Підтримати post impreza
«Єврейська культура міста була знищена. Бо євреїв убили»
Інга Козлова 29 Січня, 2024

Велика розмова про єврейську історію Франківська

Інга Козлова 29 Січня, 2024
«Єврейська культура міста була знищена. Бо євреїв убили»

Велика розмова з головним рабином Заходу України Мойше Лейбом Колесником про Голокост, єврейську громаду Франківська та місця памʼяті.


Пане рабине, розкажіть, будь ласка, про себе. 

Що про себе казати? Народився тут, у Станіславові, кількадесят років тому. Все життя тут. Мотався за радянської влади туди-сюди, від «гебухи» тікали, щоб не піймали. Потім помаленьку, полегеньку… Все життя тут. 

Моя мама мала кімнатку тут, у комуналці на Тринітарській. Вони з сестрою та її чоловіком сюди приїхали після війни, бо мій дядя був звідси. Надибав недавно одну фотокартку: весна 1947-го року, вони вже були тут. Там, де наше кладовище старе, де зараз кінотеатр «Космос», біля нього ця вуличка, де вони винаймали житло. 

Тато мав квартиру на вулиці Грушевського, 41, де «вали». Памʼятаю, там на розі пані Тося і пані Ванда жили, у них рояль такий класний стояв. Чоловік однієї з них працював до війни на залізниці. Ну, товариші совіти прийшли — і шльопнули.

Жили там до 1961-го року, десь до травня. Потім тато щось зміняв, і ми переїхали туди, де й живемо тепер, — на розі Матейки та Чорновола (яка раніше була Пушкіна). 

А з ким ви спілкувались, як проводили час? Що памʼятаєте зі свого дитинства? 

Та просто радянська дитинка. В ясла ходив тут, через дорогу, потім втік з ясел (щось мені не сподобалось), прийшов до хати, сховався під стіл, під завісочку. Мама з татом шукають, де дівся, — а я тут сиджу, під столом. Потім у садочок мене перевели на Шевченка, де фонтанчик. Вже фонтанчика нема, та хатка стоїть. 

Пішов у 12-ту школу, а там — навчання у дві зміни. І мене перекинули до 8-ї школи на Аґатона Ґіллера, як тепер вона називається, не пам’ятаю. А вже пізніше, як мама робила в 14-й школі, то забрала мене туди, щоб під руками був. 

Розуміти щось почав десь у років дванадцять, що вони всі брешуть: родіна-партія-комсомол.

Нічого, крутився-вертівся. А тоді ж школу закінчив — то можуть в армію забрати. А я краще в тюрму, чим в армію. І не пішов. На заводі працював, потім на телеграфно-телефонній станції в центрі. 

А потім вступив в інститут, на філологічний. На курсі — понад 100 студентів, з котрих чоловіків було шестеро. Як закінчив, мене розподілили в Коломийський район, у Малий Ключів, у сільську школу. Там повикладав рік. Набрав пачечку тих бланків з печатками, що я — сільський вчитель. 

Розкажіть, будь ласка, як пам’ятаєте, власне, Івано-Франківськ часів вашого дитинства? Маю на увазі саме місто. 

Місто — воно ж поділене на райони: Бельведер — то Бельведер, Колонія — то Колонія, Майзлі — то Майзлі, Гірка — то Гірка. У 1960-х роках наш район між собою називали «Фірма». Таким чином всі спілкувалися. 

Жили, крутилися, бігали… Кожен будиночок знали в місті. Зрозуміло, все в голові не втримаєш, але люди говорили російською. Яка влада — така мова. Але знову ж: і російською, і українською. Сусіди говорили польською. Мама з подружками, щоб дитина нічого не розуміла, на їдиш говорила. 

За готелем «Надія» був цвинтар той католицький. Його зламали на початку 1970-х, і мені дотепер важко туди заходити. Це ціла історія Станіславова від XVIII століття. Коли його відкрили, першими похованнями там були вірменські. 

Наш цвинтар [єврейський], той старий, де зараз кінотеатр «Космос», був фактично за містом. З приходом Австро-Угорщини євреїв заборонили ховати в містах. Але ми тут були ще до того: міста ще не було, а ми вже були. 

