустріч була б доброю річчю для нашого професійного обміну. Виходить, маю надію, що буду мати зустріч; маю надію, що буду мати нагоду зустрітись. Бо початок розмови для зустрічі вже є.

…Вони спотворили мою пісню..

Це була добра пісня,

Але вони не зрозуміли і спотворили її..

А я ж вклав у неї все своє життя..

Пісня 43

                                                                                                                           Олег Лишега

Нове

Дві крапки виставки. Вони пролягають, лежать, впавши поруч. Такі .. дві крапки.
Їх називають «Лишегівськими».
Я розпитав Вано Крюґера про ці двокрапки .. і Лишегу. «Це дійсна (повна?) незакінченість», — відповів Вано Крюґер.
Лишега прийшов до них перед тим, як дізнався про такі самі (?) дві крапки у свого великого співрозмовника — Генрі Девіда Торо.

Бути в лісі, думається мені, пригадуючи відео зняте Юрієм Боринцем, на якому живе, курить, пірнає художник (?) автор робіт — Сергій Телепко.

Мій текст, можливо, уподібнений до розмови в тій хатині на відео з виставки Сергія Телепка. Виставка нещодавно закінчилась. Вона відбувалась у Франківську, в галереї «Асортиментна кімната». 

Вперше у руки книгу з поезією Олега Лишеги дав мені мій друг і художник Антон Варга в Ужгороді. Я розгорнув ту книгу з поезією — і закрив. Сказав Антону: неначе оповідки лісника, чи що.. Зараз ті мої випадкові слова про лісника і поезію стали мені в пригоді.. Я не лісник.. Та і поезію не читаю останні роки..

Але вкладаю у згадки й історії все своє життя.. (різні дні)

Хто пише цей текст? (22 лютого)
Художник?
Куратор?
Наслідувач?
Людина, яка їздила часом в один з психоневрологічних інтернатів (ПНІ) Києва?
Повернеться туди (в ПНІ)?
Сильний художник?

(Блискавка) Перша думка про австралійських аборигенів.

— Чому я їду на виставку в Франківськ?

— Дивитись.

— Чому я їду на неї дивитись?

— Писати.

— Чому я їду саме на неї?

— Бо ми займаємося саме таким мистецтвом. Цікавимось саме таким мистецтвом.

— Таким — це яким?

(Мистецтвом аборигенів?)

Чому цікавимось ним?
Чому нам потрібна підтримка? Коаліція? Колеги у цьому зацікавлені? Співрозмовники?

Чому Франківськ?

Яка там традиція? Легенди? Міфи? Реальність аутсайдерів та аутсайдерського мистецтва?

Громада? Гори? Самітність?
Дивак Прохасько. Аутсайдер Прохасько.
Дивак Лишега.
Дивак Мох.

Дивне. Подивне мистецтво. Франківськ і Херсон — його столиці?

Кожне місто має особливість аутсайдерського мистецтва:
Харків — це повторення (?).
Київ — це (не знаю, може, забута історія?).
Львів — це глибоке божевілля (яке дехто [Ярослав Футимський, але не лише] повʼязує з відсутністю ріки у місті, води).
Ужгород — непомітне; можливо, ніким не озвучене.
Франківськ — звичне (давно посіло місце у книгах, книжечках, згадках, вітальнях та каталогах).
Херсон — звичне і додати слово (слово — знакове там).
Одеса — інституалізоване, прищеплене, зчеплене.

І я їду в Франківськ.
Зустрітись з колегами і новими знайомими.
Бо їм також цікаво зустріти мій погляд.
Чому: спитаю у них, не буду припускати і здогадуватись (не спитав).

Я їду в Франківськ.

Сьогодні весь день думав, що саме буду писати в потязі.

Адже шлях до коментаря має мати передісторію, історію зіткнення і після / опіслясмак.

