У жовтні 2025 року у Франківському драмтеатрі відбулася премʼєра вистави «Дім, де говорять уламки» — інтроспективну драму про «тишу після вибуху», присвячену поверненню з війни, ПТСР, культурній експансії. Співредакторка post impreza Софія Сіренко відвідала її наприкінці грудня й виклала рефлексії після перегляду у цьому тексті.
Виставу «Дім, де говорять уламки» зрежисував Назарій Панів за мотивами пʼєси психологині й режисерки Олени Шкребтієнко «ПТСР відкладається» та роману Еріха Марії Ремарка «Повернення». П’єса визначена авторкою як «драма з елементами вербатіму, реальними історіями і зміненими іменами».
Використання тексту Ремарка як матеріалу мене дещо збентежив. Українських військових-письменників порівнюють з Ремарком і Гемінґвеєм, однак я слідом за поетом Ігорем Мітровим проти такого порівняння. І проти того, щоб проводити паралелі російсько-української війни з будь-якими іншими, бо це різні контексти. Ремарк служив в окупаційній армії, не варто про це забувати. У Першій світовій Німеччина (на той час імперія) разом із союзниками програла. За сюжетом книги «звичайний солдат німецької армії Ернст Біркгольц та його товариші мають звикати до мирного світу (…) Так, вони повернулися з війни. Та чи закінчилася вона для них остаточно?» [з анотації до книги — прим. ред.].
Чи слід казати, що повернення з війни, де воюєш в складі окупаційної армії, різниться від повернення з війни, коли ти обороняєшся?
«Дім, де говорять уламки» грають у підвалі Драмтеатру. У виставі події також відбуваються серед іншого у підвалі київської багатоповерхівки. Нам показують двох військових, Женю (Євгеній Холодняк) і Філа (Ігор Захарчук), та психологиню Олену (Ірина Онищук, яка, до слова, поза сценою теж є психологинею). Ці троє дружать. Підвал багатоповерхівки колись був місцем їхніх тусівок з фільмами і музикою, а тепер Олена облаштувала його камерою і приходить туди розмовляти, записуючи все на відео. Психологу теж потрібен психолог, лунає потім зі сцени. Ну так, і це є базовою річчю. Сюди, у підвал, приходить Філ, коли приїжджає у відпустку. Він і Олена — закохані.
До слова, режисер назвав героїв Женею і Філом на честь своїх друзів. Філ загинув під час ракетного обстрілу, а Женя безвіст зник на Бахмутському напрямку. Тож можемо говорити про практику пам’ятування. Але чи глядачі не будуть тепер переносити історії персонажів на них, реальних людей?
«Поки не закінчиться війна, я буду дуже поганим психологом. Для невійськових людей», — каже Олена на початку вистави. Бо проблеми цивільних їй здаються дріб’язковими. Вона приходить волонтерити у госпіталь до хлопців і починає заспокоювати Женю, застосовуючи техніку з фіксуванням на п’яти відчуттях. Женя відчуває парфуми Олени, вона ж відповідає, що вони просто друзі. Чому його слова для неї прозвучали як натяк? А ще в нього присмак металу в роті.
Мені здалося, що цю методику нам показали як взірцеву. Мовляв, її можна використовувати для заспокоєння людини. Як треба робити. Але чи це буде дієвим завжди?
«Наша вистава про вміння не боятися, вміння переступити через свій страх, свої упередження, вміння просто заговорити з людиною у військовій формі, почути її, зрозуміти її. Бо люди з досвідом війни бачать світ по-іншому. І коли вони повертаються сюди на відновлення, чи вже повністю після жахів війни, ми маємо їх розуміти та підтримувати. І ми маємо знати, як їх підтримувати», — зауважує Назар Панів.
Мені як дружині військового хочеться сказати: «Так, будь ласка, говоріть з військовими! Вони такі ж люди, як і цивільні». Мені дивно на майже п’ятому році повномасштабної війни акцентувати на цьому. Незрозуміло, чому в когось існують упередження щодо військових. Звісно, згідна і з тим, що нам потрібно завжди підтримувати їх. Нам взагалі треба підтримувати одне одного. Однак чи теза «люди з досвідом війни бачать світ по-іншому» не призводить до поглиблення іншування та упереджень до військових, з яким можна стикнутися і зараз? Чи не будуть глядачі переносити побачене на сцені на всіх військових без винятку?
Окрім проблеми ПТСР, у виставі говорять і про культурну експансію, мовне питання. На початку вистави на сцені вмикається телевізор, звідки до глядачів говорить Путін російською. Це не єдиний раз тут звучить російська. Про це було попереджено, але я не впевнена, що взагалі хотіла б чути російського президента у виставі, дивитися на Кіркорова й інших росіян на екрані для відепроєкцій. «Росія зайшла до нас разом із серіалами» — такий мотив звучить у виставі. Боюся, що його можна прочитати надто прямолінійно: «Ми дивилися «Кадети», слухали російську музику, через це прийшли танки». А ще у виставі майже завжди лунають різні звуки чи звучить музика, від цього мені було важко відволіктися. Але, може, тут така задумка?
Важко було сприйняти і розмову Олени з Філом. Наче це мало бути про мене. Але ні. Герой і героїня разом сміються, коли Філ каже, що його дядько помер від хвороби. Олена ставить чайник, аби закипів. Здається, вона знає, що звук свистка є тригером для Філа. Просить, аби той сам вимкнув бісів чайник. Чоловік не може цього зробити, й жінка зривається. «Бо вона просто людина, це її емоції», — так це пояснювала Ірина Онищук.
На цьому моменті хотілося вийти із зали, але я цього не зробила. Може, я просто не цільова аудиторія? Спокійно, мабуть, нам показують, як робити не треба.
Вистава завершується повідомленням з телевізора: є приліт у багатоповерхівку, один загиблий. Я зрозуміла, що це про Філа. Чи можна було його залишити живим у виставі?
На пресконференції напередодні вистави Ігор Захарчук назвав театр ліками для душі.
«Я знаю людей, які не ходять на сповідь, які не відвідують психолога. Я вірю, що ця вистава буде і сповіддю, і розмовою з психологом», — продовжив актор.
Як на мене, «Дім, де говорять уламки» — це не про ліки. І точно не замінить розмову з психолог_инею. Я б не порадила її відвідати своєму чоловікові. Однак добре, що у Франківському драмтеатрі роблять спроби говорити про досвід військових. Хай таких спроб буде побільше. Я це підтримую. Для мене залишається відкритим питанням, як це робити, кого залучати до процесу і якою образною (чи ні) мовою послуговуватися.
Фото: Франківський драмтеатр
