Це рефлексія на рефлексію: спроба продовжити наше обговорення на зустрічі «(пост / де)колоніальність: рефлексії на периферії» від post impreza.
За Плавтом, ім’я — вже знамення, воно промовляє про себе. Коли повертаємо пам’ять місту і місцю, то намагаємося згадати імена, в яких зав’язані всі його історії. Принаймні так було б правильно. Пригадування — це також про вміння ставити запитання і шукати на них чесні відповіді.
На рефлексійній зустрічі від post impreza ми ходили до синагоги Темпль і говорили про єврейські цвинтарі Івано-Франківська. Один забетонований під кінотеатром «Космос» як матеріальне вираження більшовицької ідеології: мовляв, у безпам’ятстві летимо до космосу. Другий став місцем знищення тисяч євреїв у роки нацистської окупації, а у 1967 році совєти закрили його у відповідь на Шестиденну ізраїле-арабську війну.
Прикарпатський історик Іван Монолатій розказував нам про польські, німецькі та єврейські сторінки місцевого життя. По станіславівських вірменах залишилася вулиця Вірменська й барокова Вірменська церква (або ж Покровський катедральний собор).
Насправді совєти не були здібні стерти дотла культурні історії наших міст. Наприклад, мацеви з поруйнованих єврейських кладовищ-кіркутів зазвичай ішли на брукування доріг і вимощування площ. Вони залишалися німим докором там, де пам’ять обезголосили і почасти стерли. Церкви, костели, синагоги перетворювали у клуби й склади, з цвинтарів робили танцмайданчики, але світська архітектура вціліла — якщо її не знищили бомбардування та пожежі. Звісно, там повсякчас засідали комсомоли й комітети, й подекуди цей дух донині не вивітрився. Тож маємо широкий простір для деколонізації: того, що навколо (імен, просторів, репрезентацій) і того, що в голові.
***
Ми міркували про пам’ять і деколонізацію в осінньому, сонцем осяяному Івано-Франківську. Якщо питання — це вже половина відповіді, варто спитати: чим є нині єврейський סטאַניסלאוו? А польський Stanisławów? Де залишилася вірменська пам’ять міста? Як відрефлексована імперська історія Stanislau австро-угорської доби? Як проживає Івано-Франківськ травму нацистської окупації? А травму совєтсько-московську?
Зрештою: яке ім’я Івано-Франківська — його?
Багато хто й нині воліє мешкати у Станиславові. Так називалося місто від часу створення і в різні епохи своєї історії, зокрема й у роки першої української незалежної держави. Його назви, промовляючи про різні історії, сходяться до першої. Її видно і чути: це підтвердить Станіславський феномен — епохальне культурне явище 1990-х, легендарний глянець прикарпатських студентів-біологів «Станіславівський Натураліст», петиція до президента про повернення попередньої назви, спалахи дискусій на сторінках місцевих медіа.
Більшовики зробили ведмежу послугу справі української топоніміки, коли назвали Станиславів, вже перейменований на Станіслав, на честь Івана Франка — велетня духу, бойка, який обходив терени Долинщини й Коломийщини, і трохи бував в повітовому центрі. Вивірений пропагандистський жест, щоб підважити цілісний наратив пам’яті. Бо чи заслуговує український обласний центр мати ім’я свого генія? На моє переконання, так.
А чи заслуговує місто мати назву, що видається мешканцям автентичною, ближчою за ту, яка нав’язана колоніальною владою і з самим містом мало пов’язана? Безумовно. Чи можливо переводити лінію таких дискусій у площину, в якій люди домовляються про переосмислення і переприсвоєння: що ім’я Івана Франка віднині буде в імені нашого міста, бо так ми вирішили — йти в майбутнє, пам’ятаючи своє минуле?
***
Ідея імені приходить у християноцентричну культуру як маркер патріархатного й колоніального. Давньобіблійний міф каже, що першим Бог створив чоловіка і дав йому право назвати кожну тварину і рослину. Тимчасом у юдейському міфі Б-га не називають. За непорушною логікою ієрархії він Га-Шем — буквально Ім’я. Називання, зауважує Чарльз Візерз, є авторитарне по суті, тому й належить до сфери влади й колоніального праксису. Через культурні практики й політики найменування люди прагнуть «контролювати, домовлятися та оскаржувати процес присвоєння назв». Все це є частиною ширшої боротьби за легітимність та видимість. Назвати-бо означає присвоїти характеристику, промаркувати: як окремішність, як своє і чуже, як власність, як відоме, як таке, яким його хоче бачити той, хто називає.
