Франківський драмтеатр презентував прем’єру за двома текстами Лесі Українки, поєднавши в одну постановку драматичні поеми «Лісова пісня» і «На полі крові» під жанровим визначенням «метаморфози душі».
Розпочинається вистава сюжетом «Лісової пісні»: режисер Ростислав Держипільський розбудовує історію Мавки і Лукаша у трьох вимірах, розділивши головну героїню між трьома актрисами різного віку. Тут є юна Мавка, лірично-піднесена, одягнена в біле, у виконанні Інни Бевзи. Такою її зустрічає Лукаш, якого впродовж всієї вистави грає Олег Панас. Коли Мавка входить в побут людей і намагається пристосуватись до їхніх звичаїв, роль переходить до Надії Левченко, одягненої в сіре. Пора Мавки в чорному настане, звісно, після її фізичної загибелі та переходу до «Того, що в скалі сидить» — тут роль виконує Наталія Половинка. Дія відбувається дослівно на землі — у підвалі театру, де під ногами не підлога, а ґрунт, в який вкопані три фортепіано та живі дерева (художниця-постановниця Юлія Заулична). Глядачі розташовуються по периметру кімнати на лавах за дерев’яним столом, а сценічна дія відбувається в центрі простору. Власне, цей простір театр анонсував як нову сцену під назвою «сцена-межа».
***
Опис вистави на сайті театру небагато каже нам про задум роботи й актуальність поєднання цих поем Лесі Українки. Загальними словами зазначено, що це «Постановка про велику любов, яку неможливо осягнути — любов земну і любов небесну, що виходять з одного джерела. Про страшну зраду — зраду собі справжньому і зраду своєму Вчителю… Про величезний біль і велике прощення, які насправді можуть стати рятівними».
Звернення до проблематики універсальних понять в українському репертуарному театрі не дивує, але насторожує: якщо в часи найстрашніших криз театр й далі абстрагується від реальності, говорить з глядачем через узагальнені лірично-філософські поняття любові, зради та болю, то насправді він уникає розмови про те, що відбувається з людьми, які перебувають тут і зараз, в цьому підземеллі, що має захистити від бомб та з завбачливо підготовленими свічками та ліхтариками, які мають освітити акторів у разі вимкнення світла.
Провідною темою вистави є тема зради, вона переходить від Лукаша, що зрадив свою любов і цінності, які йому прищеплював дядько Лев, до Юди, що продав свого вчителя. Лукаш у постановці Держипільського кається і залишається живим — на відміну від оригінального сюжету, він береться відновлювати ліс, про який раніше дбав його дядько і буквально взуває чоботи дядька Лева та продовжує його справу. Натомість Юда — не здатний визнати свій злочин і приречений безрезультатно змагатись із сухою безплідною землею. Через обидві п’єси проходить постать теслі — дядька Лева/Прочанина — у виконанні Олексія Гнатковського. Це такий собі мудрий вчитель, що живе в гармонії зі світом.
Темпоритмічно вистава переважно рівна і меланхолійна, що з часом втомлює, текст «Лісової пісні» актори й актриси читають притишено, майже без емоцій та без активної дії. Це має зосереджувати увагу на тексті, але в такому ключі вдало існує лише Олексій Гнатковський: попри патетичну постать мудреця, яку диктує структура вистави, бачимо в ньому реальну людину, що говорить з нами тут і зараз. Монотонне сценічне існування ансамблю розбавляє своєю харизмою Ірма Вітовська, що грає матір Лукаша. Її героїня — приземлена і характерна: це жіночка в леопардовій шубі, що святкує свої іменини салатом олів’є (яким насправді пригощають всіх глядачів). Прикро, що така клішована естетика представлення корисливої нахабної матері вже багато років незмінно тримається на театральних сценах: вона обов’язково одягнена в лискучі легінси й хутро, має яскравий макіяж, танцює під естраду 90-х. Які алюзії має викликати цей естетичний зворот до початку 2000-х — незрозуміло: чи йдеться тут про убогість радянського менталітету, який ми маємо в собі збороти, щоб будувати ідентичність на вищих цінностях; чи то про приземлену обмеженість мислення і захланність, що руйнує природу; чи про росіян, для яких найбільша цінність — холодильник? Героїня представлена тут радше як інтермедійна вставка, щоб розважити публіку і стати контрапунктом в ритмі вистави. Іншим контрастом є надміру емоційне існування Юди у виконанні Івана Бліндара, що крізь сльози надривно нарікає виваженому і спокійному Прочанину на Христа, який його ошукав, пообіцявши царство Боже.
***
Загалом структура вистави має ряд прогалин. Подібно до постановки «Лісової пісні» Львівського театру ім. Леся Курбаса в режисурі Андрія Приходька, тут є спроба вказати на сучасний соціальний контекст і трактувати Мавку як метафоричний образ. Але, на відміну від чіткої концепції Приходька, де Мавка втілює Україну, а три дії та троє Лукашів — різні етапи історії країни і колоніальний вплив Росії, рішення Держипільського неясне й фрагментоване, конфлікт відбувається на абстрактному світоглядному рівні, де один одному протистоять не люди, а опозиційні поняття.
Врешті наскрізною лінією постановки стає протиставлення «низького» і «возвишеного», що досягає апогею у фіналі, коли герої й героїні сідають за столом, підсвічені, як святі на іконі, розділяють хлібину (на контрасті до салату олів’є) та співають духовні напіви. Тут ми, глядачі, стаємо учнями на Тайній вечері, причетними до таїнства; трепетність моменту і почуттів має протиставитись ситуації в якій ми перебуваємо фізично — холодному брудному підвалу. Але щось тут не спрацьовує: структура вистави не включає нас в сенси й не підносить, дійство не говорить з нами й про нас в теперішньому стані й часі.
На сцені немає героїв у чиїх досвідах ми можемо себе ідентифікувати, тут присутні або возвишені духи природи, або дріб’язкові нещасні люди, що дбають лише про власний побут.
Приклад вистави франківців вказує на виклик, з яким зараз доведеться зіткнутись режисеркам і режисерам, що звертаються до класичних текстів або іноземних: війна формує новий стан та образ українців і українок, наш досвід радикальніший від багатьох, з якими зустрічаємось в драматургії.
Це не означає, що тексти Лесі Українки стали менш сильними і вартісними, але маємо ще уважніше ставити запитання про що зараз звучить «Лісова пісня», з ким пропонуємо зустрітись публіці, який досвід можемо пройти тут і зараз разом. Пошук точок дотику глядачів і глядачок з фікційними персонажами та вічними історіями потребує зараз особливої уваги до змістів і форми. Не йдеться про те, що всі вистави мусять апелювати напряму до війни, але, щоб включати глядачів в комунікацію, вони мають звертатись до реальних людей. І це не жінки в лискучих лосинах та не духи, що відсторонено шепочуть і уподібнюються святим на іконах. Театру варто звернути світло ліхтарів і свічок в аудиторію та придивитись до метаморфоз своїх співрозмовників у холодних залах і підвалах.
Фото надані Франківським драмтеатром