Мапа міста за 1904 рік. Єврейський цвинтар

Ваші батьки були носіями їдиш, вони вам розповідали, представником якої національної групи ви є? Розповідали про єврейську історію міста? 

Все було по-тихому. Дідусі-бабусі, сядеш біля них збоку, а вони між собою говорять: тут той жив, там те було, а там — це. А пацанва ж слухає, прислуховується, фільтрує все. Таким чином і дізнавались. 

З цих розмов ви могли реконструювати, де була, власне, єврейська частина міста? 

По війні — її не було. Просто факти є факти, ніде не дінешся. 

До війни, якщо брати більш-менш офіційну статистику, загальна кількість населення в Станіславові — 80 тисяч разом з селами. З них українців — десь 11 тисяч, поляків — тисяч 20, місцевих німців — трохи більше ніж 3 тисячі. Тобто нас, нашого брата замельдованого (офіційно зареєстровані, прописані — прим.ред.) було десь тисяч 25 з файним гаком. (Згідно з офіційно опублікованими даними перепису населення від 9 грудня 1931 р., у Станиславові мешкало 60256 осіб, з них 24823 (41,4%) євреїв, 22312 (37,2%) поляків, 11134 (18,6%) українців, 1691 (2,8%) представників інших національностей — прим. ред.)

А незамельдованих — ще більше, тому що в 1930-х роках почалася світова економічна криза. І люди з містечок та сіл перебиралися до міста, де хоч щось можна було заробити. 

Потім, вже після 1933-го року, точніше, після 1935-го, вже коли у Німеччині все почалося, то звідти до певного часу висилали євреїв до їхнього місця походження. Зокрема сюди. Спочатку з Німеччини, потім, як захопили, — з Австрії, потім — з Чехословаччини. Тому скільки було людей, важко сказати. Думаю, понад 50 тисяч всіх разом було точно. 

Але це було до війни. А у війну — сталося, що сталося. Прийшли ті в 1939-му році… Знову ж, люди, котрі взяли й мобілізувались в радянську армію, не винні. Не підеш — розстріляють на місці. Така манера в них жити була. 

Тільки євреїв у 1940-1941 роках радянською владою вбили чи 200, чи 400 людей — мовляв, капіталісти. А що почалося в 1941-му році, важко вже щось казати, тому що статистика є. За документами тут було концентраційне гетто, з усієї області євреї збиралися сюди. Понад 127 тисяч людей пройшли через гетто, з котрих не менше 100 тисяч вбили тут, у місті й біля міста. Куди не ткни пальцем — всюди братські могили. 26-27 тисяч вивезли до концтабору в Белжеці й убили там. 

До кінця війни та німецької окупації вижило, ховаючись, може, людей 150.

Вхід до гетто. Фото з архіву Яд Вашем

А ви знаєте, як вони вціліли? Чи є родини, які, власне, пережили Голокост? 

У нас було десь до трьох десятків бункерів, де переховували людей. Ось є вуличка там, де пам’ятник Франка, що вела до цвинтаря. На тій дрібонькій вулиці пару маленьких будиночків було — і там були три бункери. Дві хатки німецькі й одна польська переховували євреїв, ризикуючи своїм життям і життям своїх дітей. Але всі вижили. 

Є такий приклад: був чоловік польського походження, дрожки ремонтував чи щось таке. Жив на межі гетто, під парканом, — і в нього в хаті під землею всю війну був бункер, в якому ховались близько 36 людей. Потім прийшли червоні: «А, сотрудник фашистов, он телеги ремонтировал немцам». Все, ніхто його більше не бачив. Вбили та й все.

Ось ще один приклад: дядя Абраша Горн, він родом з Надвірної був. Коли почалась німецька окупація, німці ще нічого не робили, просто «добрі сусіди», як завжди, людей 300-400 вбили, пограбували [євреїв]. Так було заведено. Перша акція (погром — прим.ред.) в Галичині була саме в Надвірній. А потім через буквально день-другий — в інших місцях.

