Через велику війну Івано-Франківськ переживає досить новий для себе досвід — багато новоприбулих людей, які починають тут жити та працювати, осмислюючи цей простір по-своєму і мимоволі змінюючи його. За останні місяці тутешня громада прийняла тисячі українців з різних регіонів. Хтось поїхав через місто далі на захід, хтось вже повернувся додому, але хтось залишився.
Ми запитали у художників та художниць, які приїхали на резиденцію «Робоча кімната», як би вони описали «свій» Івано-Франківськ, чим зараз надихає місто та як воно змінюється під впливом війни.
Катерина Алійник, Луганськ — Київ
У своїй роботі я поєдную живопис і текст, осмислюю тему окупованого Донбасу через образи природи.
До повномасштабної війни я більше намагалася показувати слабкі жести спротиву людей, які живуть в окупації і не можуть залишити свою землю, свій город. Говорила про це через природні образи — ґрунт і рослини. Для тих людей їхні приватні ділянки на окупованих територіях стали ніби єдиними зонами контролю. Це стосується моїх родичів, але таких прикладів там багато. Такий вегетативний спосіб життя триває вже 8 років. Раніше я багато думала про роль пасивного спостерігача цих подій. А після початку масштабного вторгнення росії на нашу землю сфокусувалась на прихованих процесах і наслідках війни, які ми ще не бачимо, але вони існують.
Також зараз мені важливо передати образ зцілення. Якщо до 24 лютого я малювала бомби, які за 8 років проросли в землю, то зараз малюю, як їх з‘їдають комахи або як вони розкладаються.
В Івано-Франківськ я переїхала на другий тиждень повномасштабної війни. Так я опинилась в цьому місті вперше. Мене запросили на резиденцію, тож, не довго думаючи, ми з мамою та сестрою зібрали речі й приїхали. Я нічого особливо не знала про це місто, та поки я тут, мені жодного разу не хотілося кудись переїхати.
Франківськ не відчувається як місто воєнного часу. Тут я більше почуваюсь туристкою, а не ніби переховуюсь від війни.
Моє «місце сили» тут — галерея «Асортиментна кімната», де нам виділили майстерню. Сюди я ходила щодня відтоді, як переїхала, крім днів, коли їздила на «Хату-Майстерню» та в Коломию. У день відкриття виставки «Робоча кімната» вперше не прийшла до майстерні попрацювати. Звісно, Франківськ має місця з хорошою кавою, а ввечері приємно прогулятися в центрі. Але в цілому весь час тут я провела в майстерні.
Оля Єремєєва, Київ — Львів
Я працювала над фотопроєктом, який розповідає про теперішню війну не як абсолютно унікальне явище, а як логічне продовження «Червоного терору». Я розглядаю тему катування і насильства над тілом як один з поширених методів взаємодії й пригнічення в рамках російського терору. Актуальність цього підтверджують наслідки перебування росіян в Бучі.
Також я повернулася до малювання, хоча давно вже не працювала в рамках цього медіуму. Малюю мертвих російських солдатів. Певним чином це цікавість і дослідження тіл, скалічених війною. Але головна, чисто суб’єктивна ціль — спроба абсолютно дегуманізувати окупантів.
Уперше я потрапила у Франківськ років шість тому. Пам’ятаю, що в місті тоді відбувався величезний фестиваль ковалів. Скрізь були ковані фігури, продавали багато сувенірів, навіть з лука можна було постріляти. Місто одразу здалось мені дуже затишним. За останні пів року я тут вже вчетверте. І нинішнє враження від Франківська досі схоже на те, що відчула тут вперше.
Хоча візуально місто змінюється, але навіть під час війни тут зберігається атмосфера певної ідилії.
Але тільки нещодавно Івано-Франківськ розкрився переді мною з нового боку — у більш мистецькому плані.
Я не могла уявити, що війна може бути такою. Ми тут, звісно, в тилу, але все одно я не думала, що в такий період можна спокійно сходити на каву, на концерт, провести виставку, продовжувати робити всілякі свої хіпстерські штуки. Здається, ніби це все не може існувати під час війни. Останнім часом помітила за собою, що почала трошки більше «шикувати» — купити щось, наприклад. Бо думаю: «А, може, я до завтра не доживу? То чому ж собі чогось не дозволити?». Мені здається, саме у Франківську це почуття проявилося в мені найяскравіше.