Увесь день і, може, вчора їхав кудись Києвом, думаючи, що напишу зараз.
І я їду.
Їду з Богданом в Фра
А ще ми їдемо в Льв
Говорити про спільноти

І я захоплений роботою в інтернаті
Я це зрозумів на 41-му і 42-му місці вагона потягу

І мій сусід та супутник Богдан десь у спільноті
Зараз ми поруч
А ще ми поруч у роботі й житті з інвалідністю

Дві спільноти тягнуть нас на Захід України
Спільнота арту
І спільнота інвалід, інвейлід
І десь тут між 41 і 42 місцем намацуємо третю спільноту
Спільноту громадян
Громадян України
Які їдуть на Захід
Але ми з ще одного кластеру цієї спільноти (що це значить?)
Ми вважаємо, що наша країна потребує нашого захисту (а це що значить?)
Нашого внеску
У нашу дорогу розбудови нашої країни
Нашу свою дорогу
Нашу мою
Нашу мою будову
Де слова мають значення
Де дії підкріплюють слова
Де дії й де дії є визначальними
В рухах, порухах і диханні оборони
(Залишаю нотатку з 41-го місця без змін)

Приїхали. І заходимо на виставку «Для Валентинки».

(Каже) Богдан:

— Фух..
Щось мені зле..

— Забагато деталей..
Хочеться простіших речей..
(Може, це я сказав? Чи провадив далі Богдан?)

Крапка.

(Можливо, це сліди на розмальованому яйці? Яке банальне порівняння). Пишуть, що мистецтво аборигенів Австралії походить з піску, з дотику пальця, зі звістки, знаку. З послання. З маркера маршруту. Досі недомовлені для нас, них, прибулих. Не знаходжу на виставці назв. Але знаходжу недопромовленість. Влітку, куруючи виставку «Дні, дні», так і не залишив образи без експлікації, без назви. Дехто вважає, що помилково звужувати записи і знаки аборигенів Австралії до мистецтва, адже це про знання, науку, дослідження світу, про що свідчать «рентгенні» наскельні малюнки.

фото: Something Curated

фото: Paul Tacon/The Global Mail

Не знайшов жодних статей про те, що аборигени Австралії якось інакше бачать цей світ. Так, деякі хвороби ока у них наче відсутні. Та і сприймають вони світ інакше. Дещо інша структура мозку. Разом з тим, термін «нейрорізноманіття» запропонувала австралійка Джуді Сінґер (не аборигенка). Нейрорізноманіття — це про те, що є люди, у яких нервова система працює інакше, відмінно від середньостатистичної норми.

Є міфічні (?) статті російською, які кажуть, що аборигени Австралії бачать зміну кадру під час перегляду кіно. Жодних аналогічних матеріалів англійською мовою поки що не знайдено. В принципі, це не лист про австралійських аборигенів — кілька фактів, кілька чуток, не більше. 

Вода має витримати дотик лап водомірки, маленької комахи, яка тримається на поверхні води на 4-х кінцівках.

Друга згадка мистецтва аборигенів Австралії.

(Тепер бачу ці крапки на виставці Сергія. Але бачу і подумки крапки австралійських аборигенів. Я не мистецтвознавець. Бачу крапки там і там, дві крапки крапок.. І проводжу між ними одну пряму лінію. Але вона зісковзує, стає блискавкою, яка могла б бути й іншою)

фото: Дарʼя Христинюк / Асортиментна кімната

Третя згадка мистецтва аборигенів.

Чи доречно називати мешканців горбів — аборигенами? Чи є франківські аборигени? Знаходжу лише дві-три статті та відео про аборигенів України (і вони недоречні). Більше є матеріалів про рослини-аборигени.

Аборигени (рідко так кажуть). Автохтони (так мої друзі часто просто називають місцевих мешканців). 

Ґрафіті БЕТ’а

Є один ґрафіті-райтер, наче з Франківська. Він за віком — з хвилі львівських Fantomz, з їхнього покоління. БЕТ (укр) BET (eng). Дивлюсь на роботи Сергія Телепка — і намагаюсь кинути вʼязку нитку павутини: то до аборигенів, то до БЕТʼа. Тепер у мене є за що триматись. Приплів двокрапку Лишеги. Це ще не все, але вже є, за що триматись на воді. Як водомірці.

(Коли вперше побачив твори Євгена Голубєнцева, розгледів там щось таке міцне і подібне до творів Андрія Сагайдаковського; щось таке вільне, подібне до творів Мирослава Ягоди. Тексти Олександра Стешенка нагадали поезію Дмитра Прігова. Тепер боюсь цих містків, ніби не існує інакшого способу побачити мистецтво, крім містків. А існує? Чекатиму на відповідь)

фото: Євген Голубєнцев / Bird in flight

фото: Андрій Сагайдаковський / Support Your Art

фото: Мирослав Ягода / Збруч

Прігов десь надихався (чи правильне слово?) графоманами. В нас, художників, немає слова-відповідника. Або я його не знаю? Чекатиму на відповідь.

