«У 1972 році в приміщенні вірменського собору в Івано-Франківську відкрили Музей історії релігії й атеїзму. На площі перед музеєм встановили ракету, що символізувала «одвічне прагнення людства до знань, до світла, до щастя» та неминучість підкорення комуністичною ідеологією не лише світу, але й космосу. У 1990 році приміщення музею повернули церкві, а ракету демонтували. Її подальша доля невідома».

Так починається авторський коментар Надії Червінської до роботи «Порожнє місце», що є частиною виставки «Бажання спільного», яка представлена в галереї «Асортиментна кімната».

Надія Червінська створила цю роботу під час перебування на мистецькій резиденції в рамках Школи креативної солідарності в Івано-Франківську.

«Мій основний медіум — це слово, тому для резиденції я зупинилася на проведенні невеликого дослідження та написанні тексту. В кінці резиденції ми готували виставку, під яку я й вирішила сформулювати те, над чим працювала, у візуальній формі — так й з’явилася робота. Тема дослідження, а згодом робота з’явилися через, з одного боку, мій давній інтерес до політик пам’яті, пам’яті у публічному просторі та дисонансної культурної спадщини, а з іншого, через бажання використати локальний матеріал, адже ми всі працювали у Івано-Франківську», — розповідає дослідниця.

«Останнім часом нас накрила хвиля дерусифікації, спровокована повномасштабним вторгненням держави-терориста росії. Суспільні настрої змінилися із цілком зрозумілих причин, тому у багатьох містах зносять пам’ятники й перейменовують вулиці, однак цей процес доволі хаотичний.

Очевидно, що пам’ятник леніну чи вулиця його імені символізують не комуністичну ідеологію, а колоніальне минуле. Чи це минуле осмислене нами на належному рівні? Як на мене, ні — у цьому й небезпека. Бо довгостроковій перспективі, культурна та історична політика — не менш потужна зброя, аніж ракетні установки та артилерія»,

— каже Надія Червінська.

«…Повсюдне встановлення ідеологізованих пам’ятників було одним зі способів маніфестації та закріплення комуністичної ідеології в публічному просторі. Згодом комуністичне минуле стало одним із головних важелів, яким користувалася росія, аби закріпити свій вплив в Україні.

Івано-Франківськ був одним із перших міст, у якому почали позбуватися радянської символіки ще до повернення Україною незалежності у 1990-му році. Замість них залишилися лише порожні місця — так, наче 70 років радянської окупації й не було. Поодинокі згадки про них залишилися лише в міських архівах та газетах.

Як показує практика, прибрати радянський пам’ятник із публічного простору не складно. Більшість із них — не вартий уваги клішований металобрухт. Втім, чи прибираємо ми при цьому те, що він означував, із простору ментального? Затирання, зникання й заперечення радянського минулого — наша відстрочена реакція на травму. Тільки знесши пам’ятники ми рідко пропрацьовуємо те, що вони символізували. Одним лише витісненням символів комуністичного минулого не виробити конструктивних способів його подолання, як і не відновити справедливість щодо жертв радянського режиму.

Порожні постаменти не менш промовисті за пам’ятники, що були на їхньому місці».