Cпіворганізаторка артфестивалю Іванна Шкромида розповідає, як його створили та провели поблизу найколоритнішого міста на Прикарпатті.
Кожен проєкт виникає на основі певної потреби й завдяки імпульсу кількох активних людей.
Коломию у 2013-2015 роках аж ніяк не можна було назвати інертною в плані мистецьких подій. Відділ культури міста, як завше, сумлінно виконував свою роботу — і створював безліч фестивалів та ярмарків: ну, скажімо, фестиваль писанки, фестиваль меду тощо. Подій, які б просували автентику та народне мистецтво, не бракувало. Однак ці проєкти не були орієнтовані на молодь.
Тоді ж кілька місцевих рок-гуртів намагалися знайти майданчик, де можна було б у колі однодумців обмінятися творчими доробками. Мабуть, єдиним публічним простором для виступів на той час був славнозвісний рок-бар «Катрін» у Коломиї. Якось місцеві музиканти та їхні друзі вирішили зібратися в ніч на Івана Купала на пагорбі Трикутник, що в селі Воскресінці, неподалік Коломиї. Змайстрували там невеличку сцену — і всю ніч насолоджувалися музикою та спілкуванням. У 2014 році на Трикутник зійшлося приблизно 300 людей. А це вже нічогенька тусовка. Зіграли тоді 7 гуртів — з Коломиї та Івано-Франківська. До того ж з пагорба можна було насолодитися неймовірним краєвидом на річку Прут та розкинутим містом позаду неї.
Це була передісторія.
У 2015 році я закінчила навчання в університеті в Чернівцях, покинула роботу радіожурналістки та вирішила повернутися до свого рідного міста, так би мовити, «розвивати культуру». Таке словосполучення тоді видавалося мені найприйнятнішим, хоча зараз добряче сміюся з нього. Нині переконана, що культура — це сукупність дій кожного з нас, починаючи з рішення, якою мовою спілкуватися й закінчуючи втіленням глобальних проєктів. Напередодні мала лише досвід організації виключно камерних літературників, на якому одного разу й познайомилася з Андрієм Михайловим. Він був серед учасників тусовки на Трикутнику у 2013-2014 роках.
Ми зустрілися, поспілкувалися, і я запропонувала Андрієві розширити їхню традицію зустрічей на Трикутнику до мистецького фестивалю. Він радо підтримав мою ідею. Тоді вже тривала російсько-українська війна. Багато хто з нас горів бажанням щось робити, змінювати, створювати. Власне, Андрій одразу познайомив мене ще з кількома активними молодими коломиянами — Оленою Бойцан, Олегом Ровенчуком, Соломією Мацишин-Зінець. Ми одразу ж почали планувати фестиваль.
Попри те, що до дня Івана Купала лишалось не більше двох місяців, на фестивалі ми захотіли об’єднати музику, літературу та рукоділля. Фінансів було обмаль, грошима скинулися друзі та знайомі. Сцену внизу природного амфітеатру на фоні річки майстрували самостійно, а гримеркою для учасників став звичайнісінький тент. Ведучим фестивалю викликався бути Олекса Мельник, який в мирному житті дублював фільми та серіали, створював подкаст «Вмістожер» про екологічне споживання інформації, є власником магазину коміксів, а зараз — захищає нашу державу на передовій.
Фестиваль 2014 року ми ще прив’язали до традицій святкування Івана Купала. У нас навіть був показ етноодягу. Всі охочі плели вінки з польових квітів. З покосів створили тотемного Купала, якого спалили вночі. Все створювалося тут і зараз, з ентузіазму та підручних матеріалів.
У літературних читаннях взяли участь місцева молодіжна літературна студія «ЛяПіЧ», Денис Боднар, Діана Монте, Олександр Ткачинський, Сусанна Барабанова, Андрій Тужиков, Ірина Мороз, Христя Венгринюк, Максим Дупешко. Свої збірки поезій презентували Ірина Червінська, Оленка Бараненко та Остапко Микитюк. А також з новими книгами віршів на фестиваль приїхали Мідна та Дмитро Лазуткін з Києва.