Катя Бучацька, Закарпаття — Львів — Київ
Я цікавлюсь питаннями часу та місця людини у світі, якими сенсами ми наділяємо предмети з минулого та як вони можуть бути інтерпретовані у майбутньому.
24 лютого я була в Криворівні, робила експозицію музею гуцульської мисткині Параски Плитки-Горицвіт. Ми мали відкрити музей 1-го березня. Через масштабну війну цього не сталось, тому я поїхала до Львова. Я розуміла, що у великому місті зможу бути кориснішою у цей час. Згодом художниця Леся Хоменко, ініціаторка «Робочої кімнати», запросила мене взяти участь у резиденції.
Спочатку для мене було не очевидним, що я можу продовжувати мистецьку практику. Роздумувала: чи піти в ЗСУ, чи робити щось не пов’язане з творчістю, чи все-таки я маю право далі малювати?
Саме резиденція та спілкування з іншими митцями допомогли мені вийти зі стану провини, нібито моя творчість не на часі, і повернутися до роботи. Я почала унаочнювати свій тиловий досвід — як я переживаю війну, коли безпосередньо не долучена до війська.
Вперше я побувала у Франківську в 2016 році. Через місто завжди пролягав шлях до Криворівні, де я працювала з доробком Параски Плитки-Горицвіт. У перший тиждень війни я так само проїжджала Івано-Франківськ по дорозі з Криворівні до Львова. Застала місто на кілька годин, між пересадками на автобуси. У центрі нічого не працювало, крім «Делікації» на Стометрівці. Тоді я дізналась, що музику вже не транслюють, а запустили єдиний інформаційний марафон. У ресторані всі уважно слухали новини. Офіціантки зворушливо перепрошували, що не можуть подати круасан з тунцем, але є з лососем, якщо нам буде до вподоби. Трохи ніяково було від того.
Хоча люди тут перебувають на дистанції від зони бойових дій, але після новин з фронту стають напруженими. Особисто я це дуже відчуваю.
У порівнянні з Києвом, на заході країни зараз відбувається децентралізація в мистецькому плані. Сьогодні багато культурних процесів зосереджені у Франківську, Львові, Ужгороді. Тут усі знайомляться, роблять спільні проєкти. Це дуже важливий прецедент для розвитку локальної культури. Чесно кажучи, я навіть рада, що так сталося.
Франківськ чудовий. Можливо, я б тут не прожила решту свого життя, але якийсь час — залюбки. Тепер тут буде ще більше мистецтва. На «Промприладі» продовжиться реконструкція, тож є надія, що з’явиться ще одне місце сили на карті, де сконцентрується сучасне мистецтво. Через рік-два ми побачимо новий Франківськ. І дуже цікаво подивитися, що з того вийде.
Саша Курмаз, Київ
Саме місто Франківськ — це вже місце сили. Тут дуже комфортно і класно жити. Але найбільше мене надихає Франківщина: маленькі селища та містечка навколо Карпат. Локальні традиції та культура цього регіону вражають.
Під час резиденції я працював над загальною темою повномасштабної війни в Україні, її руйнівним впливом як на особистому, так і загальному рівнях. Моя робота складається з серії колажів, в яких я використовував власні фотографії та малюнки, а також знайдені в медіа зображення. Попри те, що процес створення цієї серії давався досить складно, проміжним результатом, що став частиною виставки «Робочої кімнати», я задоволений.
Мені складно описати «свій» Франківськ, бо все ж таки відчуваю себе тут тимчасовим гостем. Хоча завжди радий повернутись.
Марія Леоненко, Київ
На 9-й день війни я приїхала у Франківськ. Пішла в бар «Гост» і зустріла там музиканта і художника Ярему Стецика. Запитала в нього, де у Франківську збираються митці, куди ходити? І він мені вказав на «Асортиментну кімнату».
У перші тижні війни ми з митцями опинилися у вайбі відчаю. Підпираючи спинами стіни, ми сиділи в галереї й не знали, що робити. Ці роздуми нас зблизили.
Ми почали обговорювати те, що нам болить, і врешті зрозуміли: якщо лікарі, журналісти та люди інших професій зараз взялися працювати активніше, ніж до 24 лютого, то ми теж маємо це зробити.
