«“Прикарпатський театр” — мистецький колектив, учасни_ць якого об’єднав зв’язок з містом Коломия, що знаходиться в українському Прикарпатті», — написано на сайті проєкту «Прикарпатський театр». Мета роботи художни_ць — Івана Базака, Романа Хімея, Яреми Малащука, Терези Яковини та Остапа Ящука — переосмислення відбитків чотирьох окупацій краю та створення діалогів на транслокальному рівні. Дата заснування — 2022 рік, а саме — під час повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Співпраця між усіма учасниками розпочалася ще задовго до цього, а за пів року до великої війни разом вони відкрили «Виставку до Дня Незалежності. Клаудіо, Едік, Сергій та ін.» у Львові.
Роман Хімей розповідає: «Коли ми робили виставку у Львові, вона ніби нанизувалась по спіралі довкола нашої з Остапом серії фотографій про нашого двоюрідного дядька Сергія, який вирішив стати спортивним орієнтувальником, щоб перетнути океан і потрапити в Америку. У процесі роботи зблизились з Терезою, а вона познайомила нас з художником Іваном Базаком — її двоюрідним братом. Тоді не було такої мети — організувати групу. Ми з Остапом стали ініціаторами створення першої виставки, але боялись і не хотіли брати на себе кураторську відповідальність за проєкт, в назві якого є прозаїчне словосполучення “День Незалежності”».
Пізніше Іван Базак запропонував представити «Виставку до Дня Незалежності. Клаудіо, Едік, Сергій та ін.» у Відні, яка мала б бути про очікування війни й відбутись 8 березня 2022 року.
«Врешті очікування обернулося на війну, і довелося все перегравати. Так ми створили наш колектив», — підсумовує Іван Базак.
У Відні — до та після виставки до Дня Незалежності
«Можливо, потрібно буде знайти нову дату для визволеної незалежної України» — одна з фраз до події у Відні, яка мала стати передчуттям війни. Концепція та всі попередні наміри розпалися, оскільки повномасштабне вторгнення безповоротно відбулося, і в перші дні в учасників були сумніви, чи доцільно взагалі щось робити та промовляти через мистецтво. «У нас був чат, де ми обговорювали, що можемо зробити, і все ж — виставка у Відні відбулась. Домовились, що створимо пасажі до і після Дня Незалежності», — каже Тереза Яковина, художниця-постановниця та одна з учасниць колективу.
Після події всім остаточно стало зрозуміло, що народився новий подальший колектив.
Роман Хімей веде далі:
«Об’єднуватися в колектив — досить симптоматична реакція на поточні події. Спершу в мене не виникало такого підсвідомого бажання, влаштовувало, що можемо робити разом виставки й не бути колективом: кожен зберігає свій простір, але працює на спільну тему. Коли Іван Базак запропонував об’єднуватися, зрозумів, що настав інший час. Він швидко і радикально змінився, і це був наш своєрідний захід мобілізації».
Так «Виставка до Дня Незалежності. Клаудіо, Едік, Сергій та ін.» перетворилась на проєкт «Перемальована енциклопедія. До та після виставки до Дня Незалежності», з якого народився «Прикарпатський театр». На сторінках енциклопедії художники разом із Вовою Воротньовим, Наомі Дутсі та Фрідріхом Штокмаєром зображували маршрути пересувань того, як вони готувались до виставки від першої події у Львові й до Відня.
Географія та дім як центри тяжіння
«Гуртуватися по місцю народження — занадто просто й очевидно. Я народилась не в Коломиї, а в Івано-Франківську. Ми свідомо пішли в таке гуртування, вважаючи необхідним працювати з локальним контекстом, а також — звернутися до нашого походження», — розповідає Тереза.
Ярема Малащук каже: «Ще за часів коронавірусу багато часу провів у Коломиї, і заново почав перевідкривати для себе рідний регіон. Усі локальні історії стали цікавішими. Між нами всіма зв’язок тримається саме на цьому. Війна змусила повернутись у місто, а місто стояло на місці, це ми від нього тікали. Коли довелось до нього повернутись, то з’явилися нові образи, думки та ідеї, які дуже тісно переплелися з баченням сучасного світу як транслокального середовища. Мегаполіси загнуться, а маленькі міста та села — це нові формації, і децентралізація — вагомий інструмент в створенні “Прикарпатського театру”».
Назва колективу стала певною самоіронією для учасників: хто й на скільки з них має зв’язок з містом; а також — як жартівна форма ієрархії: хто більше має відношення до міста, а хто менше.
«У кожного з нас різний медіум, тому важко конкретно описати, що саме ми як колектив хочемо привнести нового. Відправною точкою для нас стає патетичний термін “географічна політика”, а “Прикарпатський театр” не має статуту чи маніфесту. Ми всі різні й не належимо до якоїсь однієї художньої течії», — каже Роман Хімей.
Географія та дім — центри тяжіння, до яких автори регулярно звертаються. Виставка у Відні — про географію пересування. Театр у Дюссельдорфі — заземлена будівля. Подібні аспекти, пов’язані з географією, так чи інакше проходять через усі проєкти, створені колективом.