Тим, Хто Називає, нерідко стає колонізатор. Звідси всі Америки, Колумбії та псевдо-Індії, «індіанці» в Північній Америці й «малороси» в російському вокабулярі для українців; намагання імперій прибрати «білі плями» з власних колоніальних мап, географічна плутанина, творення імен, позбавлених живого зв’язку з народом і територією.
«Назви місць, — писала Кетрін Неш, — це різні способи вираження ідентичності, влади, локації та культури, які пов’язують географію і мову на метафоричному і матеріальному, символічному і змістовному рівнях». Топоніміка віддзеркалює домінантні групи і домінантне знання в заданому ареалі.
Послуговуючись власною мовою, абеткою і культурним словником, імперія нав’язує імена, часто позбавлені сенсу для місцевого населення. Так на наших теренах з’явилося Королівство Ґаліції й Лодомерії — адміністративний район, парагеографічний покруч імперії Габсбурґів, яка прагнула зібрати докупи невідомі їй, розрізнені рутенські землі та позначити своє право на них. «Колоніальна одержимість фіксованими іменами», пише Таміна Рашид, стирає плинність місцевих назв, а, отже, їхні родові й гендерні значення. Колоніальна назва є цвяхом, яким імперія приколює потрібну їй пам’ять, потрібний наратив до місць на своїй уявленій мапі. З допомогою них імперія нищить автохтонну пам’ять, цементує власну присутність, відчужуючи право на володіння цим простором, і легітимізує або делегітимізує територіальність різних спільнот і груп. Звідти вулиці Дзержинського і площі Лєніна в українських містах і селах у часи совєтської окупації. Росія відточила майстерність колоніального переозначення. Їхні назви в наших краях — це імперське «тут був Вася». Однак, на відміну від вандалів, імперія лишає познаки не для фану і не з інтелектуального убозтва, а щоб повернутися і претендувати на цей простір.
***
За кожним ім’ям стоїть значення та історія. Людські імена важать для імперій не менше, як топоніми. Тому підтвердження імперська практика спотворення українських прізвищ. У Російській імперії та її совєтському продовженні вони зазнавали зросійщення чи зрідка латинізації: так з’являлися Баранови, Павліки, Смірнови. Чутливість імені в колоніальному контексті точно схоплює література, де ім’я здебільшого щось сигналізує чи спонукає до сумніву. В івано-франківських бесідах, звичайно, не оминути знакових текстів Юрія Андруховича. Головний персонаж «Московіади», Отто фон Ф., міркує під час розмови Євген Бойко з post impreza, «(можливо) є свідченням, з одного боку, називання іменем, яке б ніяким чином не було подібним до словʼянських (читай: російських), а, з іншого, можна розглядати як певний реверанс у бік Австро-Угорщини». Залишаючи поза увагою гру й іронію, я згодна з Євгеном: «галичанин» у Москві, ніби звичайний пияк серед пияків, має максимально вирізнятися.
Андрухович пише: «У цьому місті, кажуть, живе мільйон українців. Себто Москва — найбільше у світі українське місто. Тут кожен десятий має прізвище на “енко”. Але як їх розпізнати? Адже за останні триста років ми досить уподібнилися до цих суворих північан». Цей знаковий постколоніальний текст проговорює українсько-російський контекст і, висміюючи, деконструює імперський міф. Зокрема, через імена, за якими сила-силенна алюзій: тут поет Єжевікін, графоман-пропагандист Ніколай Палкін, «Арнольд Горобець, український південь, русскоязычное население», «трубадури імперії» Пушкін і Бродський, зауваження на кшталт «Цвєтаєвою-Ахматовою (Горенко?)», імперська топоніміка (Естонь, Прібалтіка). У фантасмагоричному епізоді герой звертається до короля Олелька так: «Володарю й Управнику Руси-України, Великий Князю Київський і Чернігівський, Королю Галицький та Володимирський, Господарю Псковський, Перемиський та Козятинський, Герцогу Дніпродзержинський, Первомайський та Іллічівський…». Ще не декомунізовані назви українських міст звучать у цій мішанині не тільки комічно, а й мають терапевтичний сенс у зціленні від колоніальної травми (адже перший крок до зцілення — усвідомити хворобу). Зрештою ім’я Отто зачіпає питання австро-угорського імперського міфу.