Абраша Горн крутився-вертівся — врешті під акцію не попав. Там у лісі розстріляли тисячі чотири євреїв, кого спіймали. А його, з жінкою і дітьми, перегнали сюди, в гетто. Пізніше, коли до них зайшла шуцполіція, то жінку і дітей вбили. А його витягли й потягли на розстріл. І він вже, знаючи те все, що було в Надвірній, стрибнув в ту яму 4-5 метрів глибиною, і під трупами там сидів. Потім, коли припинили розстрілювати, він потиху вночі виліз, пішов через Бистрицю. Зупинився десь попросити водички попити — а його взяли й здали назад. 

А були такі люди, які не здавали? 

Були. У «білому домі», вже не раз розповідав, була військова частина. Туди загнали тисячі 3-4 народу, нема де стати. Ззаду підходить український поліцай, каже: «Там є шпарина, може 5-6 чоловік вилізти, а більше — ні. Я постою, вас прикрию». Вилізли і вижили. 

Таких випадків, зрозуміло, не було багато. Це не чудеса, це не було масово. Але факт є фактом. 

А чим керувались ці люди, які не переховували, а здавали євреїв? Яка їм була з цього вигода?

Грабунок. Проклятий всякий, що порушив межу ближнього свого. Нема чого пхатися за чужий паркан. Це чуже. 

Ті, хто рятували людей, були далеко небагатими люди, але натура їхня — інша. Ти або людина, або ні.

Імена тих людей, тих родин, які ризикували собою, щоб рятувати єврейське життя, єврейська громада подавала на праведників світу?

Аякже, дуже багато. Правда, наприклад, дотепер — а вже три покоління пройшло після війни — бабушки й дєдушки мені про це говорять по-тихому, на вушко. Бояться, щоб сусіди не почули. Дотепер бояться.

А як ваша власна родина пережила Голокост? 

У мене тато — з Полтавської області, а мама — з Житомирської. Мама закінчила Житомирський учительський інститут у 1938-му році, філологічний факультет. Але попала, правда, на діло в 1937-му — НКВДисти хапнули. Думали, що її вже нема. А потім вона вернулася ввечері додому, до сестрички, ніби «з того світу прийшла». 

Там якраз чистки почалися, а мамі хтось дав почитати книжку Куліша «Чорна Рада». Викладача [якого підозрювали] взяли й розстріляли, і ще когось… Але Зельда Мойсеївна Дрикерман якось не дуже підпадала під український націоналізм. Їй просто пощастило. 

Вона працювала в дитячому будинку, де викладала до 1941-го року. А то якраз випускні, закінчилися канікули. Вона поїхала в Житомир: там у нас хатка була, дід отримав (а у 1933 році родина вижила, бо дід влаштувався у військову частину кравцем: так і пайок був, і якусь халупу дали в Житомирі біля річки). Жили, був дах над головою. Тьотя Соня, мамина сестричка, теж приїхала на канікули. 

А 22 червня в сусідньому дворі бомба падає. Хто там, того вже нема. У них там все повибивало. Вони схопили речі — і тікати. І тікали, тікали. Молоді дівчата, у них сили внутрішньої більше. Старші люди б не змогли. До Дніпра добралися, там радянські війська. Вони пливли потім по тому Дніпру на якихось кораблях переповнених. Перед ними, як мама розказувала, у річковий кораблик, «Молотов» називався, попала бомба — всіх порозкидало, а тих, хто впав у воду, добивали товариші матроси з другого корабля, щоб його теж не перекинули. Доплили на південь, потім на Північний Кавказ, Станиця Нижньобаканська. Влаштувалися там в дитячий будинок вчительками.

І відчувають, бо досвід вже є, що щось наближається. Вони до того директора дитячого будинку — треба тікати, рятувати дітей. «Нічого не надо». Добре, ми тікаємо далі. Вони як біженки мали на це право. І втекли далі, аж у Татарстан. А той товариш, директор, як німці прийшли, він здав усіх дітей німцям на кров. Наприкінці, як вигнали німців, місцеві його повісили прямо посеред міста. 

Тьотя Соня і мама приїхали в Казань. Мама, вчителька української мови, влаштувалася в татарську школу. Трошки німецьку викладала, трошки російську — що могла. А тьотя Соня влаштувалася на якийсь завод. А дядя Герман — його мобілізували зі Станіслава, забрали на фронт в 1941-му році. Після поранень він відлежувався в госпіталі — і там познайомився з тьотею Сонею.

