За підсумками зустрічі «(пост-де)колоніальність: рефлексії на периферії» від post impreza у мене склалася своєрідна «рефлексивна дилогія».
У другій її частині звертаюся до засад імагології в рамках колоніального й деколоніалізації.
Людська культура обертається навколо бінарної, або ж двоїстої опозиції своє–чуже, як Земля довкруж Сонця. В істоті своїй це перший знак ідентифікації, перший і головний кордон. Ми шукаємо свої межі, обносимо їх мурами й дистанціюємося від невідомого-й-мабуть-небезпечного чужого, щоби захиститися та вціліти. «Гість», як пам’ятаємо, — це етимологічно чужинець і ворог. Пізніше виникає потреба збереження власної ідентичності, не обов’язково під загрозою фізичного знищення. Тоді первісна дихотомія стала тріадою: у ній з’явилося Інше. Практики іншування бувають, за мірками традиційної аксіології, позитивними й негативними.
В ідеальному світі Інше — це спосіб ідентифікації відмінного від себе, за якого те Інше уявляють як самоцінне, рівновелике, однаково важливе і незалежне від заведених у власній культурі чи спільноті моделей та систем цінностей. У світі реальному Інших нерідко уявляють як неповноцінних, дивних, таких, яких би треба змінити та «покращити».
Це рух у протилежний бік, до очуження і Чужого, взаємодія з яким обмежена неприйняттям, незнанням і конфронтацією.
З цього випливає ще один, сказати б, психоаналітичний ракурс. Спроможність уявляти Інших як рівних і повноцінних, попри відмінності від себе, залежить від власної відкритості до світу, рівня знайомості з культурами і народами та цільності уявлення про себе. Якщо група переживає брак саморозуміння і стабільності, загрозу своїм привілеям та прагне зміцнити імперську ієрархію, якщо розглядає Інших лише як ресурс для себе, то про позитивну взаємодію і боротьбу зі стереотипами не може йти мови.
1.
Дослідженням Свого-Чужого-Іншого займається імагологія. Вона постала в середині минулого століття на субстраті французько-німецького порівняльного літературознавства. Ця обставина визначила її двоїстий характер та увагу до етнічності. Етнічність, вважає теоретик Юп Лієрссен, «допомагає надати світові сенс».
«Великою мірою, — пише він, — ми схематизуємо та осмислюємо світ за допомогою уявлень (упереджень, стереотипів) про національні характери та етнічні темпераменти. Вкупі з гендером, етнічна та національна приналежність є, напевно, найбільш укоріненим способом вписування людської поведінки до приписуваних групі характеристик».
Імагологія осмислює уявлення про себе та Інших, стереотипи, літературні й культурні образи, міжкультурні зв’язки та взаємодії. Її фундаментальне поняття — це стереотип. На стереотипи спираються людські уявлення про себе та інших і процес іншування. Імагологічний тезаурус оперує поняттями етнічного образу, ідентичності, автообразу й гетерообразу на позначення уявлення про себе й інших. Лієрссен запровадив цікавенне поняття метаобразу: це наші уявлення про те, як нас уявляють інші. Образи-міражі (леткі, позбавлені зв’язку з реальністю уявлення), манії, філії та фобії, національний характер (стереотип про риси, притаманні всім з конкретної групи: гостинні українці, темпераментні мешканці Півдня і суворі мешканці Півночі, де «південь» і «північ» стосуються уявної, а не географічної мапи), гумбольдтіанська «душа народу» та багато інших дають змогу описувати й пояснювати етнокультурні й національні репрезентації та інтеракції.
Звичайно, в часи історичних криз, якими є війни, зростає взаємна ворожість і напруга. Відтак зміцнюється роль стереотипів та уявлення про Інше як Чуже. Цей процес закономірний: агресору треба формувати образ ворога для власного населення і загострювати внутрішню ситуацію, щоби заручитися підтримкою у військовій експансії. Це дає змогу вбити двох зайців, заодно перекладаючи відповідальність за внутрішню нестабільність і політичні невдачі на уявленого ворога.
Стандартні прийоми — це поширення примітивних, карикатурних, перебільшених, страхітливих, одним словом, ненависницьких і знущальних образів Іншого (як російський хохол-малорос, єврей у нацистській пропаганді), міфів про загрози («американські біолабораторії в Україні», «бандерівців-нацистів» на українському заході). Обов’язковою частиною процесу є знеособлення і дегуманізація, тобто боротьба з ознаками емпатії в бік ненависної групи. Саме це уможливлює фантасмагоричні ситуації під час російсько-української війни: наприклад, коли росіянка дає дозвіл своєму чоловікові-окупанту ґвалтувати українок (чи то пак «українскіх баб»). Все це слугує для нарощування в суспільстві панічних настроїв, відчуття, що «весь світ проти нас» і його мілітаризації.
Власне того, що можна спостерегти в нинішній Росії. Натомість спільноті, яка захищається, важливо відмежуватися, чітко окреслити, де своє, а де чуже. У цьому разі образ Чужого повертається до архаїчної семантики, тобто несе загрозу фізичного знищення.
2.
