12 жовтня 1941 року в окупованому нацистами Станиславові було вбито від 6000 до 12,000 єврейок та євреїв. Ця неділя припала на єврейське свято Гошана Раба — останній день Суккот, коли Всевишній скріплює печаткою рішення про ті блага, які світ отримає наступного року. Через наймасовішу «акцію» вбивства єврейського цивільного населення ця дата отримала назву «блютзонтаґ» або «Кривава неділя».
За «Кривавою неділею» послідували наступні, менш численні «акції» зі знищення єврейок та євреїв в Станиславові. Загалом за часи німецької окупації за різними оцінками було вбито від 40,000 до 120,000 тисяч мешканців Станиславова з єврейським корінням.
На початку 1944 року з Янівського концтабору привезли близько 100 арештантів, яких примусили відкопати масову могилу на Новому єврейському цвинтарі — для того, щоб шукати золото і коштовності, а потім спалювати трупи, просіювати попіл та перемелювати кістки.
У Франківську існує міська леґенда про те, що Новий єврейський цвинтар (частково) перебуває під Міським озером — найбільшою штучною водоймою міста, яку було створено в 1955 році. У 2017 році неподалік від Міського озера та Нового єврейського цвинтаря працівники «Прикарпаттяенерго» знайшли масове поховання з останками щонайменше 50 людей, поховання датується початком 40-х років. «Дехто вважає водойму проклятою, бо тут впродовж років втопилося багато людей», пишуть місцеві ЗМІ.
Нікіта Кадан:
Цвинтар під міським озером Івано-Франківська існує, і водночас його немає.
Світ міфологізованої історії розійшовся з академічною історією, на яку спирається суспільство та держава. Разом з тим міф про цвинтар під озером цілком лягає у канву історії ідеологізованої. Не те щоб він був небажаним по суті, йому просто бракує сильної доказової бази.
Історія-міф та історія-наука співіснують тут у просторі хисткого компромісу. Ні одна поки що не здобула переконливої перемоги над іншою.
Згідно з Мартіном Поллаком, ми живемо в «отруєних пейзажах», які повсюдно приховують масові поховання. Згідно з Тімоті Снайдером — на «кривавих землях», де масове знищення тих чи інших груп і подальше замовчування, витирання їх з історії, стали майже нормою.
Леґенда про цвинтар під озером — майже спроба повернення жертв, порятунку їх з небуття. Але ця леґенда ні на що не вплинула по суті, радше розширила межі прийнятного. Так, у вихідні жителі міста гуляють довкола (нібито) затопленого цвинтаря, а часом і беруть човен, щоб пропливти над надгробками, чому б і ні?
Ця леґенда радше дала голос безумству загальної пам’яті, її постійному самоспростуванню. Вона поставила під питання спільність, яка зміцнює себе міфами та мовчанням. Коли справжні ми починаємо говорити, узгоджене «ми» розсипається.
Що означає повернутися до розмови про давній геноцид на тлі нового геноциду? Російські ракети летять у Бабин Яр. Обстріляно єврейський цвинтар у Глухові. Вирви від прильотів там, де розташовані цвинтарі та дитячі майданчики, говорять нам про те, що ми остаточно повернулися до історії. Ми вже не у «вічному сьогодні», ми маємо і минуле, і майбутнє. Полем бою стали обидва.
І що означає стати жертвами нового злочину в той час, коли виходиш з-під довгої тіні колишніх злочинів? І чим була українська політична суб’єктність періодів вимушеної бездержавності?
Чи ми спадкоємці українських учасників злодіянь тоталітарних режимів XX століття? Чи ми несемо відповідальність за цих учасників? Чи належить нам ця відповідальність на додачу до можливості бути «політичною нацією»?
І чи маємо ми право хоча б на невеликий відпочинок між інфантильно-колонізованим станом та політичним дорослішанням як прийняттям відповідальності? Може, антракт завдовжки чверть століття був розкішшю? Може, сіреньке пострадянське безчасся було великим щастям? Ідеології, що вигоріли, безвольно тліли на наших очах. Руїни вкривав гіпсокартон та вагонка. Це колись judenfrei місто майже стало geschichtenfrei — вільним від історії. В замовчуваннях, лакунах історичного наративу виникали нові й нові озера. Не можна сказати, що в цьому плані Станиславів-Франківськ сильно відрізнявся від решти країни.
Але сьогодні цілісність міфу порушено. З пробоїн витікає його меланхолійне наповнення. Той затишний смуток, який наповнював леґенду про озеро, не поміщається в сьогоднішній день.
Коли відбувається затоплення, нам являються межі того, що ми можемо прийняти і винести. Затоплення дозволяє нам пізнати наші кордони. Тіні набувають плоті, але цієї плоті надто багато. Нас загойдало безчасся, а потім історія прийшла як потоп.
Епоха випробувань дарує ясність погляду.