В кінці війни, як визволили Житомир, вони через певний час під’їхали: від дому нічого не лишилось, розвалини. А сюди, до Франківська, не пускали, тільки тих, хто звідси родом. І в 1947-му році нарешті дозволили дяді Герману сюди приїхати, разом з членами сім’ї — тобто з жінкою і жінчиною сестрою, моєю мамою. 

Тут вже мама влаштувалася. Там, де зараз синя церква, був санаторій. Мама там працювала. Потім — у бібліотеці; потім, як 14 школу відкрили, — туди перебралася. 

Тато не помер з голоду 1933 році, тому що його в 1931-му забрали в армію. Три роки, поки він був в армії, дєдушка, як йшов до хати, не дійшов метрів 15 — впав, помер на вулиці. 

Після армії тато вступив у технікум у Полтаві, але щось там не пішло, і він перескочив у Київ у технікум фізкультури. Закінчив навчання перед війною, а тут знову: ти був в армії, значить, терміново на офіцерські курси. Починається Польська кампанія, 1939-й рік, його кидають на Львів як керівника гарнізону. Трошки побув там, а потім — Бессарабська кампанія, Чернівці. Це вже 1940-й рік. А потім як шарабахне — він хватає штани, партбілет і пістолет, бо всі відступають. Трошки затримався, бо захворів на малярію. 

Але так чи так, усю війну тато був на фронті. А потім повернувся до Києва.

Розумію, що в часи війни і після неї радянською владою тут вся єврейська культура була затерта…

Знищена. Бо євреїв убили. От статистика: станом на 1947 рік з тих 82 тисяч, що були перед війною, загальна кількість єврейського населення міста складала 14 тисяч. З котрих — чимало військових, гарнізонних офіцерів тощо. Тобто — нікого, мертве місто. 

Але ж було близько 50 синагог. Були єшиви (єврейські вищі релігійні навчальні заклади, де вивчали священні тексти — прим.ред.), були будинки, які належали євреям, тобто були єврейські маркери міста. Що з ними відбувалось потім? Якось передавалась ця пам’ять? 

А звідки я це все знаю? Дєдушки, бабушки розказали — і все. А потім я документи знайшов. 

Але річ у тому, що місцевих євреїв більше не було. Місцеві були вбиті всі. Коли в 1946 році почався голод у Бессарабії, десь третина євреїв, які вижили на окупованих румунських територіях, шукали, де приткнутися, — і приїхали сюди. Тут вже було трошки легше, трошки бессарабських євреїв під’їхало. Потім приїхали ті, хто встигли втекти, кого мобілізували в армію, або хто був в евакуації. Але їх було дуже небагато. 

Синагогу (Жідачівер клойз і Хана Гурвіц шул) на Січових Стрільців, 28 формально надали під користування залишкам громади. Але ненадовго: якраз був 1952-й рік, пара людей прийшли помолитися ввечері, їх вигнали звідти — і ми дотепер не знаємо, що з ними сталося. А потім синагога закрилася. 

Зрозуміло, що люди збиралися по хатах і далі. 

Синагога на Січових Стрільців

А можете розказати, як підтримувалися практики єврейської культури в період Радянського Союзу? 

Дуже все по-різному було. Ми по хатах приватних збиралися, зокрема, щоб вчитися. Я їхав то в Київ, то в Одесу, то в Москву. В тій Москві бігали від «гебухи» з місця на місце. У кінці 1980-х трошки легше стало. Десь у 1988-й я вже у Львів приїхав, там Бейс Хабад відкрили, ми потім синагогу забрали (мова про синагогу «Цорі Ґілод», що відновила роботу в 1989 році — прим. ред.).

А що святкували, як святкували?

Все — як завжди. Що треба, все по закону — від початку, від створення, від отримання Святого Письма. Все, як має бути. Більше чи менше, як викручуємося. 

А де мацу діставали, наприклад? Пекли? 

Робили по-тихому. Пам’ятаю, поїхали в Молдову, там хтось по-тихому випікав. Загрузили з одним з наших дєдушек у «Запорожець», на задній сидушці понакидали, і привезли сюди, людям пороздавали. Хтось пересилав з Києва, поїздом передавали, щоб пару ящиків, — і так крутилися. І тут робили по-тихому, просто багато не зробиш, якщо нема такої організованості. 

