Публікуємо кураторський та супровідні тексти до виставки робіт Олега Парфьонова, що триває в Івано-Франківському краєзнавчому музеї.
Примітка від редакції: текст починається з цитати російською мовою, адже Ростислав Шпук, автор книжки «Модельний ряд. Хроніки» про художника, наводить його пряму мову в оригіналі. Ми лишили це без змін.
«Так вот: непониманию, используемому в качестве творческого метода, хорошо способствует забывание — это моё новое увлечение, — провалы памяти, мнемопаузы, — когда твоя память временами уходит от тебя к кому-то там и самые стойкие знания то исчезают, то возвращаются — но уже с чужим, очень веселящим запашком!».
Художник Олег Парфьонов, перебуваючи на периферії художнього процесу, мимоволі починає працювати з темою відсутності. У багатьох цитатах та переказаних історіях використовує слова «дозволити собі себе невідомого», «право на відсторонення дійсності», «головне — вчасно перестати розуміти». Врешті вплітання забуття у творчий підхід було необхідністю для Парфьона. Корекція підходу до створення зображень відбулась також з огляду на фізіологічні особливості після тривалих алкогольних інтервенцій у власний життєвий світ. Забуття стало слугувати не тільки для екстравагантного опису власного методу, а і створило справжню дистанцію від зображуваного об’єкта. У книжці Ростислава Шпука Парфьон розповідає, що його портрети — це фіксація того, що людина втрачає протягом життя. Така собі картографія втрат, залишеного поза проявленим, поза художнім. Парфьон зображує те, чого вже ніби й немає, що відгородилося і від сучасного, і навіть — від пам’яті. Тепер на цій загорожі видніється напис «Тут був художник».
Чи справді був?
Парфьон був свідомий того, яку роль відіграє та як довкола нього утворюється спільнота підтримки глядачів.
Тактика швидкого роздарювання чи обміну робіт створила систему пов’язаних людей. Приймаючи роботи, купуючи чи обмінюючи на їжу, люди сплітались у мережу зв’язків з художником та між собою. Така художня стратегія виходить за рамки одного індивіда та потребує згоди та ініціативи інших, щоб перформативно підтримувати соціальну ситуацію під назвою «художник Парфьон». Подібна стратегія виживання є досить крихкою та вразливою для художника, який робить ставку лише на «творчість», а буденні питання віддає «долі» на розв’язання. Такою «долею» зазвичай виявляються близькі люди, друзі чи поціновувачі творчості. Тому важливим є етичний рівень та готовність допомогати решти учасників «спільноти».
Роботи художника Парфьона зараз знаходяться у різних колекціях як в Івано-Франківську, так і по всій Україні. Кожен з їхніх власників має свою історію з художником, точку входу в спільноту підтримки та персональну оптику на його творчість. З огляду на це, важливим є розглянути колективність феномену Парфьона та дати голос не тільки йому, а й решті, хто творив разом з ним — своїми турботою, увагою та підтримкою у важливі чи небезпечні моменти.
Ця виставка є одночасно триб’ютом мистецької практики Парфьона та колективної практики підтримки місцевої спільноти, але й місцем для критичних запитань. На кшталт:
Як відділити практику митця від його залежностей та психічних розладів? Як не екзотизувати останні? Чому ми, як глядачі, найчастіше романтизуємо саме це — стереотипний образ митця-генія як одинокого дивного чоловіка з химерним набором залежностей та хвороб? Чи готові романтизувати — або ж, іншими словами, «визнавати достатньо мистецькими» — й інші образи (життя)?
Скільки в образі (та вазі) митця є самого митця, а скільки — підтримувальної роботи та впливу інших людей поруч? Наскільки хочемо оприявнювати цю роботу та цей вплив, або ж наскільки не хочемо знати про це, аби зберігати загадковість образу?
Яка рамка є адекватною для розмови про маргінальні мистецькі простори та художників-автодидактів? Чи рамка артбрюту не є такою, що висуває діагноз перед людиною, а рамка наївного мистецтва такою, що обмежує художній та концептуальний спектр художника? Чи рамка аутсайдер-мистецтва не є такою, яка прирікає автодидактів лишатись на маргінесі та бути виключеними з мистецького процесу?