Коли американсько-палестинський культуролог Едвард Саїд писав свій «Орієнталізм», йому йшлося про уявний Захід, який уявляє уявний Схід. Так сформувалися постколоніальні студії як сфера дослідження західного колоніалізму на східних і південних теренах. Вони займаються, зокрема, проблемою іншування. Іншуючи колонізоване, колонізатор приписує йому певні, споріднені в різних імперських системах риси. Передовсім екзотизує, а так само нерідко фемінізує і сексуалізує: тобто уявляє й описує як нестриману, чуттєву жінку. Відповідно в імперських уявленнях про колонії циркулює образ стосунків між колонізатором і аборигенкою, який переростає в образи сексуального насильства, — хрестоматійний сюжет про москаля і Катерину. Імперський образ колонії обов’язково містить уявлення про надмірну емоційність, ірраціональність, містицизм, а також культурну відсталість, примітивність, недорозвиненість, особливий зв’язок з довкіллям. Нерідко це уявлення про «нерозумних дітей», яких бере під опіку матінка імперія. Або ж, як у термінології російської пропаганди, «старший брат». Звичайно, коли йдеться про західні області України, Австро-Угорська імперія і польська імперія користувалися типологічно спорідненими патернами в описі русинських земель. Тим часом підросійська Україна опинилася в лещатах малоросійського міфу, шароварно-сільської культури, а українська мова була витіснена зі сфер освіти, науки, політики й публічного життя. Шароварщина, тобто культура національного кічу, сформувалася як постколоніальний симптом, хоча в колоніальну добу це був спосіб культурного самопорятунку. Тож прижився спримітивізований, маскультурний образ України «на експорт» — чорнобриві українки у віночках і вишитих сорочках, хлопці-«козаки» у псевдоісторичних шароварах; хохол, який заївся варениками.
На тих же засадах імперії формулювали образ Гуцульщини як життєвого простору диких, ірраціональних, агресивних та архаїчних гуцулів.
Найгірше, що в процесі транскультурації колонія, яка довго була частиною імперії, переймає та приймає частину імперського уявлення про себе та культуру метрополії як власну. Ось чому критична рефлексія і саморефлексія мусить бути рутиною в постколоніальному суспільстві.
Вписати російський колоніалізм в Україні у постколоніальні студії буває складно через опір середовища. Традиційно колоніальність пов’язують з расовими відмінностями та віддаленістю колонії від імперії (те, що нині стало overseas territories, заморськими землями). Не знаходячи цього в українському контексті, постколоніальні дослідники, буває, безпідставно приписують Україну, яка не мала колоній і не вела колоніальних воєн, до сфери колонізаторів. Насправді інструменти Саїда надаються для опису російсько-українських відносин. Це потребує локалізації, тобто завжди треба адаптувати теорію під практичний запит і реальні обставини. На відміну від саїдівської «дистанційованої» колонії, сусідня Україна у сприйнятті Росії є майже-росією. Звідти береться параісторична пропаганда про «один народ», «українську зраду», «Київську Русь» і «колиску братніх народів» тощо. Зрештою, за відомою ідеєю Миколи Рябчука, в українців як колонізованого народу прообразом темної шкіри стала мова.
3.
Російсько-українська історія відносин імперії й колонії дає змогу обговорювати зв’язки між імагологією і полем, у якому розробляють питання колоніальності, постколоніальності й деколонізації. У контексті колоніалізму зв’язки між своїм та іншим проблемні й тому вписані в численні концептуальні рамки й діагнози. Психоаналітично колонія — це «вмістилище тіні колонізатора», як сформулювала Євгенія Гавришенко. Колонія є Тінню, задвірком імперії, куди можна відсунути, чи то пак якому можна приписати свої найгірші риси і лячні фантазії. Колонія класичного західного штибу є екзотичним, власне екзотизованим краєм і водночас Іншим, від якого залежить цілісність та сенс існування імперії. Для Росії таким Іншим є Україна. Екзотична «Малоросія», південно-західна провінція імперії, первозданна природа, сільська культура, хати і садки, а на полях хохли з волами. Микола Рябчук вказує, однак, що в російській свідомості розвинулися два стереотипні образи українців: «освіченого, лояльного й назагал інтеґрованого в імперську культуру “малороса” та неписьменного місцевого селянина — “хохла”, з мальовничою, на свій лад привабливою тубільною культурою та кумедною говіркою». Все залежало від рівня уподібнення, асимільованості, за якою визначали, чи є українець Своїм, або ж залишається диким Чужим. Чужого слід, звичайно, приборкати: висміяти, підкупити, покарати, тобто у всякий спосіб змусити прийняти відведену нам імперією колоніальну роль.
Підставова ідея російського імперіалізму — «повернути» Україну в орбіту власного впливу. Це демонструє амбівалентність в імперському сприйнятті України, вміщеної посеред линви над прірвою, між приборканим, Своїм Іншим і «дефектним» Своїм Чужим. Імперія від себе не відпускає. Щоправда, нинішній інтерес росіян до південних і східних регіонів України більший, ніж до західних областей, які вони асоціюють з польсько-угорськими амбіціями. Тож регулярно з боку Московщини летять хворобливі ідеї «віддати» частину України сусідам. Натомість зросійщений за сторіччя колоніалізму український південь і схід, простори гегемонії російського православ’я видався росіянам легкою здобиччю. Через брак знання й нерозуміння вони уявляють сучасну Україну гомогенною й майже-такою-як-вони («один народ»).
Війна підтвердила, що ми — країна з іншою етикою, політичною і соціальною культурою. Проте найпершим кордоном між росіянами та українцями залишається мова.
«Поки ми говоримо українською мовою, — зауважив Володимир Кулик, — не переходимо на російську та не споживаємо російський культурний контент, ми залишаємося для них чужими».
Завдання росіян, додає Кулик — щоб українці «не відчували себе інакшими» від них: «бо тільки в цьому разі Україна справді може бути приєднана».
Тож наше завдання — пізнавати себе й усвідомлювати свою інакшість, збагачуючи власну ідентичність і культуру, працюючи з постколоніальною травмою і своїм минулим та розвиваючись як відкрита, демократична, ціннісно орієнтована країна.