Тобто ви по хатах проводили всі ті святкування? 

Так. Буду вже у сотий-п’ятисотий раз розповідати приклад: наприкінці совєтів, 1987 рік, на Позитроні у Рівчика вдома збираємось на Новий рік. Все по-тихому. Рівчик прийшов з роботи, трошки, правда, піддатий, такий веселенький. І тут стукають у двері — «гебуха». Рівчик такий тощий, підходить до того КГБіста, бере його за шкірку: «По какому праву вы врываетесь в мой дом? Мы тут молимся». «А у вас тут незаконное религиозное сборище». І так далі. 

У 1988-му я вже на хаті у себе ульпан (школу для вивчення івриту — прим.ред.) зібрав, людей під 30. Причому дєдушек потім поштрафували на 300 рублів. Грабіж натуральний.

Вочевидь, якщо ви вже зібрали ульпан, то були спроби відновлення єврейської культури. Як все це відбувалось? Чи відбудовувались якісь інституції? 

Спочатку збирав людей у себе на хаті. Потім ми збиралися в «Клубі залізничників» на Грюнвальдській, училися там. Потім, пам’ятаю, довго збирались у медінституті на першому поверсі, в 102 аудиторії. У мене майже щодня було по сто учнів. Це неможливо, але так воно було. Це тривало не менше пів року. Потім перебиралися, де зручніше. Але стало легше, коли попустило [з боку влади]. 

Після Другої світової війни і вже в період незалежної України були взагалі створені заново якісь єврейські інституції? Відновлені якісь пам’ятки культурної спадщини у Франківську? 

Єдине, що нам вдалося повернути по закону, — це оця синагога (Темпель). Бо всі культові споруди мусять повернути законному власнику. А наша громада була зареєстрована як громада станом на 17 вересня 1939 року. 

Синагога Темпель

Тобто жодної нової інституції не було відкрито і не було відновлено після Другої світової? 

Ні. Але неофіційно люди сотнями збиралися, то тут, то там, біля хатів стояли. І влада не дуже могла пхатися до нашої тої болячки. Моляться та й моляться. Як указ вийшов поганяти, то поганяли. За інструкцією. 

Як ви вирішили стати рабином? 

Я не вирішував — я шукав, де вчитися. Мотався Радянським Союзом. Урешті опинився в Москві, там хлопці збиралися зо всього Союзу. Збиралися вчитися десь, хтось стояв на стрьомі біля телефонної будки, ми поки вчимося, якщо бачать КГБ — ми тікаємо. І так десь роки чотири, навіть трошки більше, провчився. А потім нам сказали: все, радянська болячка закінчилась. 

У нас загальний з’їзд був тоді у Москві. Всі можуть робити, що хочуть. А хто хоче і думає, що може, — повертатися на свої місця і відновлювати все нуля, з мінуса навіть. І з тих часів, 30 з добрим гаком років, крутимось. 

Мойше Лейб Колесник на місці старого цвинтаря. Архівне фото. ПІК

Що можете розповісти про сучасну громаду? Ось ви повернулися, коли головний рабин сказав, що, хто чується в силі — повертатись на місця, готувати громаду. Як все це було? Як у вас відбувався цей процес? Що зараз можете сказати про сучасну єврейську громаду? Чи вона існує? Яка вона? 

Вона є, але дуже мало людей лишилось. У нас з кінця 1980-х років не менше 90% виїхали в Ізраїль. Хто в Америку, хто в Німеччину. Людина живе там, де їй ліпше. 

Вчора зібрали в суботу, на свята — пару людей приходить, все нормально. Серед тижня так само. Воно є і ще буде. У нас і школа була, і єшива. Дванадцять хлопців лишилося, майже 4 роки вчилися. 

Школа працювала років 10-12. Десь півсотні діточок було з гаком. 

Це недільна школа чи школа-школа? 

По-тихому, так, щоб нікого не дратувати. Офіційно зареєстрована школа, печатка досі валяється. Ну, дітей нема в місті наших. Тепер біженців трошки є. А тутешні, навіть ті, хто були: мама забрала одних, мама забрала других, поїхали до родичів. Не знати, що там буде через день. Дітей треба пильнувати, безумовно.