Деякі російські імена тут написані в перекладі: наприклад, Єкатєріна Друга згадана як Катерина Друга. Це відгукується нині, через тридцять років після виходу роману. В публічному просторі збереглася колоніальна звичка перекладати російські імена. Давно час її позбутися. Пам’ятаючи, що на боці ворога й імперії є Владімір Путін, Алєксандр Дуґін та Алєксандр Пушкін. Не Володимири й не Олександри, якими рясніє інформаційне поле.
Хочу звернути увагу на частину роману, де герой послуговується імперським словником в описі дагестанця. «Чучмек» і перекручування питомого прізвища («Рамазапов Муртаза чи, може, навіть зовсім навпаки — Муртазаєв Рамазан», «Рамазан (Муртаза?)») характерні для колоніального дискурсу. Вони віддзеркалили расистський у своїй істоті порядок російської імперії. Нерідко колонізовані включаються в колоніальний порядок, переймають імперські репрезентації інших спільнот, підтримуючи цим ієрархію насильства. Як писала Ганна Улюра: «При оберненні компонентів ієрархії сам принцип ієрархії не зникає. Розмова про одну культуру в межах іншої культури має бути, мусить бути розмовою рівних — тільки так і за таких умов вона корисна та продуктивна». Додати нічого. Через розбудовану мережу імен у «Московіаді» чіткіше проступають уламки імперії й осколки, які застрягають у колоніальному тілі.
***
У світі розвиваються цілі науки на кшталт critical place name studies, які українською називались би «критичними дослідженнями топонімії». Сучасні й історичні ландшафти, кажуть ці дослідження, збудовані через встановлення влади й колоніальний неймінг. Не лише власні назви, а й загальники стають цеглою для імперських наративів. Наприклад, Росія маніпулює географічними познаками «захід» і «схід», якими підпирає свою картинку світу, зокрема пропаганду про існування «двох Україн». Тобто назви місць вартують критичного переосмислення. Їхнім фундаментом здебільшого ставали соціальні, культурні й політичні процеси, а не випадковості.
Добрі друзі імперського географа — це всілякі способи маргіналізувати, стерти чи апропріювати чуже.
Зокрема, маргіналізація питомих імен і назв дає змогу витісняти історії місць і народів. В імперському просторі їх нерідко затулено шлейфом сорому, провінційності, себто почуттям колоніальної меншовартості. Саме про це промовляють ярликові «маленький Париж» у туристичних описах Чернівців і Кропивницького чи «український Петербург» щодо Полтави. Апропріацію можна описати через історію російського привласнення імен «Русь» і «руський». Коли я шукаю родичів у документах із кораблів, які йшли у 1910-х із портів Австро-Угорщини, то бачу там у графі «національність» запис Ruthenian: рутенець, рутенка. Поки в Російській імперії українцям пришпилювали назву малоросів, в Австро-Угорській імперії зберігалася питома самоназва.
Спробою колоніального стирання я б назвала перейменування Станіславова на Івано-Франківськ у 1962-му. Більшовики любили круглі дати й розвинули з цього приводу мистецтво «ювілейної» пропаганди. Місту вкрай пощастило не стати «Карпатським Сталінградом» чи «Сталінокарпатськом». Трьохсотрічний ювілей був шансом затьмарити польський міф і почати новий, совєтський відлік. Був, проте не став. Помпезне перейменування не знищило ідентичність Івано-Франківська. Але збитків і безпам’ятства додало.
«Деякі історики вказують на цей час як на спробу замінити, частково стерти міську пам’ять, — пише Вікторія Косович. — Бо саме тоді зароджується штучно створений міф про Франкове місто, адже сам Іван Якович не мав великого стосунку до цих теренів. Яка іронія: вперше він відвідав ще тоді Станиславів не як гість, а як арештант, один раз переночував у камері поліційного магістрату і далі знов був спроваджений під конвоєм до рідного села Нагуєвичі».
Критику викликає зросійщена форма назви міста. Це якраз ситуація, коли імперія послуговується своєю мовою, її законами, щоби вчепитися за чужий простір. Попри те, Івано-Франківськ живе й розбудовує свій міф, інтегруючи в ньому минуле й сучасну ідентичність.
Так буває не завжди. Чимало спільнот зрештою втрачають свою ідентичність і зникають із місцевих мап. Тому колоніальні назви виводять в окремий рід: з огляду на їхню глибоку інтегрованість у «дискурсивне творення відносин влади» та ідентичності на тлі деколонізації та постколоніальних реакцій. А втручання імперії в назви нерідко пов’язують з indigenocide, що його можна перекласти «геноцидом проти автохтонного населення». Ось чому треба захищати свої імена, бо там проходить ще один невидимий кордон між нами і ними.
