Цей текст написаний після перегляду вистави Франківського драмтеатру «Квіти під руками диявола», прем’єра якої відбулася 31 жовтня 2025 року. Це не відгук чи рецензія, а рефлексія від побаченого й міркування про те, як ми можемо зараз осмислювати трагедію Голокосту.
З пʼєсою Лариси Мончак «Квіти під руками диявола» я була знайома раніше. Книгу про життя у Станіславі під час нацистської окупації презентували у січні 2025 року. Мета, яку ставила авторка, — збереження пам’яті.
«Колись у Станіславі не вірили, що окупанти можуть вбивaти людей за національною ознакою, зараз не віримо, що таке може бути у Франківську. Я хочу, щоб ми пам’ятали, а отже, могли прогнозувати. Крім того, відчуваю відповідальність перед людьми, які загинули в нашому місті. Ми не знаємо всіх їхніх імен, але мусимо їх пам’ятати, бо інакше хто пам’ятатиме нас?» — писала Лариса Мончак.
Тема Голокосту та історія євреїв для мене важлива. Я про це писала в есеї Місто живих і мертвих. Подумалося: добре, що у нас з’являються тексти (виставки, проєкти тощо), які осмислюють цю трагедію. У франківському контексті нам їх бракує.
І текст, і презентація книги здалися мені тоді надто прямолінійними (назвемо це так). Однак такою була інтенція авторки. Про історію євреїв і Голокост Лариса Мончак вирішила розповісти через мелодраму. Нагадаю, що це драматичний жанр з побутовою тематикою, підвищеною емоційністю аж до гіперболізації, чіткий поділ героїв на добрих і поганих.
Прем’єра вистави «Квіти під руками диявола» у Франківському драмтеатрі. Письменниця Лариса Мончак — у центрі
У п’єсі (і виставі) маємо любовний трикутник — між українцем (Михайло), полькою (Магда) і єврейкою (Іда). Мабуть, ви здогадалися, кого обрав Михайло, і знаєте, хто тут диявол. А квіти — люди, що теж очевидна метафора. Для посилення драматизму мама Михайла, Юстина (вона мені видалася головною героїнею; здається, ми чи не все бачимо її очима), не любить євреїв: начебто має причину на це, бо її чоловіка до смерті побив єврей, радянський офіцер. Аж так ненавидить, що вживає образливе слово, якому точно не місце на сучасній сцені. Наприкінці вона, звісно, потім змінює свою думку й приймає Іду, а доля Магди і Степана закінчується трагічно.
Чи можна осмислювати трагедію Голокосту у дусі мелодраматичному? Чи не зміщуються тоді акценти на переживання персонажів і персонажок?
Чи не заганяємо ми себе у рамки, коли будуємо текст тільки чорно-білим? Чи не нівелюємо ми через прямолінійність інших відтінків?
На презентації книги відвідувачам і відвідувачкам вмикали мелодію, виконану табірним оркестром Янівського концентраційного табору. Під її звуки катували і вбивали євреїв. Наприкінці події пригощали стравами з єврейської кухні. Нам повідомили, що Драмтеатр бере цю п’єсу в репертуар, тож мені стало цікаво, як її втілять на сцені.
Жанр у вистави — «затертий слід мого міста». Перша режисерська робота Надії Левченко.
«Я прочитала “Квіти під руками диявола” і сказала, що точно візьму це на драматичні читання, бо це про наше місто, – говорить Надія Левченко. – Я виросла на тих вулицях, про які йдеться у п’єсі. Але я ніколи не думала і не знала про ті факти й ту історію, яка там відбувалась. Тому це про – пам’ятати. Завжди. Бо це фундамент та основа того, як ми будемо жити далі. Ця вистава для мене – це одна із тисячі реплік мого міста, які я можу проявити», — коментувала вона під час пресконференції у театрі.
Для багатьох акторів це теж дебют — на сцені. Мирослава Полатайко грає Юстину, Ольга Федина, Яна Івасюк – Іду, Ярема Ткачук, Остап Слобода — Михайла, Анастасія Самборська, Тетяна Шавкова — Магду.
Прем’єра вистави «Квіти під руками диявола» у Франківському драмтеатрі.
Буде чесно сказати, що вистава мене не зачепила, на жаль. Хоч я намагалася співпереживати героям і героїням. Я ніби знову занурилася у читання п’єси й суттєвих відмінностей не побачила. Ті ж акценти. Може, я занадто вибаглива глядачка? Не люблю, коли «у лоб», не подобається мелодраматизм. Чи ця вистава взагалі не для мене? Що мало відбуватися на сцені, щоб мене вразило? Можливо, це не «що», а «як»? І тут я знову ж повертаюся до жанру мелодрами. Іноді герої здавалися надто наївними, але це те, що притаманне жанру.
«Для чого людям воювати, коли так пахне квітами?», — запитує Іда. Ми спостерігаємо за солодкавою розмовою закоханих, ще не зрілих, і тут дівчина повідомляє, що вагітна. І ми вже знаємо, що буде далі, адже нас на початку попередили: «диявол» скоро прийде у місто.
Мирослава Полатайко, здається, не вийшла з уже звичного для себе комедійного образу. «Боже-Боже, яке воно дурне», — каже її героїня, маючи на увазі Іду, а в залі чутно сміх.
Прем’єра вистави «Квіти під руками диявола» у Франківському драмтеатрі.
Виходила з театру і міркувала, а як ми можемо працювати з темою Голокосту? Чи є тут місце для алюзій, символів, ремінісценцій? І це питання я ставлю і собі, бо працюю з цією темою. Особисті драми, перипетії на сцені, кліше відволікали мене від того, про що я б хотіла говорити — про пам’ять. Чи справді це вистава про Голокост та людей в «нелюдські часи»? Куди може завести нас висвітлення цієї теми через мелодраму? Мелодрама і прямолінійність звузили множинність інтерпретацій до простих висновків. Мене можуть спитати: «Як треба говорити про Голокост?». А як би ви говорили і чи говорили б? І для чого?
Попри те, що я не аудиторія для цієї п’єси та вистави, вдячна за них авторці і режисерці. Прямолінійність може бути першим кроком для втілення проєктів з глибшим зануренням та рефлексією. Оприявнювати забуті історії — наша спільна ціль. Пам’ятати і говорити про способи пам’ятування — те, що ми маємо робити завжди.
Фото: Франківський драмтеатр