Скільки людей налічує зараз громада? 

У нас по мамі, як має бути, десь людей 170 приблизно в місті є. 

Тобто ви врахуєте лише галахічних? 

Ми спілкуємося всі, без різниці, хто по татові, хто по дідові, хто по сусідові. Але галахічних десь людей може до 170 набереться. Трошки тепер от біженців є. 

І вони реально прийшли? Вони беруть у житті громади?

Приходять, але вони покрутилися, пожили й поїхали далі. Треба облаштовуватись нормально. І люди шукають, де ліпше. Слава Б-гу, як знаходять. 

Молодь є? 

Немає. Дуже мало. Дуже і дуже мало. Зрозуміло, що трошки є, але порівняно з тим, що навіть на моїй пам’яті було, це не порівняти аж ніяк. 

А що потрібно зробити, щоб громада збільшилася?

Виходимо з реальності: не треба нічого робити насильно. Люди, молодь, хто молодше і здоровіше, мають жити краще. Як для мене, то найкраще в Ізраїлі. 

Але ви не там. 

Був час, що мотався кілька разів на рік. 

Як можна ефективніше працювати з тими, хто є? 

Основний напрямок — це людей підтримувати. Видається гуманітарка, годують через день майже 100 людей, постійно видають обіди. Прийшли — повчилися, пару людей посиділи — повчилися. Наступного дня ще хтось прийшов. 

Тобто учні у вас є?

Крутимось, так, слава Б-гу. 

Усе ходжу навколо цих питань і ніяк не можу до них повернутися. Власне, про пам’ятки культури, пам’ятки єврейської спадщини, які є в Івано-Франківську, або були, і що лишилось на їхньому місті. Цвинтарі. Тут було два цвинтарі. 

Був давній цвинтар там, де кінотеатр «Космос», — це від 1660 року, тільки Магдебурзьке право дістали. Потім пару років ховали частково в Тисмениці. А потім купили ділянку землі біля міста, і до Другої світової війни ще там ховали. 

Той цвинтар, що у нас за озером, де розстріли масові були, — купили на Домброві ту ділянку між потічками спеціально. Доктор Авін зі Львова все проєктував, робили там дренаж тощо. І в 1926-му році, після Першої світової війни, були вже перші поховання. Обгородили ми це кладовище в 1990-х роках. Скільки змогли, як змогли, так і зробили. 

Мені здавалося, що вони знищені, ці цвинтарі. Що на місці «Космосу» був, того цвинтаря фактично нема.

Його знесли на початку 1960-х років. Памʼятаю, з мамою йдемо вулицею, вона каже: «Ходімо на другий бік». Мені запам’яталися уламки пам’ятників. Тоді знесли повністю то кладовище, поставили хрущовки і кінотеатр «Космос». 

Тобто, так розумію, що спроб ексгумації не було? 

Я вас прошу. 

А це взагалі дозволено з позиції юдаїзму — переносити рештки? 

Якщо є загроза недоброго відношення, хоч би кого було, то це можливо. Але цвинтар — окрема розмова. Є система, як це робиться. Але як хочуть цвинтарної землі — то будуть мати. Не питання. 

Один раз, не так давно, років 10-15 назад, я таки клаптик відбив, бо почали будувати ще п’ятиповерхівки. І влізли цими екскаваторами по костях. Там — кусок пам’ятника, там — кості, там — череп. Я трошки посварився, і вони від метрів на 20 відсунули проєкт до межі старого паркану. І на тому дякую. 

А це про який ми зараз цвинтар говоримо? 

Про старий. 

А це правда, що під озером є цвинтар? 

Ні. Цвинтар — той, що за озером, розстріли всі були там. 

Що потрібно сучасній громаді, жителям міста зробити, щоб зберегти памʼять єврейської громади? 

Зафіксувати все на своїх місцях. Воно дещо вже зафіксовано. І такі речі, здалося б, мала б якось держава охороняти. І будемо чекати, може, буде ліпше.

Інга Козлова 29 Січня, 2024

    Підписатись на post impreza

    Вас також може зацікавити
    Вас також може зацікавити