І насамперед: чи був Парфьон художником-аутсайдером, чи скоріше — художником-трикстером? Скільки правил мистецького ринку він порушив, а скільки, навпаки, відтворив, — лише в іншій формі?
Мірек Боднар і Христина Михайлюк:
Це може видатися дещо дивним як на видавців книжки, у якій так багато слів надано Парфьонові, але жоден з нас не був з ним знайомий особисто. Звісно, ми часто бачили Олега Парфьонова на вулицях міста (його неможливо було не бачити), у процесі створення робіт чи у процесі поглинання пального для їхнього створення, і реґулярно читали його монологічні діалоги з Ростиславом Шпуком ще у «Живому журналі» Ростислава. Тому саме на цьому перетині — баченого образу і прочитаного тексту — виник для нас міський міф Парфьона. Ми зовсім не проти того, щоб таким двоїстим цей міф і залишався. Парфьона хочеться бачити очима з намальованих ним ликів, що здатні пронизувати найгрубші соціальні нашарування, і чути вухами Ростислава Шпука, що здатні розрізняти найтонші нашарування сенсові.
Ростислав Шпук:
Колекціонування — це не прагнення до накопичення чогось, це прагнення сягнути цілісності в чомусь. У справжньому колекціонуванні відкидання зайвого переважає над стягуванням. Колекціонер схильний повертатись до чогось набутого, множити набуток за якимось критерієм, який сам для себе теоретизував, невідривно слідувати за ним у пошуку відповідника і, як підсумок, розширювати інтровертне поле колекції, простір її ізольованості. Але колекція може бути цінною передусім як енциклопедична база даних. Для цього потрібно, щоб вона була відкритою: енциклопедичність передбачає доступність.
Так от, якщо погодитись зі сказаним вище, то я не схильний до колекціонування, і взагалі до накопичень, а лише — до насичування свого життєвого і робочого середовища артобʼєктами. Просто цінне і цікаве, що знаходить мене, затримую біля себе.
І колись мене знайшов Парфьон. І затримався сам. Це був свого роду серійний маніяк, який шукав не кого б уразити, а кого б вразити, винагородити. Він періодично заходив і приносив у подарунок свої картинки. А виходячи, просив 13,6 грн на ліки. За збігом, стільки ж коштувала «чвертка». Отже, інвестиція й позичка були ніби незалежними, бо ж не міг він так дешево продавати мистецтво! Інколи, не заставши мене, просто залишав роботи під дверима. Коли їх накопичилось багато, взявся морально готувати мене до багатства: мовляв, після його смерті це коштуватиме мільйон.
Відчуття смерті супроводжувало Парфьона з десяток років, бо жив він на межі й ніби в пошуках меж цієї межі, тому мав гостру потребу залишитись хоч у такій колекції, вона стала формою його післяжиттєвого існування. І, можливо, його творчість була пошуком саме цієї форми.
Весь інстинкт самозбереження пішов у неї. Окрім накопиченої у мене «нерозпорошеної частини» спадщини, є ще багато робіт, залишених Парфьоном «вроздріб» приятелям. Їм тепер теж загрожує багатство. А якби ці малюнки викласти на височезну стіну довгою килимовою доріжкою по дві в ряд, то отримали б щось схоже на шлях Парфьона від землі до неба. Вони навіть мають форму слідів, які не повторюються: у справжнього художника кожен слід — інший. А в його випадку вони ще є й відбитками самовиснаження. Ці кроки прискорювались до кінця доріжки: навіть майже цілком втративши швидкість, він покидав світ з розгону — і намагався малювати чимраз більше.
Зрештою, нетрадиційний підхід до всього передбачає й нетрадиційний вихід з усього.