На музичній сцені виступали переважно гурти з Коломиї, Івано-Франківська та Чернівців. Приїхали музиканти з Києва — гурт Semmar. І це вже було чимось новим для місцевих. А гедлайнерами фестивалю запросили атмосферний гурт з Камʼянця-Подільського Zapaska.
Виступи закінчилися аж на світанку. «Хто вижили», разом зустрічали схід сонця, п’ючи зварену на вогні каву.
Наступний день видався менш насиченим: присутні могли зайняти себе йогою, виготовленням ляльок-мотанок, ловців снів, іконописом на склі тощо. Загалом ми, організатори, хоч і виснажилися, однак були задоволеними, бо вдалося створити доволі ненав’язливу атмосферу фестивалю, де кожен відчував себе і частиною природи, і мистецтва водночас.
На фестиваль 2016-го року наші плани були значно амбітнішими. Ставили за мету не тільки транслювати сучасне мистецтво, а й об’єднати творчих та активних людей з усієї України. А ще — зібрати волонтерів для внутрішнього культурного обміну.
Із залученням фінансів знову було складно. Виникла ідея організувати краудфандингову кампанію на платформі «Велика ідея». Там ми (чесно кажучи, з великими зусиллями) зібрали 20 000 гривень. Довелося розробляти окрему рекламну кампанію для промоції того збору. Якби ж тоді вже існував «Монобанк»!
Частину грошей нам вкотре дали друзі та знайомі, частково інвестував місцевий малий бізнес. Але тих коштів все одно виявилося замало для того, що ми планували. Тому довелося зробити вхід платним. Фестиваль мав тривати два дні. Тож одноденний квиток коштував 100 грн. Дводенний — 200 гривень.
Трішки забіжу наперед. Вже згадувала, що більшість фестивалів у місті організовував місцевий відділ культури, або ж чиновники, які таким чином піарилися. Зазвичай все було безплатно.
Тому на самому фестивалі часто стикалися з тим, що приходили місцеві люди з докором: «А за що нам платити? Це ж наш ліс».
Хоча для місцевих квиток коштував вдвічі дешевше — це була наша так звана програма лояльності.
Аби організувати фестиваль, ми створили громадську організацію «Трикутник», яка зараз займається допомогою ВПО. Отримали дозвіл від міської ради та двох сільських рад, оскільки територія пагорба Трикутник розташована на межі двох сіл.
Намагалися знайти можливість зробити якіснішим заїзд на фестиваль, оскільки добра частина дороги — це широка польова стежка. Хоча є ще й коротший піший шлях — через підвісний міст над Прутом. Хотіли навіть через районну раду випросити ресурси для покращення дороги в самих Воскресінцях. Але позитивного відгуку на наш запит не було. З попереднього досвіду вже знали, що коли сухе літо, на дорозі підіймається багато пилу, який потім осідає на подвір’ях місцевих мешканців. Тому прагнули якось цьому зарадити. Зустрілися з тамтешньою громадою, адже не бажали суперечок, та й хотіли зробити так, щоб і місцеві мали вигоду з фестивалю: могли когось із гостей фестивалю поселити в себе, наприклад.
На превеликий жаль, люди, які зібралися в сільській раді, не виявляли жодного ентузіазму і тільки час до часу запитували: «А що нам за це буде, що в нас тут фестиваль проведуть?». Пообіцяти чогось матеріального ми не могли, адже не мали фінансування і навіть з платним входом сподівалися бодай вийти «в нуль», не те щоб щось заробити.
Але мене не дивує, що люди гадали, наче на фестивалі ми заробимо великий ящик грошей і набудуємо собі будинків за них, — якщо пригадати, що раніше подібні культурні події відбувалися за кошти бюджетів міста, районної, обласної рад чи за власні фінанси чиновників.