Тому ми сіли за дискусію і почали згадувати, з чого складалося наше минуле життя і як воно зараз змінюється під впливом війни. Було зрозуміло, що нам треба створювати меседжі на захід. Важливо працювати для того, щоби наші потреби та нашу культуру зрозуміли іноземці. Потрібно ставати голоснішими на міжнародних майданчиках. В цьому плані мені дуже подобається те, що створює художниця Катерина Алійник.
Як мисткиня, я не можу зараз робити нічого іншого, окрім, як працювати на озброєння країни. Зараз люди віддають майже всі зароблені гроші в армію, щоб там купляли ще більше зброї та знищували ворога, який хоче знищити нас.
Зібрати думки та почуття мені допомагає процес ліплення. Міркуючи про матеріал, не хотіла братися за глину. Придумала інше: замісила тісто з буханки білого хліба, олії, цукру, солі, попелу та кулькової ручки. Для мене ці матеріали стали воєнними та символом того, з чого складається наш аграрний сектор.
Я пройшла весь шлях знайомства з Франківськом — від простої туристки до людини, яка б хотіла тут оселитися. І максимально задоволена цим відчуттям.
Місто уповільнює, концентрує, фокусує. Тут я відчуваю себе спокійно, врівноважено, можу і розслабитися, і попрацювати.
Гадаю, місцеві жителі завжди хотіли, щоб Франківськ був більш відвідуваним, а не лише транзитним пунктом. Так і сталося. Великою мірою цьому сприяла поява громадського ресторану Urban Space 100. За свою історію це місто належало кільком державам, тому архітектурна еклектика тут просто зашкалює. Ходиш вулицями і бачиш, як на твоїх очах складається мозаїка з різних історичних пластів.
Це місто дуже пішохідне. Неможливо гуляти Франківськом і не зустріти знайомих. Неодмінно на когось натрапиш, обіймешся, поговориш. Ця особливість Франківська виховує в мені інше ставлення до людей. Зараз, коли приїжджаю до Києва, теж з усіма частіше обіймаюсь, хоча в столиці немає такої культури, всі люди там доволі атомізовані. А у Франківську я знаю, що навіть у будень можу прийти ввечері до центру, зависнути десь і познайомитись з кимось новим. І це не буде щось дивне, не сприйматиметься, як нав’язування до якоїсь компанії. Тут швидше інтегруєшся в місцевий контекст. Мені здається, та кількість населення, яка тут є — ідеальна для активного соціального життя.
У містах я більше люблю природні об’єкти. У Франківську — це озеро в парку Шевченка, відчуваю там трошки Києва. А ще — Бистриця.
Також мені подобається мозаїчний портрет Наталі Кобринської на вулиці Івана Труша. Інколи я приходжу туди підморгнути українській феміністці, якій завдячую тим, що можу вільно займатися своєю справою.
Євгеній Арлов, Київ
Свій перформанс «Будапештський гамбіт» я пов’язую з сьогоднішньою війною. Подібно до Будапештського гамбіту в шахах, Україна в меморандумі пожертвувала ядерним потенціалом та частиною озброєння, щоб отримати кращу позицію на міжнародній арені. Текст меморандуму набуває форми поезії, яка протиставляється контексту документа. Сам же документ перетворюється у шахівницю з фігурами.
Вперше у Франківську я побував 2014 року, але тоді наше знайомство було короткотривалим, близько 6-8 годин. У той час я подорожував із друзями, ми хотіли об’їхати всю Україну. Проїхались всіма західними областями, але не встигли потрапити на схід — якраз почалась війна на Донбасі. Свідоміше знайомство з Франківськом відбулося на фестивалі електронної музики та сучасного мистецтва «Detaliзація», куди мене запросили віджеєм.
Франківськ — особливе для мене місто. Раніше я розмовляв виключно російською мовою. В мене було бажання перейти на українську, але, мабуть, через російськомовне середовище довго не наважувався на це. Приїхавши на «Detaliзацію», я був вражений, як щиро та свідомо місцева молодь спілкується українською. Ця атмосфера надихнула й собі почати говорити рідною мовою.
У Франківську є те, чого немає в інших містах. Якщо взяти, до прикладу, культурну сферу — то це молодь, яка активно налагоджує культурні процеси. Та ж сама «Detaliзація». З одного боку — звичайний музичний фестиваль, подібні є в Києві, Харкові та інших містах. Але в нього є свій особливий шарм, саме франківський. Враховуючи те, що фестиваль аудіально-візуальний, він об’єднує музикантів та художників. Це дає нагоду поширювати різні мистецькі напрямки та більше знайомити людей одне з одним.
