Студентка Франківської школи сучасного мистецтва фра фра фра Софія Курець написала відгук про виставку Ксенії Погребенник «There’s a light that never goes out», яка експонувалася з 1 по 22 листопада в «Асортиментній кімнаті».
Після огляду виставки Ксенії Погребенник «There’s a light that never goes out» (кураторка Аня Потьомкіна), відкриття якої відбулось 01.11.2025 в галереї «Асортиментна кімната» виникло бажання ближче познайомитись з художницею, поговорити про фотографії на дверцятах старої шафи, світлини з вечірок та відеоінсталяцію, яка викликала асоціацію зі сном. Цей простір утворює своєрідний документальний щоденник, про який хочеться писати з ніжністю і крихкістю, яка прочитується в просторі виставки. Фото з зони АТО, відеоінсталяція про створення роботи «In Worms are brought to the river for a good sleep» — це все про пошуки гри у повсякденності, нормальне абстрагування від втоми та життя в часі війни.
Про художню практику авторки хочу процитувати артист стейтмент з сайту «Асортиментної кімнати», що мені відгукнувся після виставки і, на мою думку, слугує хорошою рефлексією на фотографії та відеоінсталяцію:
«Через персональний архів художниця досліджує питання памʼяті, нетривалі сліди якої вона розглядає то на людських тілах, то в нелюдських формах життя».
Зі слів Ксенії «фото — це фіксація подій і моментів, можна краще зрозуміти, де я знаходжусь і в якому я колі людей». Фотографія в практиці мисткині тісно повʼязана з еміграцією та потребою у звʼязку.
Ксеня Погребенник на відкритті виставки. Фото: Антон Куба
Ксенія в розмові зі мною розповіла про соціальну практику, поширену в Іспанії: часто в людей, які роблять фото на паспорт, залишаються зайві фото, які вони віддають іншим — друзям, знайомим або навіть випадковим людям. Так утворюється своєрідний обмін, у якому безліч незнайомих облич опиняються поруч, перетворюючись на колекцію випадкових зустрічей. Це створює певний зв’язок дрібних візуальних слідів, що мимоволі фіксують присутність інших у нашому житті — навіть тих, з ким нас, мабуть, ніколи не поєднає жодна історія.
У фотографіях Ксенії прослідковується інтерес до образу людини, яка існує поза контролем, що перегукується з практиками, які вона спостерігає у повсякденні, — наприклад, з обміном фото на документи в Іспанії, де чужі обличчя назбируються у випадкові колекції.
Це стає не просто соціальним явищем, а й способом побачити, як приватне перетворюється на спільне, як індивідуальний слід стає частиною колективного візуального потоку.
Ксенія працює з матеріалом, водночас ніжним і різким, особистим та відчуженим, перетворюючи його на мову, що говорить про вразливість тіла, архіви досвіду й способи виживати в умовах війни, інформаційного потоку і постійного спостереження. Саме ця здатність працювати з крихкими структурами — і не втрачати їхню сутність у процесі — стає важливою частиною її художньої практики.
У серії скриншотів інтимного місця — пупка людини, прослідковуються роздуми про народження і формування. Те, що є відкритим, але має бути захищеним. Пупок є першим шрамом людини, місцем, де у новонародженої дитини був звʼязок із матірʼю через пуповину. Серія з пупками зʼявилась у Ксенії як колекція найінтимнішого, зроблена зі стоп-кадрів відео на порно сайтах. Фото скриншотів, які оформлені під прозорий пластиковий лист, де відбивається текст іншої інсталяції на світлодіодному LED рядку, утворюють разом інший кут бачення двох окремих робіт.
«I was fucked I was dug like a hole».
Ці роботи повʼязані, і між ними існує певний діалог. Відбиття тексту на пластиковій поверхні повертає до того ж самого місця на тілі, але вже через інший кут сприйняття. Інсталяції працюють як дві сторони одного процесу — народження й вторгнення, формування і роз’єднання, інтимного й публічного.
Дивлячись на відеоінсталяцію PLAYGROUND, яка була створена на резиденції GRUND1535 в австрійському місті Ріц, я наче спостерігала за сном і намагалась його розшифрувати. Реалістичні і нерухливі макети тварин з отворами від пострілів викликають відчуття тривоги — гра перетворюється на небезпеку, а спостереження на акт співучасті. Макети тварин слугують зображенням безпечного контакту із образом смерті, але водночас нагадують, що сама безпечність є ілюзією. Їхня нерухомість додають певного відчуття «uncanny valley» – коли обʼєкт майже відповідає нашим уявленням про живе чи реальне, але містить дрібну розбіжність, що порушує довіру: це не зображення загибелі, а її нежива форма, яка позбавлена життя, але не позбавлена слідів насильства. У відео розгортається своєрідний діалог між горою, рукою, тваринами і музичною партитурою, які нібито не мають мови, але існують у спільній візуальні системі.
Ксенія розказала, що поза відео була перформативна частина, в якій вона читала макетам тварин казку «Дитя землі» ісландського письменника Сйона для того, щоб пояснити цим тваринам, чому на них полюють, чому їх вбивають. В книзі йдеться про мисливця, який полює на синю лисицю, але згодом в історії постає питання: «Хто за ким полює?».
У цій дії є щось водночас сентиментальне, емпатійне і радикальне: спроба пояснити неживим тваринам, чому на них полюють, стає жестом повернення етичності до ситуації, де її переважно немає.
Роботи Ксенії можна сприймати як тимчасові простори, які привідкриває авторка. Ці простори зібрані з фрагментів досвіду, образів і слідів, у яких зустріч з обʼєктами відбувається випадково і триває рівно стільки ж, скільки триває погляд. В них формується досвід співприсутності, абстрагованості і де інтимне не розкривається, а залишається тендітним і самобутнім. Як світло, яке ніколи не згасає.
Фото: Антон Куба