Гриби (думка незавершена)

«Моя планета» твір (дуже запамʼяталась, але чим?)

Міф і феномен Fantomz

Сестри Фельдман (не знаю, чому їх згадав)

Гамлет (наївний стритарт?)

Останні п’ять речень важко дешифрувати, вони записані на вулицях Франківська, перебираючи ногами. Нагадую собі й вам про беззупинність, Гамлета, ґрафітчика Міфʼа, який зупинився — і більше не малює на вулиці. Ґрафітчиків львівської команди Fantomz, кілька з яких прапляли у психлікарню — чи то перед цим порушуючи всі правила вуличних зображень, чи то після? І тут є щось, що повʼязує, суто в зображеннях. Але, звісно, не лише у зображеннях. Можливо, в нестримності, можливо. 

фото: Lviv Street Art

фото: Lviv Street Art

фото: motornyi.vahon

(У майбутньому потрібно писати без упереджень. Я мав би писати без упереджень, не псевдонауково, не підсилюючи стереотипи та стигму про людей з інвалідністю. Але наразі не вдається, зображення викликають мої стереотипи на поверхню)

Думка бʼється між історією, історією подорожі та викидом ноги вперед у наступні тексти та розмови.

Ми ж вже були на двох крапках на початку. І я ще не описав виставку Телепка. Лише побачив її. 

А вже дивлюсь на крапку Попенка, яка розходиться віялом до міріадів чиїхось імпульсів збудувати, повторити Ейфелеву вежу в саду, на городі, у полі, на вулиці, площі, поряд з рестораном. Тут могла б бути й вежа херсонської групи «Тотем», яка виросла в лісі у далекому 2010 році, десь на фортах Першої світової війни. Посеред фестивалю Fort.Missia. Покажу вам фото.

Знов згадаю роботу Гамлета з серії «Зебра-Париж». 

Питаю себе, чому не згадую роботи Телепка? Може, боюсь говорити про них без Сергія? Так, точно цього боюсь, Сергію.

Ані слова про нас без нас. Це велике гасло боротьби людей з інвалідністю за права, за гідне життя у громаді без дискримінації й сегрегації. Тепер я це знаю. Трошки порушую велике гасло. Лише трошки. Тут мало про твої праці, Сергію. Швидше про багато чого навколо них. Уявного. Чуток. Хвостів.

Згадую, як Альона Каравай у Франківську показала мені листівку, на якій було фото Ейфелевої вежі, зведеної дідом (?) для онуки в саду-садку біля дому. Цю вежу сфотографував Олександр Попенко, автор виставки-сусіда. Другої крапки «Лишегівської двокрапки».

Побачив на фото Ейфелевої вежі, зведеної дідом для онуки в саду-садку біля дому в Україні, те, що надсилала мені моя колежанка по «ательєнормально» Валерія Тарасенко з Чикаго. Вона надсилала кілька фото з Інтуіт Арт Центру (Intuit: The Center for Intuitive and Outsider Art). Такий є у Чикаго. Я прикріплю фото.

Моя дружина Катя Лібкінд каже, що в наших українських ейфелевих вежах і ейфелях більше кітчу, ніж інтуїції. Можливо. Але інтуїція є. Її вистачає, щоб згадати Інтуіт Арт Центр. Сказати, що то мистецтво. «Роззгоджене» (за Нікітою Каданом). Решта називають його геть інакше. І дуже по-різному.

За ким? Чи повторює Телепко? 

Безвідносно до виставки пригадую повтори Олега Мітасова, які стали знаком. Але скільки людей згадає його прізвище одразу? Імʼя, а не прізвище? Повторення, які стали знаком Павла Макова. Знаком Влодка Кауфмана у «Птахотерапії» і «Риботерапії». Моїм знаком. А потім почав дивитись на повторення. На повторюваний рух. Можливо, зажив у повтореннях, які виявились неповторюваними. 

фото: mykharkov.info

Павло Маков. «Сад Жені Зіміна». 2006. Папір, змішана техніка

Влодко Кауфман. Птахориботерапія

«Маков у своїй книжці вдався до археології втрачених слідів: «Я далекий від думки про можливість будь-якої інтерпретації “мітасівської” спадщини і хотів би застерегти від спроб використовувати цей матеріал як джерело творчого натхнення. Мітасов — явище природи. Його “творчість” не мистецтво. Це документ. Абсолютно несвідоме свідчення нашого життя. І в цьому його сенс».