Нікіта Кадан:
Навіщо Парфьон весь час малював обличчя? Думаю, це було найелементарніше «я є, я тут». Позначення себе перед іншим, позначення присутності іншого перед власними очима, позначення співприсутності з іншим. Дихотомія лиця-тіла. Тіла бідності відчувають голод, мучаться похміллям, смердять. Займають місце, де могло б відбутись щось більш «успішне». Не репрезентують себе, перебувають у санітарній зоні ігнорування. Лиця ж позначають спільність у людському й людяному. Співлюдське. Спільне право на спільний світ. У цьому сенсі навіть не настільки важливо, що цей ряд парфьонівських облич має вигляд карнавалу демонів. Кінець кінцем немає жодних гарантій, що твоє обличчя в очах іншого таким не є. Тут присутні роти, носи та очі. Контур окреслений дугоподібними чи прямими лініями. Іноді з’являються хрестоподібні структури, на яких обличчя — ніби розіп’яті. Достатньо, щоб позначити присутність іншого. Достатньо, щоб обличчя іншого стало дзеркалом для твого власного. Ти серед інших. Ти є. Ти був. Ти є.
Альона Каравай:
Переїхала у Франківськ вже після того, як Парфьон помер. Переїхала у Франківськ вже після того, як помер Крейзік. Лишала перші валізи в першій франківській квартирі в ті тижні, коли місто прощалось з Федотом. Не берусь пояснювати цей компенсаторний механізм, але прийняла за завдання берегти пам’ять про них — про тих, про кого говорили вулиці ще одного рідного міста, але (ще) не говорили музеї чи книги. Пам’ятати про тих, сліди присутності кого ще можна знайти: могилу, друзів, малюнки — у фізичному світі; музику, відео, фото — в диджитальному. Бо буває так, що нічого з цього не лишається.
Художник ніби й був, і не було, і навіть імені не лишилось.
Саму мене приваблює ідея забуття. Тиша та безслідність надто спокусливі, і навряд чи хотіла б, аби про мене пам’ятали після смерті. Точно б за це не боролась. А художник Парфьон боровся — боровся відчайдушно та сміливо, порушуючи правила пристойності та одночасно керуючись правилами артринку. Так само синхронно художник Парфьон методично займався самознищенням та наполегливо викарбовував своє ім’я в колективній пам’яті міста. В усьому цьому він, здається, боровся не (лише) за себе, а за цілу генерацію / естетику / епоху, яка разом з ним доживала свої останні дні, але не погоджувалась бути витісненою. Не погоджувалась піти тихо й зручно.
Потім почалась війна (вперше у 2014-му та вдруге у 2022-му), і ця епоха померла, а ми опинились на цій виставці в краєзнавчому музеї.
Колекціонувати роботи художника Парфьона — це пам’ятати a.k.a. визнавати.
Олеся Саєнко:
Вперше про Парфьона почула на виставці у Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків («Індивідуальні артикуляції — незалежне мистецтво Івано-Франківська», 2019). Тоді мене ще зворушила історія, що після смерті Парфьона його колега і близький друг Крейзік наклав на себе руки. Їхні роботи були поряд в експозиції, але в пам’ять вгризлися саме «парфьоники», його образи. Це як Бартівський punctum (поняття, яке Ролан Барт вжив у своїй праці Camera Lucida для позначення аналізу — studium та punctum; перший окреслює культурологічні, соціальні й політичні аспекти фотографії, а другий стосується персонального сприйняття, здатності глядача відчути афективний чи навіть тілесний зв’язок із зображенням).
Не через романтизацію алкогольно-запойного бекграунду, скоріш — цікавість до внутрішніх демонів, які проривалися на картинах. Також захоплює, що він використовував підручні матеріали для створення (у мене є одна картина на коробці з-під взуття, одна — на коробці з-під цукерок, і ще одна — двостороння). Тобто є живий інтерес до особистості митця.
Виставка «Тут був художник» спільно створена «Асортиментною кімнатою» та Ростиславом Шпуком за підтримки Івано-Франківського краєзнавчого музею. Виставка триватиме з 10 по 29 серпня 2023 року, за її результатами планується створення альбому.
Фото: Юрій Бакай