Франківськ зараз насичується новими людьми та мистецтвом. Київ вже не буде в цьому плані головним.
Така культурна децентралізація мала колись статись. Як на мене, у Франківська вже всього достатньо для життя. Тепер час переймати досвід тих, хто приїжджає до міста, і розвивати ці надбання.
У Києві всі кудись поспішають. Навіть за собою помітив такий внутрішній ритм: «Завжди треба щось швидко робити». З часом від цього втомлюєшся. Можна прокинутися вранці, ще нічого не зробити, а вже мати відчуття, ніби пропрацював кілька годин. Франківськ набагато спокійніший, виважений, затишний.
Місцем сили у Франківську… нехай буде бар «Гост». Я точно знаю: якщо працюю в галереї до вечора, то після цього варто йти в «Гост». Обов’язково зустріну там когось зі знайомих за філіжанкою кави або чимось міцнішим. Думаю, місця сили весь час змінюються. Можливо, і «Гост» колись усім набридне і молодь збиратиметься деінде. Але поки що вся тусовка тут.
Микола Рідний, Київ
Франківськ — місто компактне. Майже всюди можна дістатися пішки. Це, мабуть, впливає і на специфіку культурної спільноти. Всі товаришують, бо всі поруч. Як людина, яка жила в Харкові та Києві, я звик до іншого, а саме — до середовища конфлікту. Я маю на увазі той конфлікт, який створює динаміку оновлення культурної ситуації. Когось він виштовхує, а когось, навпаки, заохочує. Проте у Франківську відчувається інший процес, спрямований на співіснування у певному місці та просторі.
Постає закономірне питання: чи потрібні такій герметичній ситуації нові люди, зокрема, з інших регіонів та з інакшими традиціями?
Франківськ — місто розcлаблене. Це поширене враження, але я все одно повторю його: коли дивишся на обрій з горами, здається, що десь там має бути і море. Природне оточення та надзвичайна кулінарна культура роблять місто майже курортним. Така собі Одеса, тільки без моря та нічних пограбувань.
Франківськ — місто (не)критичне (?). Кожен регіон України має свої культурні та історичні традиції. А до традицій цілком нормально ставитися критично. Мені цікаво, як сучасна франківська молодь, що ходить на виставки в «Асортименту кімнату» або на дрінк в «Гост», ставиться до пам’ятника Бандері? Чому франківці котрий раз обирають мером депутата націоналістичної партії «Свобода»? Від міста є відчуття різних полюсів: консервативної традиції, що чіпляється за минуле, та мультикультурності, яка спрямована в майбутнє. Може, це і є той конфлікт, який ще себе не проявив, але вже попереду?
Замість постскриптуму
Нікіта Кадан, Київ
post impreza — це ніби «післяжиття», так звучить, якщо трохи знати контекст. Але цікаво: чи масштаб цього «післяжиття» обов’язково вимірюється власне життям, щодо якого відбувається «після»? Чи вони можуть бути неспівмірними?
«Золота доба» — конструкт, характерний для правоконсервативної свідомості. Власне, на місце цієї «доби» можна поставити будь-що. Головне, щоб воно ґрунтовно забулося і було б настільки ж ґрунтовно міфологізоване.
Але у міфу є свої важелі впливу на дійсність. І він створює для практик, що відбулися колись, захисну оболонку, актуальну нині. Ці практики — непідсудні.
Носії міфу, безпосередньо посвячені, узгодили між собою їхню важливість. Звісно, після цього виникає проблема: як ретранслювати цю внутрішньо узгоджену цінність у спільну історію (історію мистецтва, в цьому випадку). Втім, це залежить від того, наскільки ця належність до «спільного» діє як спокуса. Зазвичай діє. Хоча, можливо, саме тут ми є свідками виключного випадку.
Але мені важливіший інший аспект: «спільне» є дійсно спільним не тоді, коли воно спроможне включити фактично все рівною мірою і в однаковій якості, а коли постійною спокусою для нього є втрачені сюжети, що містять перспективу ревізії. Спільне шукає ситуацій-екзаменів, потенційно спроможних заперечити його як спільне й примусити змінити себе, розширитись, перебудувати механізм. Немає гарантії, що франківська історія таких ситуацій і сюжетів не містить.
фото Олександра Соловйова та Кріс Войтків