Озеро з водночас присутнім та відсутнім цвинтарем на дні — це наше дзеркало.
Альона Каравай:
Історія — це ланцюг пожирання одних іншими. Щоб описати це, історіографія привчає нас до прикметників. Щоб оповідь втримувалась у рамці осяжного, всі мають мати чітку приналежність — єврейські жертви, нацистські кати, українські колабораціоністи. Ці прикметники ранять неточністю, виключаючи з оповіді неозначених жертв та їхніх захисників. Ці прикметники ранять провиною, нагадування про яку може відчуватися нестерпним на фоні геноциду, що триває стосовно «своєї» групи. Почуватися нестерпним, але насправді не бути таким.
На відміну від провини індивідуальної, колективна провина рідко перевищує міру та наповнює якщо й не справедливо, то небезпідставно.
В такій ситуації меморизація «не своїх» жертв, приставання на їхній бік вимагає додаткового пояснення. «Хто у тебе там, родичі чи майно?» — питали у київської мисткині, яка після 2014 року приїжджала в Крим. В Криму у неї не було нічого, але було присвоєне право знати, що відбувається не в зоні прописки, а в полі емпатії. В неозначеній масовій могилі на Новому єврейському цвинтарі у нас немає нікого, але є універсальне право пам’ятати про «своїх», «не своїх» чи просто людей. Затребувати право пам’ятати — помічна практика будь-кого та будь-коли, особливо тоді, коли заповнює колективна провина.
Право на забуття має той, хто засвідчить наш провал.
Історія про Криваву неділю на Новому єврейському цвинтарі — це радше історія про забування, аніж про пам’ять.
Забування є неминучим, а механізми (колективної) пам’яті потребують чітких структур та дисциплінованих ритуалів. «Історія та пам’ять не є тотожними», — каже Аляйда Ассман, а потім нагадує піклуватись про вільні інституції та суспільні місця для накопичувальної пам’яті — історичної та незаанґажованої, яка вбирає у себе все, що губиться у взаємозв’язках сучасності. Мовляв, тоді накопичувальна пам’ять буде надійним резервуаром для пам’яті функціональної — загальноприйнятої та вибіркової. Тоді ми не забуватимемо.
Про музей-меморіал «Кривава неділя в Станиславові», який «був створений у 1998 році на місці масового поховання жертв Кривавої неділі та є важливим культурним центром для збереження пам’яті про жертви Голокосту в Україні», я дізналась від штучного інтелекту в чаті GPT.
Все про цей музей було таким, що захоплювало. Окрім того, що його ніколи не існувало.
У місті, де за один день в геноцидальному акті вбили десять тисяч його мешканців, немає меморіальної дошки, топоніму чи музейної експозиції. Чи наше спільне забуття катастрофи цього міста можна списати на їхню відсутність, бо нам їх не створили і нас не просвітили?
Мар’ян Ґолька каже про забування, яке виникає тоді, коли певну культуру вбивають чи виснажують:
«Забування часто викликається самообманом — чи то від сорому, чи то від інших причин, а також таким собі самогубством пам’яті, тобто витісненням».
Новий єврейський цвинтар, на якому розстріляли та поховали у спільній могилі десять тисяч жінок, чоловіків та дітей, витісняється з ментальної мапи міста та переміщається під озеро. Тимчасом як цвинтар благополучно існує, безлюдна дорога до нього майже цілорічно покрита багнюкою, а старий цвинтарний мур в бік озера повністю збережений. Чи наше спільне забуття катастрофи цього міста можна списати на нашу ж лінь, бо ми не дійшли?
Наше спільне забуття — це навчена безпомічність чи зручна стратегія?
Цвинтар під озером, якого фізично там немає, але ментально він саме там, — це загадка присутності відсутності та засвічена фотоплівка, зображення на якій і є, й немає. Це інертне безпам’ятство, яке наштовхує на думку про те, що право на забуття має належати не лише тим, хто згадує.
Ті, про кого ми мали б пам’ятати, також мають право на забуття, — якщо засвідчать наш цілковитий провал і посмертно відмовлять нам так зберігати їхню пам’ять. Якщо емансипуються з об’єктів ефективного геноциду та неефективної меморіалізації та остаточно покинуть цей простір з крихітними рештками артефактів і свідчень тих, хто вижив. Якщо вийдуть з цієї пустелі, прикритої тротуарною плиткою, вийдуть в безкрайню свободу і залишать нас у спокої несвободи.
Ті, хто затребує своє право на забуття, не ховатимуть своєї історії під озерні бетонні плити, щоб ми змогли знайти її пізніше. На цьому дні інше.
Провина захлиснула та оволоділа нами повністю. Вона залила, наводнила, затопила, заполонила, наповнила і переповнила, вона розмила причину та об’єкт. Зону затоплення треба негайно залишити — про це знають усі, хто хоч раз потрапляв у повінь. Про це знають ті, кого ми мали б пам’ятати.