Наслідки тодішніх невдалих перемовин з місцевими побачили й відчули вже впродовж самого фестивалю. Час до часу на дорозі, яка вела до фестивалю, клали велику колоду — щоб жодна автівка не змогла проїхати. Перекручували в інші боки дорожні вказівні знаки, які ми заздалегідь встановлювали. Доходило до кумедних випадків, коли наступного дня після закінчення фестивалю помітили, як незнайомий нам чоловік тягнув кудись сміттєвий бак місцевого підприємства, яке обслуговувало нашу подію. Ми підійшли й запитали: «А куди ви тягнете цей бак?». На що чоловік відповів: «Додому». Сміттєвий бак залишився у нас, але подібна історія залишила неприємний спогад.
Та давайте про приємне. Одним з явищ, яке дуже потішило, було волонтерство на нашому фестивалі. Охочих допомогти провести подію відбирали заздалегідь. Відтак волонтери з’їхалися звідусіль — дехто з них вперше побував на Заході України. З десяток волонтерів прибули до Коломиї ледь не за тиждень до події, тому хлопці й дівчата вже встигли добре вивчити місто і здружитися між собою. Для декого «Трикутник» був стартом кар’єри або ж точкою переосмислення пріоритетів. Ці люди надалі волонтерили, або ж кардинально змінювали професії на щось креативне. Багато хто з волонтерів досі тісно спілкується між собою. І це просто кайф. Хоча були й такі, хто лише прикидалися відповідальними, а під час самого фестивалю загубилися між відвідувачів і забули про свої обов’язки.
На фестивалі нам вдалося організувати дві окремі сцени: велику музичну та значно меншу літературну. Остання була ще й майданчиком для театральної постановки львівської трупи «Склад 2.0». Обабіч розташовувалася локація для нічних кінопоказів. Там ми транслювали 11 короткометражних фільмів молодих українських режисерів. Організацією кінопоказів займалася Ірина Ганах, журналістка з Києва.
Хто досидів до кінця трансляцій, мав змогу насолодитися прекрасним світанком над річкою. Ще один бонус від природи.
Нашими літературними гостями були Тарас Прохасько, Христя Венгринюк, Таня-Марія Литвинюк, Михайло Жаржайло, Заза Пауалішвілі, Олена Герасим’юк, Андрій Тужиков, Остап Микитюк, Максим Дупешко. Окремою подією був виступ львівської імпрогрупи «Пан Коцик».
Музичних гуртів ми теж запросили чимало. До нас приїхали навіть хлопці з нині окупованого Старобільська Луганської області (гурт Flying Swan). Були гурти з Івано-Франківська, Львова, Чернівців. А гедлайнерами — «Без обмежень», Vivienne Mort, «Оркестр Че», Mervа.
Як і зазвичай, діяв масштабний гендмейд-майданчик. Була окрема локація з розвагами для дітей. Працювали фудкорти.
Наметове містечко розмістили в лісі, аби можна було сховатися від сонечка чи дощу, сцени — на просторих галявинах. Будь-якої миті можна було спуститися до річки Прут. Цього разу ми зовсім не робили акценту на святі Івана Купала, хоча фестиваль відбувався напередодні — 4-5 липня. Загалом нам вдалося створити досить масштабне й різноманітне мистецьке дійство.
Фестиваль 2016-го року був другим — і останнім. Нам би вдалося набагато більше, якби змогли налагодити міцні зв’язки з місцевими жителями й працювати в синергії. Та все ж таки ми добряче пропіарили сам пагорб як унікальну природну локацію, і зараз міська й районна рада почали розвивати Трикутник як туристичний осередок. Цю територію розглядають як відпочинкову зону, там навіть уже встановлені альтанки. Це чудова місцина, аби вибратися з міста й перевести подих. Ну а ми з командою сподіваємося, що артфестиваль «Трикутник» ще колись повернеться на миловидний пагорб над містом.