Дивлюсь на крапки й плинні образи Телепка і згадую Ярослава Качмара. Якось підкинув мені фейсбук його праці у збірці Центру інтелектуального мистецтва. То там, то тут бачу омоністичне і ОмОністичне мистецтво. Ом-мистецтво і галерею «Ом-Арт» у Львові, що береже у своїй колекції твір Яна Гіпана Метелика. Ом-подібні знаки бачу й у Сергія Телепка, і часом у Ярослава Качмара.

фото: галерея Ом

Я вже приплів забагато ніг водомірки. Можливо, самих водомірок вже понад дві, й тепер вони кружляють у танку (наголос на останній склад).

Заходжу на виставку і бачу дуже багато робіт. Можливо, це всі роботи автора. Можливо, не всі. Бачу краєм ока на краю стола біля води у відео ще дещо. 

Заходжу на виставку і бачу, як пливуть зображення. Жодної рівної лінії — лунає з гучномовця пісня (уявляю, що так). Потім знаходжу на фото з виставки рівні лінії.

Намагаюсь побачити автора. Бачу крафтовий папір і краєм ока — на краю стола ще дещо на відео.

Бачу крапки й думаю, як же це схоже на малюнки аборигенів Австралії. Я зачепився. Став на тростину (як Артем Ібадулаєв), маю на що спертись. Але ця тростина не рівна. Тарас Прохасько точно б поміг розмовою, але я його не знаю і його немає тут. Нікіта Кадан точно б поміг із мистецтвознавством і увагою до деталей, але і його тут немає. Немає Лариси Венедіктової чи Бориса Філоненка, я точно б мав, що в них запитати і почути у відповідь, але їх тут немає. Немає тут Павла Гудімова та Олександра Ляпіна, мені ні з ким посперечатись. «Мені щось зле», — каже Богдан, і це не допомагає написати текст. Але кілька речень тепер є. Краплі та крапки Франківська..

Виставка «Для Валентинки» (це перша згадка про назву виставки) — луска (наголос на «а») дорослої людини.

Не бачу і не розумію жодної окремо взятої праці митців. Ніколи не розумів картин, за винятком тих, у яке вкладали все своє життя. Але інколи розумію скульптури, цілі кімнати виставок. 

Зарубки часу в роботах і є самими роботами Сергія Телепка.

«Художник не обмежується реальним світом, він подорожує в просторі, завдяки своїм картинам фіксує уявні ландшафти, вигадані планети, обираючи серед них, неодмінно “хороших”, свою, де ідилічно поселиться з коханою, де буде озеро чи ставок, квіти й дерева з яскравими плодами, де від сонця можна буде “закрити” жалюзі на вікнах і мріяти. Мріє він про море», — про Едемський став.

P.S.

«Психоделічний досвід від перебування в кімнаті з 10+ роботами Телепка на стінах багато в чому завдячує саме кольорам».

До виставки я автоматично зупинився на цьому реченні, а саме на словосполученні «психоделічний досвід». Мені та, припущу, глядачу/читачу було б цікаво дізнатись про це більше, розгорнутіше. 

Після виставки я і сам відчув цей досвід завдяки Б. — і не знаю, як його описати.

І ще кілька коментарів загалом:

Проста чи зрозуміла мова в текстах про нейровідмінних митців та митців з інвалідністю — це про доступність та інклюзивність тексту в цілому.

Нещодавно я був у бабусі, привіз їй книгу «Словник війни», де є два мої тексти. Читав їй вголос передмову, нескладну, і мусив перекладати на ходу: на просту мову, бо їй текст був недоступним. Не було навіть сенсу читати оригінал 

Чому я про це пишу: реалії виставок нейровідмінних митців підводять нас до питання: зрозуміло, хто може бути автором, а хто може бути глядачем? 

Я пишу, чи стараюсь писати тексти простою мовою, бо глядачами є батьки колег, їхні друзі, люди, які не є професійними митцями або критиками. Такі спроби писати простою мовою є кроком назустріч аудиторії, яка потім також робить крок назустріч. Йдеться не про спрощення меседжів, але про їх переклад простою мовою.

P.P.S.

У цьому тексті нічого немає про теоретичну працю навколо лінії й точки Василя Кандинського, як дивно, не міг згадати його імені..

З цього всього можна зробити і кілька оповідань, і одну непогану виставку в натуральну величину..

Плиг-плиг.