Іван Базак каже: «Театр — це вічна колаборація. Для мене це найцікавіший спосіб створювати мистецтво — робити його з кимось». Крім регіону походження, назва несе в собі й інші корені, оскільки вже понад 20 років Базак має колектив «Карпатський театр», заснований наприкінці 2004-го року.
«Спочатку грались з тим, що тепер будемо “Прикарпатським театром”, а далі буде, можливо, “Закарпатський”. Власне, з жартів це і вийшло, а ще — з серйозних риторичних питань про те, якою ми бачимо нашу діяльність», — підкреслює Тереза.
Про «Театр надій і очікувань», який було побудовано у парку Фольксґартен в Дюссельдорфі
У Дюссельдорфі колективу випала можливість зробити проєкт, який фінансувало місто. Там вони зосередились на інсталяції, яка побудована з залишків декорацій інших німецьких театрів.
«Коли ми почали працювати над проєктом побудови театру, то хотіли збудувати інсталяцію, споруду, храм, монумент, — розповідає Тереза. — Театр відразу зазвучав як більш відповідна метафора. Театр — це також інституція, і в поєднанні з тим, що зараз використовується у воєнній практиці, — театр воєнних дій. На цьому й концентруємо свою увагу: що це певний переворот самого ставлення до цього слова. Ми ще раз його перевертаємо, але в певну споруду, незалежно збудовану».
«Театр надій і очікувань» одночасно і наповнився іншою культурою, побудованою на ще іншій культурі з залишків після вистав. Отже, народилася споруда, яка все одно перебуває в стані постійного будівництва і метаморфозується.
Тереза Яковина пригадує: «З моменту забивання перших балок було цікаво усвідомлювати, що нам випала можливість перевернути інституційну систему в Дюссельдорфі. Повністю незалежний проєкт, який не коригується ніким зверху, і можемо робити ті події, які хочемо. Інтервенція в культурне життя міста й одночасно артпроєкт, який показує інші художні (і не тільки) практики».
Театр будували три робітники-переселенці: Микола з Луцька, Джамал з Таджикистану, який до війни жив у Дніпрі, та художник з Білорусі Андрєй Дурейка, що вже багато років живе в Дюссельдорфі.
Іван Базак виступив головним виконробом та архітектором. Куратори проєкту — Аня Колишко і Нікіта Середа.
Назва «Театр надій і очікувань» співставляє між собою два поняття: «надія» та «очікування».
Надія — це щось ілюзорне, нереальне, на що можеш сподіватися все життя, а воно не збудеться. Щось з фантастики. Очікування — приземлене відчуття: ти вимагаєш і, відповідно, очікуєш.
Про подальші гастролі «Прикарпатського театру»
Після Німеччини «Прикарпатський театр» показували також в межах ярмарки I AM U ARE та великої виставки-архіву «Ти як?» в «Українському домі», присвяченої комеморації російсько-української війни. На останній були представлені три проєкти колективу: «Театр надій і очікувань» у вигляді відбитка балки на триметровому рулоні паперу; інсталяції макетів хатинок, створені під час серії воркшопів у Коломиї протягом кількох днів у 2022 році, під назвою «Наші квартири, хати, дачі, гаражі, офіси, подвір‘я» та проєкт «Перемальована енциклопедія. До та після виставки до Дня Незалежності» за співучасті Вови Воротньова, Наомі Дутсі й Фрідріха Штокмаєра.
Для першого проєкту каркасну основу та решту матеріалів привезли з Дюссельдорфу на будівництво справжньої домівки — хати сімʼї Гончарів.
«Побудова хати — ініціатива волонтерської групи “Лівий Берег”. Ми влаштували акт переведення театру з “фонду мистецтва” в утилітарне призначення», — ділиться Тереза Яковина. «Прикарпатський театр» також презентує «Театр надій і очікувань» на Венеційській архітектурній бієнале у виставці колективу, створеного в межах події під назвою What Cannot Be Lost. «Наш театр не тільки про надії, він ще й про очікування, і це пов’язано з тим, що у нас були проєкти, художні виставки, концерти, які відсилають до чогось більш абстрактного, але так само були і дискусії, які акцентують на сьогоденному і порушують питання, пов’язані з проблемами сприйняття України в Європі», — додає Базак.
Конфлікт очікувань і надії — як нагальна потреба зрозуміти щось у Європі: ви можете надіятись на це, але не очікувати, що воно справдиться.
Після завершення проєкту конструкцію демонтували і перемістили в Україну. За ініціативи волонтерської групи «Лівий Берег» Театр перебудовують у домівку для родини Гончарів із села Слобода-Кухарська, що на Київщині. Їхнє житло було зруйноване російським танком навесні 2022 року. Прикарпатський театр збирає кошти для будівництва на PayPal: prykarpattiantheater@gmail.com. Ви можете підтримати цей та інші проєкти «Лівого Берега» за посиланням.
Фото: Роман Хімей
